На головну Новини 12 тез про українську музику, Володимир і його музичну традицію

12 тез про українську музику, Володимир і його музичну традицію

   Друзі, колеги-музиканти і шанувальники творчості прийшли минулого вівторка до культурно-мистецького центру, аби привітати з ювілеєм Сергія Шишкіна. Маестро не зрадив собі: замість вечірки з застіллям влаштував концерт з вишуканими музичними частунками. Попри негаразди зі здоров’ям – наслідки перенесеного інсульту, –  музикант сів за свою вірну «клавішу» і сам та зі «співучасниками» дійства – Сергієм Шишкіним-молодшим, Романом Колядою, Василем Карапульком та Валерієм Ленартовичем виконав найважливіші і найпроникливіше свої пісні.

А за кілька годин до концерту запросив на розмову журналістів, з якими поділився роздумами про те, якою виглядає музична ситуація в країні з перспективи нашого Володимира, і про музику маленького міста, на якій виростав як музикант.

- реклама -

  Найважливіший концерт в моєму житті був у листопаді минулого року – в Малому залі Палацу «Україна». На жаль, з моїх земляків мало хто його бачив. Та й показати, залити в Інтернет відеозапис концерту не можу, бо це порушення авторських прав. А чи покажуть його по телебаченню? Навряд, чи якомусь телеканалу це цікаво. Тому на своє 60-річчя замість великого концерту хотів поділитися бодай частиною того всього зі своїми земляками. Не знав, чи буду в стані його відіграти. Але вирішив спробувати тут, серед своїх, разом із друзями, з якими не раз вдавалося робити вдалі концерти.

   Щоразу, повертаючись після своїх успішних акцій з Києва, зустрічався з друзями за кавою у місцевих кнайпах. І де б ми не сиділи, всюди висів плазмовий екран, на якому по каналу  М1 крутилася російська і російськомовна попса. В такі моменти тут, у себе вдома, почувався чужим, ізгоєм.

  Установка на те, що коли ти з села приїжджаєш до міста, обовязково маєш переходити на російську мову, аби тебе не сприймали за рагуля і лоха, формувалася протягом століть. І досі вона працює. Тому й бармени та офіціанти в закладах відстоюють російськомовну музику, бо вважають, що вона звучить «крутіше», не хочуть переключати на українську. Дивлячись на це, розумієш: в українців у своїй країні конкретна криза самоідентифікації.

   У моєму дитинстві звичною була справді жива музика, навіть без звукопідсилювальної апаратури.Згадую свої дитячі роки, коли жив з батьками у будинку на вулиці Роксолани: вікна моєї спальні виходили на автостанцію і на кав’ярню, звідки вечорами долинали звуки труби і саксофона. Через призму цих спогадів  захотілося поговорити про музичні традиції Володимира, які пам’ятаю.

   У часи, коли вчився у музичній школі, викладачі поряд з академічною, класичною музикою знайомили учнів і з джазом. Поза обов’язковою програмою колективи вчилися грати щось сучасніше, живіше – для себе. Коли я підріс, теж грав у такому колективі. Наскільки це був джаз, важко говорити. Але він прищеплював смак до імпровізації.

   Ряд тодішніх викладачів музшколи сформували той контингент, на якому виростало нове покоління музикантів – те, яке освоїло не-програму, неформальну складову. Кожен додавав чогось свого. Скажімо, була в нас родина Кумецьких, яка сягала корінням ще музичних традицій старої Польщі.

   Володимир Лич сформував найсильніший клас викладання скрипки. Він  забезпечив своїми скрипалями усі оркестри – від камерних до тих, які грали на танцях і весіллях (і – так, весілля колись грали професійні музиканти). Лич відкрив багато талантів. Чимало його учнів продовжили навчання у спеціалізованих музичних школах-інтернатах, закінчили консерваторії, грають у найкращих оркестрах України і світу. Один з них – Сергій Митрофанов, Заслужений артист України, зараз грає в ансамблі пісні і танцю Збройних сил України.

   Вдячний, що мав змогу з ними спілкуватися, що мене брали у ці колективи і я міг розширювати свій музичний кругозір. Через багато років на одному з концертів я зустрів Володимира Лича, він уже був «київським». Через те, що мусив колись виїхати з Володимира, так і не отримав звання, хоча давно на нього заслуговує.

   Ще один музикант, який пройшов через нашу музичну школу, – Валерій Павловський. Пригадую, грав він на барабанах –  і це в той час, коли в таких академічних закладах вони були «забороненим» інструментом! Згодом Валерій виїхав у Київ. І там у нього були легендарні ВІА «Кобза» і «Козацькі забави», з якими він кілька разів приїжджав у Володимир. Він уже давно Заслужений артист України, а дочка його має звання Народної.

   До мене приїхали Роман Коляда з Києва, Василь Карапулько з Тернополя, Валерій Ленартович з Луцька – і жоден із нас як музикант не виник на порожньому місці, кожному передувала якась музична традиція. Власне, як і моїй творчості – ця, володимирська.

   Ми є тим, що споживаємо – у тому числі, і музично.  Не раз підкреслюю, що я з того регіону, де слухали польську музику. Навіть Кузьма покійний про то співав, «і ніби чудо, польське радіо нам відкривало той незнаний світ». Ми всі, хто тут зростали, шукали себе. Слухали польський джаз. Ті, хто жив у центральних регіонах, «полювали» за дисками з цією музикою, переписували. А нам вся ця музика перепадала по  радіо на халяву.  І вплинула на ціле покоління наших музикантів.

   У нас є сильне підґрунтя, нам є що показати. У тому числі – на «плазмах» у місцевий кнайпах. Але поки що, на жаль, мені не вистачає фантазії, щоб музику когось із цих музикантів, яких я згадував, уявити в кав’ярні чи ресторані нашого міста…

Записала Віталіна МАКАРИК.

 

comments powered by HyperComments
- реклама -