На головну Інтерв'ю Анастасія Левкова: «Моя книжка має терапевтичний ефект, і це – найцінніше»

Анастасія Левкова: «Моя книжка має терапевтичний ефект, і це – найцінніше»

   Із презентацією дебютного роману «Старшокласниця. Першокурсниця», написаного у щоденниковому форматі про і для підлітків, минулого тижня нашу книгарню «Є» відвідала літературознавиця, письменниця, засновниця проекту «Приватна урбаністика» і заступниця директора Українського інституту книги Анастасія Левкова. Ми поспілкувалися із нею про її книгу, про стан книговидання в Україні і про те, чи можна навчитися літературній творчості.

  – Насте, чому для своєї першої книги ти вибрала формат щоденника?

- реклама -

   – У цій формі писати виявилося найлегше. Насправді це не перша моя спроба створити літературний текст. До «Старшокласниці. Першокурсниці», я працювала над іншими романам, але жоден із них не закінчила. Власне, вже й не завершу, бо теми, порушені в них, нині мене не цікавлять. Зараз обдумую інший роман, не в форматі щоденників, і це для мене великий виклик – а чи зможу я так писати?

«Старшокласниця. Першокурсниця» написана саме в такому жанрі, бо мені здавалося, що я маю чим поділитися з підлітками. У свої 14-17 років я пережила такі ситуації й емоції, які, напевне, притаманні багатьом у цьому віці, і мені хотілося поділитися пережитим, розповісти про висновки, які я з цього зробила. До того ж, жанр щоденника мені дуже знайомий, адже я все життя вела щоденникові записи. До того ж знаю, що й підлітки полюбляють цей легкий для читання формат– «підглядання» чужого життя, з головним героєм якого можна себе асоціювати. Тож зважилася на цей експеримент. І саме тому, що маю великий досвід роботи зі щоденниками, дуже швидко, за сім місяців, написала книжку.

На жаль, при цьому не мала змоги користуватися своїми підлітковими щоденниками, бо спалила їх, коли мені було 19. Хотіла в такий спосіб попрощатися з минулим, яке не відпускало. І коли взялася за книжку, то не мала на що спиратися. Але багато згадувала, переглядала шкільні фотографії, слухала музику, яку слухали ми тоді, симулювала ту атмосферу. Також у її відтворенні неабияк допомогли листи, якими зі мною поділилися мої подруги, і колекція записок, котрі я збирала впродовж усіх наших шкільних років.

І хоч у нас з головною героїнею Лілею є багато спільного, ця книжка не повністю автобіографічна. Є у ній вигадані ситуації, на яких вибудовуються ті меседжі, які мені хотілося донести.

 – «Старшокласниця. Першокурсниця» неабияк зацікавила не лише підлітків, а й, умовно кажучи, тридцятилітніх – тих, чия юність припала на той час, про який йдеться у книзі.

– Вона дійсно виявилася близькою багатьом людям мого покоління і навіть старшим – скажімо, знаю 75-річну жінку, яка зізналася, що впізнала у ній своє перше кохання. Зі мною читачі ділилися враженнями. Найчастіше говорили про те, що книжка дуже швидко читається, в середньому один-два дні. Мене навіть «звинувачували», що не могли відірватися від тексту, пізно лягали спати і зранку спізнювалися на роботу. Розповідали, що впізнали багато ситуацій, музику, яку в той час слухали, мову, яку вживали… Але для мене найважливішим і найприємнішим було відкриття, що на багатьох читачів книжка справила терапевтичний ефект.

   – У який спосіб?

– Бачиш, на презентаціях мене часто запитують про те, чи я не комплексую через не дуже типову для підліткового тексту героїню – вона з повної сім’ї, не вживає алкоголю і наркотиків і загалом є досить «правильною». Мені здавалося важливим, щоб у підлітковій літературі були й благополучні герої. І це відчуття посилили історії жінок, які розповіли, що їхня юність була складнішою – з проблемами в школі, з батьками, тож їм було трохи стрьомно братися за цей роман, бо не хотілося повертатися до важких спогадів. Але коли читали книжку, то мовби проживали ці ситуації з Лілею, і змогли відпустити весь негатив своїх шкільних років. Над якимись моментами вони плакали – і це було як зцілення і очищення. І саме у цьому полягає терапевтичний ефект книжки, і це – найцінніше.

   – Насте, оскільки ти працюєш в Українському інституті книги і безпосередньо дотична до видавничої справи, то знаєш  про всі новинки, які виходять в Україні. Розкажи про нові імена і про тих українських авторів, яких варто почитати.

– Рекомендувати літературу дуже важко, якщо не знаєш, кому саме, – бо в людей різні смаки. Треба знати, що ця людина читає, що їй подобається, і лише тоді радити. Але якщо говорити про молодих авторів, то першим на думку мені спадає Максим Дупешко, який написав книжку «Історія, варта цілого яблуневого саду». Це дуже гарний, «вистояний» міський текст про Чернівці. Також «Танжер» Йвана Козленка – книга про Одесу. Власне, я люблю міські тексти, тому й говорю насамперед про ці твори. Цікавою є прозова, але вже «сільська» книга «Нічні купання в серпні» Сергія Осоки, якого знають, як поета. Раджу звернути увагу й на Катерину Калитко, давно відому як поетеса, і  її збірку оповідань «Земля загублених, або Маленькі страшні казки», яка вторік отримала премію «Книга року-ВВС».  Це дуже насичена проза, в якій ідеться про універсальні, але дуже важливі в умовах війни цінності.

   – Чи можна сказати, що українська література нарешті переживає свій розклад, чи все-таки у сучасному літпроцесі чогось не вистачає?

– Про абсолютний розквіт говорити рано, але прогрес точно є. За статистикою, за перше півріччя 2016 року вийшло на 77 % більше україномовних книжок, ніж за аналогічний період 2015 року. І це дуже великий ривок. Здається, згідно з даними Книжкової палати, кількість назв виданих в Україні книжок не збільшується, але власне україномовний сегмент зростає, і це дуже тішить. За останні два-три роки почали заповнюватися ніші, які раніше заповнені не були. З’явилося багато мотиваційної, бізнес-літератури, оповідань, і це справді тішить, думаю, що ми рухаємося у правильному напрямку.

   – Зараз більші  міста переживають справжній бум різних літературних шкіл, де тренери і викладачі обіцяють навчити писати. Як вважаєш, наскільки це виправдано? Чи можна навчитися бути письменником?

– Колись я була в Парижі на стажуванні, спілкувалася з людьми з книжкової сфери якраз на цю тему, то вони казали про це як про підхід, притаманний англо-саксонським літераторам. А французи вважають, що як в тебе є талант і натхнення, тоді ти пишеш. І всі ці навчання літературній творчості безглузді. Я думаю, що таки потрібні якісь базові здібності. Якщо людина взагалі не має таланту працювати зі словом, то навряд чи вона стане письменником, навіть якщо прослухає і сто таких курсів. Але вдосконалювати ці здібності точно потрібно. Те, що вони піддається шліфуванню, відчуваю і по своїх текстах. Тексти, які я писала десять років тому, видаються мені такими, не дуже. Напевно, і ці тексти, що я пишу зараз, через десять років мені не сподобаються. Але це вміння працювати зі словом, відчувати його можна і треба розвивати.

   – І на завершення – які у тебе враження від нашого міста?

– У Володимирі я далеко не вперше. Багато років працювала у мережі книгарень «Є», була на відкритті цієї, та й в останні роки кілька разів відвідувала ваше місто. Зізнаюся, що взагалі люблю Волинь, вона для мене – найзатишніший куточок нашої Батьківщини. І Володимир мені теж дуже подобається, приємно сюди приїздити.

Розмовляла Віталіна МАКАРИК.

 

comments powered by HyperComments
- реклама -