Ангелом-охоронцем може стати кожен небайдужий

   Ешелон з військовими наближався до станції Овадно. На пероні  нетерпляче мурашились рідні, близькі й кохані, обмотані жовто-блакитними прапорами. Осіннє повітря мало присмак польової кухні, що тут таки розгорнулась з волі командування бригади. Однак, чи не кожна з жінок на пероні пахла ще й тільки їй відомим рецептом пиріжків, тушкованої капусти, запеченої з яблуками гуски, картоплі з грибами… «Їдуть! Рідненькі наші», «страждальці»… Тут і там чулись уривки розмов між людьми.

Аня з невісткою Оленкою зустрічала брата. Віктор три роки воював на передовій, командував підрозділом.

– Не страждальці вони, а воїни. Це їх чоловіча доля – батьківщину захищати. І не причитайте, не робіть з мужчин маленьких діточок, – не стрималась Аня, таки влізла у плаксиву бабську розмову.

– Якщо твій брат і цього разу буде ешелони розвантажувати, а не нашого внука бавити, то я вже точно подам на розлучення, – не стрималась і Оленка.

Зіскочивши з ешелону, Віктор міцно обійняв своїх найрідніших жінок, узяв з їх рук пакет із пиріжками і… знову побіг. Армійські справи.

Додому Аня зОленкою повертались самі. Добре, що нагнався сусід на «бусику», теж зустрічав – однокласника.

– Підкинете? Чув, до Іванич їдете? – відкрив дверцята вояк у камуфляжі, коли авто вже рушало.

У теплій іномарці солдатика розвезло як осіннє поле. Далася взнаки довга дорога з фронту, де окопну втому та психічне виснаження «ліквідовували» по-чоловічому – гітарою, розмовами, цигаркою. Не обійшлось без чарки.

Коли приїхали у райцентр, Аня вже знала нехитру біографію свого земляка: закінчив школу, одружився, розлучився, пішов добровольцем, вдома чекає старенька мама. Усім іншим родичам – все одно. Не розуміють, тому ніхто й не зустрічав.Тому й стрес. Ноги не йдуть, а голова «варить» душу у казані самотності…

Селище обійняла ніч. Аня вела захисника своєї батьківщини  за руку, як дитя, як колись свого сина Артемчика, застерігаючи де яма, а де бордюр. Тягла на собі важкий армійський наплічник, бо його власник у пробитій «градами» душі ніс свою біль. Аня усвідомлювала, що зараз, у цю хвилину, здатна допомогти бійцю більше, аніж на фронті, під кулями загарбників. І від цього почувалась щасливою!

Селище цукрового заводу вже спало, та двері квартири на другому поверсі були прочинені. Мати чекала. У теплій хаті пахло пирогами з любов’ю.

– Якщо ваш син взавтра згадає, хто його привів додому, то перекажіть  велике спасибі. Завдяки йому можу ростити свого Артема, радіти життю,чекати на внуків…

– Ангела охоронця і тобі, донечко, – відказала заплакана, але щаслива господиня квартири. Син прийшов живим, хоч і втомленим!

Аня віддала чужій матері наплечник, пішла до своєї, яка теж сьогодні чекала на сина. Впевнено минала баюри та вибоїни темного, неосвітленого  містечка за кілька кілометрів від кордону з Євросоюзом. Бо в душі сяяло сонце, освітлюючи шлях.

Світлана ФЕДОНЮК.

comments powered by HyperComments
- реклама -