Новини

Балтійські  відкриття і  контрасти

Архів
8 переглядів

   Найлегше писати дорожні нотатки. І звідки лишень береться натхнення? Але коли під колеса лягають нові незвідані шляхи, так само просто складаються слова, вимальовуючи картини побаченого та пережитого. Моя нещодавня подорож країнами Балтики ще не посунута донизу новими світлинами у стрічці новин в соцмережі, а вражень, як і йоду з морського повітря, точно вистачить на весь рік. Чомусь ми мало знаємо про колишні республіки Союзу, мріючи побачити лише Париж.  Але й там цікаво. Та про все по порядку.

Європа почалася у… Ковелі.

Придбати квиток на автобус не виходячи з дому – будь ласка! Добратись до самого Таллінна можна з Ковеля. Це найзручніше. На автостанцію прибуваю завчасу, на міжнародній платформі очікую автобус, який чомусь спізнюється. Працівниця з бейджиком лише знизує плечима, мовляв, не знає, чи міг він зупинитись деінде. Благо, на квиткові номер гарячої лінії. Поки нервово слухаю музику, яку оператор запропонувала на час вияснення ситуації, несподівано поруч звучить: вас звати Юлія і у вас 25 місце – це представник перевізника з планшетом у руках здійснює контроль за посадкою, помітив що я виглядаю автобус, підійшов, все розповів та вибачився за спізнення.  За якусь мить автобус зустрічає неймовірною чистотою, прохолодою кондиціонера, усіма можливими зручностями включно із санвузлом, персональним телевізором з виходом в Інтернет. Щоб дивитись фільми або слухати музику потрібні навушники, придбати їх можна у стюардеси за ціною 1 євро. Як і напої та їжу. Який сервіс, такі й гроші – Європа почалась…

 Про українську впертість або чому ми бідні

Водії та стюардеса не втомлюються повторювати, що перевозити м’ясну та молочну продукцію через кордон не можна. Хтось поспіхом допиває йогурт і викидає пляшечку у смітник, а хтось таки вирішує випробувати удачу. Польські митники перевіряють усе без винятку. У одного з пасажирів поміж аджикою та консервованими огірками знаходять півлітрову баночку. Тушонка! Півсотні людей очікують, поки чоловікові оформлять штраф. 54 євро – сума, на яку в Прибалтиці можна було купити до 5 кг свіжого м’яса чи 10 кг недорогих сосисок.

Литва – «сіра» зона

– Вітаємо вас в Литві! – єдиний, хто реагує на зміну країн у Євросоюзі, це мобільний оператор.

Густий туман лягає долинами, від цього картинка за вікном здається ще сірішою та похмурішою.  Відмінність їхніх від наших далеких сіл хіба тільки в тім, що їх з’єднує добра дорога. А так доволі бідненько, стоять старі хатки, про євроремонт, мабуть, там не чули… Почорнілі пшениці не вселяють надії на гарний врожай. Лани кукурудзи, зрозуміло, що на корми, бо практично біля кожного села випасається стадо корів. Про таке чисельне поголів’я у нас давно вже не йдеться.

Трохи про декомунізацію та європейські цінності

Напевне, прийняли мене за свою, бо на автовокзалі у Ризі підійшов чоловік та почав розпитувати, скільки коштує квиток до Таллінна. Пояснюю, що не розумію латвійської, він переходить на російську. Коли кажу, що попередньо купувала квиток удома за 400 гривень, явно радіє. «О, гривні! Ви з України! Я бував в Одесі на морі, але зараз там стало дорого» – ділиться своїми враженнями. Їм дорого…Що вже казати нам…

Найперше прямую до знаменитого ризького рибного базару. В уяві колоритні картини, навіяні відвідуванням подібних місць на Світязі, де продавчині відганяють мух від прикритого марлею товару. Але ні, ринком вони називають величезний магазин: вся риба у холодильниках, свіжа – на крихтах льоду. Аж нецікаво стало. Інші відділи подібні на наші, тільки-от в квітковому дивина. Євро за букет волошок і півтора – за нагідки. І є ж попит! Найближче кафе виявляється зачиненим, у ньому ремонт, майстри жваво розмовляють…українською.

Йду далі, бо свіжістю та величчю уже манить темновода Даугава. По один бік її розкинулось старе місто. Традиційно це туристичний осередок, екскурсії тут ледве розминаються одна з одною. На кілька хвилин спиняюсь серед цього гамору: перед очима в ряд кольорові будиночки, наче сувеніри, а поруч у вітрині магазину сувеніри точно такі, як ці будинки. Це так красиво!

Від старезних шпилястих веж мостом через річку можна перейти до Національної бібліотеки – величезної сучасної споруди, яку видно здалека. У тихому скверику навпроти книгозбірні нарешті стомлено сідаю на траву у затінку дуба. Ніхто й уваги не звертає на це, бо людина вільна сидіти чи лежати там, де захоче. Розглядаю огорожу набережної. Ого! Перехрещені серп та молот свідчать, що паркан дістався у спадок від радянських часів. Раптом увага моя переходить на зупинку громадського транспорту: там саме під’їхав міський автобус, водій у білій сорочці та краватці вибіг, щоб обслужити підйомник для інвалідного візка. Молодий хлопчина на автоматизованій колясці виїхав з автобуса та попрямував у бік бібліотеки. І так якось щиро радісно стало за те, що він отак просто може жити повноцінним життям, мати безбар’єрний доступ до транспорту, установ та закладів, що для більшості наших колясочників є нездійсненною мрією. Оце та сама Європа у голові та серці, до якої нам слід прагнути! І знаєте, на те, щоб жити і думати по-європейськи, аж ніяк не впливає недекомунізований та не пофарбований у кольори прапора паркан.

Пункт призначення – Таллінн.

Про «гарячих та швидких» жителів Естонії ходять легенди. І недарма. Там навіть від дощу не тікають. За цією зовнішньою неспішністю  помітно і внутрішній спокій. А чому б ні? Це країна, де діють закони. Там не можна працювати без оформлення та не сплачувати податки, здати чи винайняти житло без оцінки його вартості та реєстрації договору, не можна їздити без квитка і багато чого іншого. Коли все чітко і за правилами, людина отримує стабільне і розмірене життя.

Зароблених грошей їм зазвичай вистачає, але є й такі, що за більшими заробітками їздять у сусідню Швецію або Фінляндію, легально, звичайно ж. Дивно те, що  за умов розвинутого е-урядування, на вулицях ви не зустрінете людей, які заглиблені у смартфони чи планшети, так само як і по телефону ніхто не розмовляє. А ще там не говорять про політику. І це одна з ознак здорового суспільства.

– Тут у нас працює президент, – киває у бік невеликого двоповерхового приміщення наш супроводжуючий Едвард. Він живе неподалік. Імені глави держави не пам’ятає, знає лише, що це «якась жінка». Моя цікавість більша, ніж у цього місцевого мешканця, тому проходжу у широко розчинені ворота території президентського офісу. Почесну варту несуть двоє військових, зауважень мені не роблять. Сумління гризе, тож іду почитати таблички, чи часом не заборонений тут прохід або фотозйомка. Але перша інформаційна таблиця розповідає про старі дерева, друга – про те, що тут живуть оси. На парковці кілька не найгірших, але й не найдорожчих машин, вікна у резиденції навстіж, вочевидь, в офісі немає кондиціонерів. Через кілька днів біля телестудії довелось знову побачити авто першої леді, напевне, приїхала на інтерв’ю. Ні тобі охорони, ні перекритих вулиць. Президент – звичайнісінький службовець, що ходить на роботу для своєї країни. Дізнаюсь з Інтернету, що її звати Керсті Кальюлайд. Воно мені ніби й не треба, та українська звичка цікавитись політикою, на жаль, невиліковна.

У хостелі, де довелось зупинитись на кілька днів, українською говорить увесь другий поверх. Заробітчани масово їдуть в Прибалтику. Є можливості зробити візу через фірму, на яку працевлаштовуєшся. Це набагато простіше, ніж оббивати пороги консульств у нашій країні. Новини по телевізору у цей день теж розповідали про наших співвітчизників – два літаки із Києва приземлились в аеропорту, і величезні черги до митного контролю заблокували роботу персоналу летовища, адже у багатьох пасажирів документи не були в порядку. І якось прикро, що наші люди змушені шукати кращої долі, а з іншого боку й добре, що ті, хто поїхав, там почувають себе достойно на будь-якій роботі.

Робота ж цінується. Взяти, приміром, сферу харчування. Так, ти можеш купити кілограм картоплі за 29 центів та зварити її вдома. А можеш у супермаркеті придбати лоточок із готовим картопляним пюре, за яке заплатиш півтора євро. Це виходить в рази дорожче, бо хтось потрудився і його приготував. Так само на вибір: готовий хот-дог за 2 євро у кафе чи півкілограма мисливських ковбасок та кілька булочок за ту ж ціну в магазині. Кожен може обрати свій варіант.

Без варіантів – тільки естонська мова, причому, без варіантів її вивчити. Більш заплутаної абракадабри годі й пошукати. От скільки б не думала, та не можу зрозуміти, чому шосе – це «мнт»  без жодної голосної, а вулиці до хуторів – «тее» з двома тягучими голосними підряд.

До слова, там багато людей живуть на хуторах. Завдяки архівам після розпаду Союзу естонці повертали собі у приватну власність житло, споруджене предками. І мешкають донині у кам’яницях посеред лісу чи поля, або в гарненьких дерев’яних будиночках з  віконницями.

Особливо вишукані та милі такі будинки у Таллінні на вулиці, названій в честь засновника естонської державності Яана Поски. Саме вона веде до трьохсотлітнього парку Кадріорг, розкішного Катерининського палацу, скромного житла Петра І та далі до Балтійського моря. Цього року, кажуть місцеві, воно напрочуд тепле і ласкаве.

Європа закінчилася там, де починалась

Додому везу не лише легку балтійську засмагу, а й важку купу речей. У центрі естонської столиці у магазинах з безліччю дзеркал та приємним обслуговуванням одяг і взуття дешевші, ніж у нас на ринку. Знижки можна отримати навіть поки несеш річ із примірочної до каси.

Зворотній шлях чомусь завжди коротший. На світанку з комфортабельного міжнародного автобуса пересідаю у той, який довезе з Ковеля до Володимира. Всередині важко дихати від вихлопних газів, безбілетники поспішають зайняти місця, сидіння вогкі та розхитані. Ну, привіт, Україно! Скільки ж то нам ще рости… Але ми поїздимо по світах, набачимось, начуємось і обов’язково виростемо!

Юлія  ПАШКОВА.

 

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up