Учасники школи журналістики. Фото Віри Курико

Поки водій автобуса впевнено долає серпантини гірських доріг, професор Жешувського університету пан Войцек Фурман ретельно добирає слова, розповідаючи нам, майже двом десяткам українських журналістів, про трагедію Павлокоми. Колись це було містечко, а нині – село на Підкарпатті, в якому у 1945 році від рук сусідів-поляків загинуло більше трьох сотень українців. Кажуть, таку жорстоку «акцію» здійснили у відповідь на вбивство тридцяти молодих поляків, але чи були у ньому винні наші земляки, чи змучені війною селяни піддалися на чиюсь провокацію – нині уже не відомо. У кожному разі, це кривава пляма на історичній мапі Польщі. І самі поляки воліють її не приховувати.

Тому організатори закордонної частини програми польсько-німецької школи для молодих журналістів розпочинають її із візиту на цвинтар Павлокоми. Тут, у затінку вічнозелених дерев, знайшли свій вічний спочинок дорослі і діти, старі люди й немовлята – цілі родини з українськими прізвищами Нестеровські, Федаки, Романики, Шпаки… За цвинтарем нині доглядає громада місцевого костелу. А в 2006 році президенти України і Польщі, Віктор Ющенко і Лєх Качинський, відкрили тут пам’ятний знак, знову повторивши формулу примирення – «Вибачаємо і просимо вибачити».

– Коли у місцевості, де живуть різні етнічні громади, повітря аж бринить від напруги, жертвами завжди стають ті, кого менше, – констатує професор Фурман.

Так сталося у 1945 році в Павлокомі, так було і в 1943 році на Волині. Знайомлячись із польськими колегами, уточнюю, звідки я приїхала. Більшість одразу серйознішають. Волинь і досі для них не просто прикордоння сусідньої держави, а місце пам’яті і болю.

Але в розмовах і журналісти, і дипломати неодмінно згадують про Вітольда Шабловського. Це відомий польський репортажист, книга якого, присвячена Волинській трагедії, зовсім недавно вийшла в українському перекладі у «Видавництві Старого Лева» під назвою «Кулемети і вишні». У ній журналіст зібрав історії волинян, які в цей напружений період рятували своїх польських сусідів, знайомих, ба навіть чужих людей, а малих дітей приймали у свої сім’ї. Книга важлива тим, що у ній автор не навішує ярлики, не малює світ у чорне й біле і не нав’язує власне бачення. Він просто знаходить героїв – людей, яких безпосередньо торкнулася Волинська трагедія, які були її свідками або учасниками – і дозволяє їм висловитися. Із їхніх розповідей читач дізнається і про добрих людей, і про кривдників, які траплялися серед представників усіх націй, які сусідили у ті роки на Волині.

Кожен оповідач має свою правду. Її не завжди приємно читати що українцям, що полякам. Так само, мабуть, не надто комфортно було нашим німецьким колегам слухати розповіді гіда у музеї, присвяченому тим, хто ціною власного життя рятував євреїв від фашистів у роки війни. Речі, що відбувалися на наших теренах під час Другої світової – історія, яку не можливо забути, але з існуванням якої, мабуть,треба змиритися, відпустити. Просто для того, щоб жити далі.

– Журналісти, як ніхто, вміють будувати міцні мости між народами. І так само легко можуть їх зруйнувати, – повертаючись до теми Волині і книги Шабловського, каже польський дипломат, ім’я якого я не можу назвати, бо зустріч із ним відбувалася у закритому форматі. Але, схоже, це і є найважливіший урок, вивчений на цій журналістській школі. Треба вчитися будувати мости – з тими, з ким нас розділила історія, з тими, з ким нас розділяє відстань, і навіть із тими, з ким нас розділяє фронт. Вони нам іще знадобляться, щоб зуміти піти далі.

Віталіна МАКАРИК.

comments powered by HyperComments
- реклама -