Талановита педагог, художниця і писанкарка зі званням Народного майстра, володарка найвищої нагороди обласного конкурсу писанкарів – диплому імені Модеста Левицького Леся Мартинюк два десятки літ викладає образотворче мистецтво у педколеджі, очолює методоб’єднання викладачів і студентське товариство,  створила етнографічний музей. Її колоритні полотна і писанки везуть за кордон,  а  доробки її студентів експонуються не лише у міському, а й у Волинському краєзнавчому, музеї  Івана Гончара у Києві.

Щира українка і вихованка відомого в Україні фольклориста, етнолога і письменника Авксентія Яківчука недавно відсвяткувала ювілей,  а  також створила сімейний тандем з чоловіком Ігорем, котрого вважає подарунком від Всевишнього.  Нині подружжя працює над спільним авторським проектом, де будуть поєднані унікальні узори – подільські та волинські.

Розмову віч-на-віч з цією приємною і життєрадісною жінкою, котра випромінює позитивну енергію, розпочали з її творчих здобутків.

– Найвагомішим досягненням є відкриття у педколеджі студії «Писанки княжого граду», яка  згодом стала зразковим колективом, та нагородження мене дипломом імені Модеста Левицького – це найвища відзнака обласного конкурсу писанкарів.    Студію задумали разом з колегою Оксаною Білик, яка раніше вже мала вагомі здобутки у писанкарстві. І хоча ми з нею різні за характером, це тільки сильніше поєднало наш творчий союз.

У студії студенти  вчилися писанкарству у різних техніках,  проводили майстер-класи. Волинський краєзнавчий музей видав альбом «Писанка ХХІ століття», до якого увійшли світлини з 37-и роботами студентів студії та кількома моїми.

Довгий час ця студія, як кажуть, трималася на нашім ентузіазмі, в 2015 році її довелось закрити. Натомість виник новий творчий проект «Сигма», де  продовжую навчати дітей писанкарству, є інші, не менш цікаві задуми.

– У минулому році ви стали Народним майстром писанкарства…

– Це також неабияке визнання. А ще  торік  разом із колегами Валентиною Залуніною та Оксаною Білик розписали величезні яйця з склопластику, які на Софіївській площі побачили не тільки кияни та гості  фестивалю європейського рівня «Авторська писанка»,  згодом ці  вироби «помандрували» містами України, Грузії, Польщі, Нідерландів.

–   А хто ж вас навчив писати писанки?

– У моїй родині у селі Горошова  над Дністром,що на межі  Тернопільської і Чернівецької областей,  це  робили  споконвіку.   Нас у батьків п’ятеро – четверо братів і я. Мама Наталія завідувала бібліотекою. Тато Георгій підкорював кустанайські простори, працював на лісоповалі у Сибірі, а, повернувшись у рідні краї, відкрив кузню, у вільний час  виготовляв вироби з папє-маше. І мене навчив. Батьки виховували нас на християнських традиціях, на звичаях західноукраїнського села, а до мистецтва мене долучив хрещений батько Авксентій Яківчук.

Професійно розписую писанки понад десять років, символом обираю віночок, та ще – вітрячки, сосонки, грабельки, кучерики, завиточки, пелюстки і квітку, яка завжди   має вісім пелюсток –  знак зірки України. Саме з такою ходять колядники. Знаки мають певний зміст, в орнаменті розміщені за годинниковою стрілкою. Є повір’я: писанку з парною кількістю пелюсток варто дарувати дівчині,  парність у візерунках на успіх, удачу. Ромб, трикутник, квадрат у крапочки – зоране поле, межа, що покликані символізувати багатого господаря, велику родину і багату Україну. Всі мої писанки відрізняються орнаментом і кольорами, жодної однакової. Волинські – жовті, червоні, чорні, а подільські – це чорне тло, що характеризує землю, ріллю, кольорове крапання і білий розпис. Тоді як гуцульська писанка досить різнобарвна, а космацька взагалі має аж дев’ять відтінків жовтого кольору.

–  Ви згадали хрещеного  батька Авксентія Яківчука.

– Малювал, скільки себе пам’ятаю. Це побачив тата брат Авксентій, котрий жив у Чернівцях й працював завідувачем відділу фольклору та етнографії обласного центру народної творчості, викладачем української мови і літератури університету ім. Ю. Федьковича. Він  – лауреат літературно-мистецької премії імені Сидора Воробкевича, Заслужений працівник культури України, збирав «живі» перекази і коломийки, найбільше – про народний побут і звичаї,  присвятив  цьому до десятка книг. Він віднайшов унікальні вишиті сорочки, яким близько дві сотні років, у  збірнику «Пісні Буковини» відтворив  352 мелодії!

З п’ятого класу забрав мене у Чернівці, віддав у художню школу, оплачував приватні уроки. Вже тоді про мене писали у місцевих газетах, як про юну талановиту художницю, мою картину «Збір винограду»  демонстрували  на виставках. Знаю багато молитов на старослов’янській,  хрещений казав мені: «Лесю, вивчи 50 Псалом  – житимеш щасливо і тебе люди поважатимуть, як і мене».  А він був знайомий з відомими людьми краю,  з композитором  Володимиром Івасюком,  його батьком – письменником Михайлом Григоровичем, консультував, коли той писав роман-дилогію  «Балада про вершника на білому коні» про боротьбу буковинців за кращу долю у другій половині 17 століття.

– Отож, маючи художній  хист,  прагнули  розвивати його…

– Мої наставники рекомендували художні школи у Москві, Одесі, Ленінграді, але батько Авксентій, як щирий українець,  сказав, що  мені туди зась, там російською розмовляють.  Поїхала в Івано-Франківськ подавати документи в інститут  на художній відділ (нині Прикарпатський університет ім. В. Стефаника), і  …не пройшла за конкурсом. Вступила у місцеве  ПТУ вчитися на кравчиню, а опісля як кращу ученицю  направили у єдиний в Союзі Вітебський індустріально-технічний технікум, який готував майстрів виробничого навчання. На переддипломну практику поїхала у Ригу, там запросили вести покази мод,  вивчила латвійську мову. Вочевидь, організаторам модельних заходів сподобався мій артистизм, пропонували лишитися у Ризі й обіцяли квартиру. Та тужила за Чернівцями, повернулась у рідні краї, влаштувалася в училище майстром. То були часи, коли наша держава торувала собі, хоч биту, але власну дорогу, то і я поринула у вир громадської роботи – стала членом Української Республіканської партії,  яку очолював Левко Лук’яненко, разом зі студентами піднімала національний прапор на будівлі університету, їздила у села, розповідала, як житимемо, коли скинемо обважнілі пута. Не завжди націоналістичні погляди поділяли колеги, але завжди підтримував хрещений батько.

Дитяча мрія не давала спокою. Знову подала документи у Прикарпатський університет. Здала іспити на відмінно. Там познайомилися із майбутнім чоловіком Едуардом Дембровським, у 1994 році народилася донька Вікторія, ми переїхали у Володимир-Волинський, де мешкають чоловікові батьки.

– Не жалкуєте що залишили милі серцю краї?

– Не нарікала на долю, хоч у Володимирі нелегко доводилося – допікали сімейні проблеми і безгрошів’я. Хоч чоловік намагався якось їх розв’язати – багато малював, шукав інші заробітки, та і це не допомагало. А згодом він поїхав за кордон й лишився там,  я влаштувалась на роботу в професійно-технічне училище, а  невдовзі, дякуючи мамі чоловіка, котра викладала у педучилищі, потрапила у цей заклад. Мені дали дві години, і тим була щаслива, бо познайомилася з однодумцями.  Там, як кажуть, виросли крила…

До слова, відразу  після приїзду у місто записалася у осередок Союзу українок, яким тоді керувала Ольга Шліхта, стала членом об’єднання художників, після значної перерви взялася малювати. Їздила на  міжнародні пленери у Польщу, моє велике полотно з духовними святинями прикрашає стіни кеншинської мерії.

– Ви тепло відгукуєтеся про маму колишнього чоловіка Мілентину Михайлівну…

– Свекруха, незважаючи на сімейні негаразди, завжди мене підтримувала, і по-особливому виховувала внучку. Приміром, якщо та писала з помилками, не сварила, а підбадьорувала: «Ой, ти мій розуме золотий…». Вікторія зростала у мистецькому  середовищі: дідусь працював у художній майстерні, бабуся навчала студентів у педколеджі, ми з чоловіком – художники. Донька з п’яти років добре грала на фортепіано, на відмінно закінчила музичну школу і педколедж, у Польщі здобула вищу освіту, має диплом журналіста, вільно  володіє англійською мовою.

–  На  персональні виставки, а їх  було вже до десятка, одягаєте вбрання, яке на Володимирщині не часто побачиш…

– Завжди на такі заходи вбираюсь в український одяг. Маю дівочу сорочку, вишиту бісером з ружами і волошками. Вперше  одягла її  на заручини, згодом – на весілля. На ній рідкісні візерунки, скопійовані з татових  світлин. Добра енергетика вишиванки супроводжує мене на усіляких подіях,  кажуть, вона мені личить. Це авторська робота, якою дуже  пишаюся.

– Що найбільш надихає на творчість?

– Мої студенти, тішусь їхніми успіхами. А недавно дітей-інвалідів вчила малювати, писати писанки. Бачили б ви їхні обличчя! Їхня наполегливість і терпіння справді надихають, хоч їм не завжди все вдається з першого разу.

Доброю енергією заряджаюся, відвідавши рідні краї. Коли випадає нагода, а це буває на свята та влітку, їду на Буковину. З рідними купаємось, переходимо Дністер вбрід, йдемо до островів,  між  трьома  якими  стоїть  село. Щороку шукаємо у річці камінець, який щастя приносить. Та він усе не траплявся. А позаминулого літа підбігає наймолодший племінник Богданчик і кричить: «Тітко, Лесю, я вам щастя знайшов!» Й показує багато різноколірних камінців. Усі засміялися, а я дивлюся у чисту воду – ось він, з дірочкою, біля моїх ніг!  Підняла, хотіла віднести доньці, а брати кажуть: ні, сестро, то твоє щастя й нікому його не віддавай…

– Й несподівано восени у вашім житті з’явився чоловік,  з яким поєднали долю?

– То, либонь, чарівний камінець допоміг. З Ігорем познайомилася у 2015 році на святі педколеджу –  він мав грати з духовим оркестром у районному будинку культури. Зустрічаючи гостей, вийшла назустріч, й обоє  несподівано розгубилися. Нас ніби  якась невидима сила притягувала одне до одного, хоч дехто і казав: він тобі не пара, ви занадто різні. Але він – один, я – також… Про такого чоловіка мріяла все життя, Ігор з християнської і творчої родини, його дід  майстрував скрипки, мати грала на домбрі, співала, а ще він – уважний, не цурається будь-якої роботи. Дуже важливо, що тепер мене чекають вдома.

Ігор – військовий пенсіонер, служив у нашій бригаді й був диригентом оркестру, працював в Устилузькій школі мистецтв. Майже два десяти літ співає у архієрейському хорі у соборі Різдва Христового, а віднедавна – ще у храмі Віри, Надії і Любові та у хорі «Любисток», у Нововолинську грає у муніципальному оркестрі. У мистецьких колах його називають «золотий бас Володимира», бо має гарний і сильний голос. До слова, на відбудову собору Різдва Христового його батько пожертвував  значні кошти, а один з дзвонів у нову дерев’яну церкву придбав Ігор.

З чоловіком створили творчий тандем, вже на Великдень у музеї ім. Ігоря Стравінського і у  РБК влаштували виставку писанок, бо він та його брат Володимир пишуть їх давно, і, повірте, майстерно. Ігор зберіг колекцію родинних прадідівських з Холмщини й відтворює ці узори, а у мене є давні візерунки косівських, які у світі вважають найкращими. Їх подарував одногрупник у Івано-Франківську, а йому передала бабуся – до неї за Польщі приїжджав етнограф, котрий у карпатських селах відшукав рідкісні зразки, а опісля змалював олівцем і фарбами.  Ігор поєднує ці візерунки з холмськими.

– Як сприйняла ваш вибір донька Вікторія?

– Зраділа і підтримала, бо побачила, як Ігор піклується про нас. Ми творчо доповнюємо одне одного. Навіть повчала мене: ти маєш виглядати гарно,  щоб ще більше сподобатися Ігорю Васильовичу. «Ти, матусю, так позитивно змінилася, я тебе не впізнаю, – каже донька, смакуючи домашніми закрутками, коли приїжджає у гості. І що ти це сама виростила?» – дивується, бо знає, що раніше цього ніколи не робила, не працювала на городі». «Не сама, а з Ігорем, і то – з любов’ю», – відповідаю. З ним ніби заново народилася і дякую Господу, що звів нас.

Тетяна АДАМОВИЧ.

comments powered by HyperComments
- реклама -