На головну Новини Чому могилянців називали саверками та як  два  Петра у газету  «Правда» не...

Чому могилянців називали саверками та як  два  Петра у газету  «Правда» не потрапили…

   А  ще моє рідне село цікаво зустрічало Микиту Хрущова,   аплодувало  відомій артистка Любовій Орловій,  знало лейтенантом майбутнього космонавта Андріана Ніколаєва і  має  багато «П’ятірок» в своїй історії.

 

- реклама -

У 1540 році моє рідне село, що тоді називалося Могильне, вперше згадується у літописах, воно входило до складу Великого князівства Литовського. Із 1545-го, як це подає ревізія володимирського замку, Могильне було власністю Івана Сантиновича, волинського землевласника.

У 1569-ому за Люблінською унією, село потрапило під владу Польщі.

Із 1570-го воно у власності Миколи Дорогостайського. 1577 року набір (податок) платили Здана Ковальська від 15-ти димів на чотири городи, Микола Лушковський від 11-ти димів, річкового млина, 26 городів, від шинку горілки і пива, від чану горілки .

У 1795 році, після третього поділу Польщі, Могильне відійшло до Росії. На той час у селі було 135 хат і 669 жителів. Родючими землями володіли поміщики, 25 відсотків селян зовсім не мали земельних наділів.

У 1876-му, за іншими даними, у 1903-му році, збудовано храм Різдва Пресвятої Богородиці. Основа фундаменту складається із квадратного центрального об’єму, до якого приєднується п’ятигранна вівтарна частина і відкриті ганки. Апсида перекрита п’ятисхилим дахом.

У 1915 році влітку у село увійшли австро-угорські війська, у 1919-му – знову поляки, у серпні 1920-го на місяць зайшла Червона армія. Дев’ятого вересня цього ж року у Володимирі-Волинському відбувся мітинг однієї з частин Першої кінної, на якому були Ворошилов і Будьоний. Багато могильненців на підводах поїхали до міста, щоб побачити не так Будьоного, як його коня (як пишуть історики, під командармом впало аж семеро коней). У 2015 році у нашому селі утримували 65 коней, зараз десь близько 15-ти, технічний прогрес бере своє.

До 1939 року у нас правили поляки. Пан Краєвський володів сотнею моргів землі, брати Хом’яки мали 110 моргів.

У 1935 році поляки почали будувати аеродром, вирубавши ліс мого прапрадідуся Василя,  який мав у селі прізвисько «Кучер». Наділ площею 15 гектарів біля Людмильполя  він отримав за службу кучером при дворі Миколи ІІ. На цій ділянці виросли високі дуби і сосни, але вони заважали б літакам виконувати польоти. Зараз цій землі ростуть соняшники фермерського господарства братів Юнаків. Компенсації за вирубаний ліс від польської влади моя родина, мабуть, не отримала. Бо своїх п’ятеро дітей мій дід Данило і баба Химка народили в дерев’яній хатині, що стояла метрів за 500  від села. У цьому будинку, без підлоги на кухні  і світла, народився і я.

А мій другий дідусь по мамі Феодосій Бондарук (в селі його називали «дід Федох)   розповідав, що двома гнідими возив землю для капонірів, за цю роботу поляки добре платили.

У вересні 39-го будівництво аеродрому продовжували вже радянські війська. У травні 40-го прилетіли літаки U-16.  22 червня 1941 року аеродром бомбили, багато літаків було знищено на землі. У кінці липня 1944-го літаки на аеродромі були розвернуті носами на Захід, там ще гриміла війна. А з великої клуні баби Сяньки (рідної дідусевої сестри),що  неподалік церкви, зняли солом’яну покрівлю і влаштували сцену, на якій співала відома артистка Любов Орлова. Їй аплодували усі  авіатори і жителі Могильного.

Командування авіаполку розміщувалося у хатині, де згодом народився теперішній голова Оваднівської об’єднаної громади Сергій Панасевич. Ця дерев’яна хата й досі стоїть при дорозі.

Саме військові льотчики стали ініціаторами перейменування Могильного на Жовтневе. Прийшовши у сільську раду, пояснили: «У високих штабах сміються, що ми злітаємо з Могильного, проходимо траверс (центр кола) над Гнійним і сідаємо знову  в Могильному». Хтось із місцевих сказав, що на карті гнійненський ставок зафарбований червоним.

-Что такоє червоний?

-Красний.

-Тогда пусть будет Красний став – Красностав.

А так як Могильне було позначене жовтим кольором, наше село вирішили назвати Жовтневим. Зараз воно носить ім’я свого уродженця, котрий загинув на Донбасі, захищаючи Україну,  Петра Сусваля.

Початок 50-х. Про космос тоді ще мало говорили. Але в авіаційному полку, який тоді прописався у нас, проходив службу майбутній космонавт лейтенант Андріан Ніколаєв. Про це мені розповів мій рідний дядько підполковник Олексій Данилович Підгурець, який згодом служив у нашому й обласному військкоматах:  «У 1951 році, шістнадцятирічним, я працював секретарем Оваднівської сільради. Одного дня до нас прийшла молода пара – оваднівська наречена Тетяна Моргунова виходила заміж за техніка літака. А свідком на цьому весіллі був якраз пілот того літака Андріан. Пізніше його перевели на інше місце служби, а коли він став космонавтом, забрав свого техніка у Зоряне містечко, де той дослужився до полковника».

У 1956 році на нашому аеродромі приземлився літак із самим Микитою Хрущовим. Як розповідала моя мама, усі жінки-колгоспниці з самого ранку підмітали центральну вулицю села. Що має тут їхати хтось поважний, їм не говорили, тільки бригадир наказав працювати поки він не зупинить.

Хрущов прилетів раніше призначеного часу, тому ніхто із керівників Оваднівського району його не зустрічав. Коли його автомобіль зупинився біля жінок, він запитав: «Як часто підмітаєте цю вулицю?» « Перший раз», – відповіли колгоспниці. Він зняв бриля і засміявся, аж тоді жінки, побачивши знайому лисину, його упізнали. Автомобіль від’їхав, а жінки зі своїми великими мітлами розійшлися по хатах.

Під осінь 1958 року не стало Оваднівського району. Уперше Жовтнево згадується у Володимир-Волинській районній газеті «Червоний прапор»  № 130 від третього жовтня у графіку демонстрації кінофільмів на листопад. Що ж тоді дивилися не тільки наші батьки, а й як писалося у пресі, престарілі люди? «Счастье надо беречь»,  «Во власти золота»,  «Долина синих скал». Вдруге писали вже про досягнення колгоспу, який носив назву імені Ватутіна, 16 листопада: «Надоєно 116, 7 центнера молока на 100 гектарів сільгоспугідь. Це 19-е місце серед 33-ох колгоспів району».

У нашому селі народилися п’ятеро полковників: Микола Луцюк, який проживає у Сумах, Сергій Прогонюк – у Києві, у Володимирі – Володимир Хомяк, Петро Саганюк і автор цієї публікації.  Крім того, два полковники міліції –  Василь Омельчук (Луцьк) та Анатолій Бондарук (Київ) народилися на вулиці Волі у сусідніх будинках. А прапорщиків, звичайно, більше 25-ти.

П’ятеро моїх земляків дивилися в очі смерті на афганській війні. Ярослав Ткачук – строковиком, прапорщики Ярослав Хомяк, брати Юрій Однорал і Микола Рибіцький та мій однокласник Володимир Пастухов, який уже відійшов у Вічність. Також на цій війні був і зять нашого села Олексій Дуднік. Він лейтенантом одружився на Людмилі Рой, у 90-х знову повернувся на цей аеродром інженером і випускав у політ вертольоти.

Пам’ятаю, була золота осінь 1965 року. Ми, першачки, в білих сорочечках, на грудях червоненькі зірочки, а на зустріч на велосипеді батюшка Дмитро Степанович . Ми знітились, бо вже знали, що з цими значками не можна близько підходити до церкви. Але батюшка Дмитро ще десь метрів за 15 до нас зупинився, взяв велосипед в руки і з посмішкою перший нам сказав: «Добрий день!». І дякував Богу, що батьки мають таких дітей. А скільки дітей похрестив отець Володимир Гуз! До нас він також їздив з Овадного тільки на велосипеді.

Нашій школі вже за 55. Із 1961 року вона – дев’ятирічка. Від 1944-го, поки була початковою і до 1988-го  тут працювало десятеро директорів. Відтоді, уже шість п’ятирічок, її очолює Євгенія Саганюк.  Свою школу не забуває учень, який у першому класі, на першому уроці спокійнісінько дістав із сумки пирога й почав його жувати. Це викликало усмішку першої вчительки, а цим учнем був володимир-волинський міський голова  Петро Саганюк, котрий закінчив нашу школу у 1965 році. А я, Петро Підгурець, тоді пішов у перший клас.

У травні 1982 року про нас – двох Петрів із Жовтневого – мала писати газета  «Правда». На ХІХ з’їзді комсомолу у Москві Саганюк очолював волинську делегацію, а я, курсант Сизранського військового училища льотчиків, приїхав від Куйбишевської області. Кореспондент, почувши, що ми з одного села, сказав:

– Це сенсація! Завтра ваше фото буде на першій сторінці. – Щоправда, ми йому довго пояснювали, де знаходиться наша Волинська область і чому обласний центр – Луцьк, а не Волинь. Для нього й це було сенсацією.  Фотографував нас хвилин 10. А коли він побіг, я казав Саганюку, що буде добре, як нас, «бандер», помістять хоч на останній сторінці . У газету «Правда» ми так і не потрапили, то хай хоч «Слово правди» розкаже про цей випадок.

Із п’яти президентів України про наше село знає тільки один – Віктор Ющенко. З ним у Тернопільському фінансово-економічному інституті навчався Микола Марцих. Вони жили в одному гуртожитку й, привізши з дому мішок картоплі, Микола завжди варив велику каструлю борщу. Згодом Віктор Ющенко згадував, що в інституті він навчився варити волинський борщ – це смакота! А майбутня дружина  Марциха, студентка Оля Трембіцька, смажила цю картоплю й пригощала нею обох хлопців. Микола Марцих працював головою колгоспу імені Суворова, до якого входило і наше село.

Історію треба шанувати. Про це нам  нагадує і головна «п’ятірка» нашого села – 15 курганів  на березі Турії. Вони за кілометри півтора-два від села і є пам’яткою  про битву з монголо-татарами, там воював княжий воєвода Саверко. Недарма ж нас, могилянців, жителі сусідніх сіл називали саверками.

Петро ПІДГУРЕЦЬ.

comments powered by HyperComments
- реклама -