Надія було лише сім років, як 1930-го родина Прогонюків, де вже підростали троє діток, емігрувала до Бразилії. Та батько, побачивши, що тамтешні люди їдять хліб з кукурудзою, через півроку вирішив повертатися в Україну, в рідне село. Семеро дітей зростали у праці, допомагали батькам господарювати, а ті тішилися, що є кому ходити біля землі.
Закінчивши чотири класи польської школи, Надія почала працювати у магазині сусідньої Маркелівки. Вечорами займалася у драмгуртку, де головні ролі у «Наталці-Полтавці» грала зі своїм нареченим Олександром Воєводою, сином солтиса і випускником володимирської гімназії. Їхній шлюб прискорило включення дівчини до списку на вивезення до Німеччини. 95-річна пані Надія пригадує, що її наречений тоді дуже хотів розшукати Євангеліє на українській мові, та це йому не вдалося, і шлюбні обітниці вони давали на старослав’янській книзі.
У березні 1943-го Надя народила донечку Раю. Чоловік пішов в УПА, йому як освіченій людині доручили ведення документації. Тим часом їхню хату у Маркелівці спалили, з дитям переховувалася по льохах у жителів сусіднього Гнійного (тепер Красностава). З того часу у неї залишилася лише прострілена ікона Божої Матері, цю реліквію досі зберігають у родині.
Особливо важким був для жінки 1944-ий рік. Бо у липні НКВ-есники заарештували чоловіка, потім помер від ран брат Йосип, восени захворіла спершу дитина, а потім і сама Надія. А, народивши другу доньку, за два дні, на Покрову, поховала старшу. Невдовзі Олександра Воєводу, незважаючи на поранення в груди, яке отримав вже у в’язниці під час повстання, повезли у Воркуту. А у жовтні 1947-го і Надія з дочкою, як сім’я ворога народу, поїхала на спецпоселення. Олександра Олександрівна, яка тоді мала лише два роки, все ж трішки пам’ятає довгу дорогу і холодний товарняк, у якому просиналася зі снігом на личку.
У Прокоп’євську Кемеровської області Надія тяжко працювала на будівництві. Про те, що у воркутинському таборі помер чоловік, дізналася 25-річною. Силу, аби жити, черпала із молитов, яких знає дуже багато. Молилася, незважаючи на те, що поблизу не було храму. Із другим чоловіком, таким же, спецпоселенцем прожила також недовго. Після народження доньки, через непорозуміння він потрапив до в’язниці. А Надія влаштувалася прибиральницею, шила для людей на сусідській машинці білизну, сякий-такий одяг, аби прогодувати дітей. У родині без сліз той час не згадують: «Купивши буханець хліба, мама різала його на дві великих і одну тоненьку скибку, – розповідає дочка. – Як питала, у неї, чому – відповідала, бо так треба, даючи нам грубші, собі брала найтоншу»…
Аж у березні 1960 року закінчився термін спец поселення. Додому, на Волинь, повернулася у 1967 році вже з великою родиною – бо, вийшовши заміж за земляка із Локачинського району, народила ще сина і дочку. І, хоча деякий час подружжя не прописували у батьківській хаті, на роботу у колгоспну городню ланку Надю-сибірячку взяли. Костянтин, котрий відсидів за те, що обшивав вояків УПА, влаштувався кравцем в Оваднівське ательє.
У 1992 році Надія Степанівна одержала повідомлення про реабілітацію. За законом, має 50-відсоткову надбавку до пенсії. Зараз проживає із родиною наймолодшої дочки, Марії, у рідному селі. Має п’ятеро онуків і семеро правнуків.
– Наша мама завжди була дуже вродливою, вона й зараз красива, – каже Олександра. – А як вона співала! Коли заводила у бараці «За Сибіром сонце сходить», плакали й жінки й чоловіки». Надія Степанівна – хороша, уміла господиня, рукодільниця, діти зберігають десятки її вишивок. А ще вона – зразок акуратності, була такою навіть за найскладніших обставин. Зажди дбала про добробут своєї родини. Особливе захоплення пані Надії – квіти. Навіть у Сибіру, де спецпоселенці по-під бараком невеликими квадратами розкопували цілину, щоб виростити картоплю, вона, крім того, облаштувала клумбу – насадивши чорнобривців і нагідок.
Незважаючи на непросту долю, в якій чимало трагічних сторінок, Надія Степанівна досі має лагідний, спокійний характер, вона розважлива і терпляча, берегиня родинних традицій, головними чеснотами серед яких і в найважчі часи, і зараз були і є любов, вірність, щира й ніжна турбота про рідних людей, віра у Бога й в Україну, над її хатою тріпоче на вітрі синьо-жовтий прапор. Ця здавалося б, звичайна літня сільська жінка насправді – непересічна, духовно обдарована й сильна, наполеглива, працелюбна, впевнена оптимістка, яка уміє досягати своєї мети. А це риси, притаманні символу року, у якому вона народилася.
Ірина НАДЮКОВА.
Фото: Цю свою світлину із донечкою Сянею Надія надіслала чоловікові у Воркутинські табори за місяць до вивезення у Сибір.
