Троє працівників володимир-волинського ТМО по місяцю працювали у складі Першого добровольчого медичного шпиталю імені Миколи Пирогова. Це найбільший недержавний проект із залучення цивільних медиків до надання меддопомоги в зоні проведення АТО в окремих районах Донецької та Луганської областей. Реалізує його однойменний благодійний фонд у співпраці з міністерствами охорони здоров’я та оборони України, Генеральним штабом Збройних Сил, за підтримки Ради національної безпеки та оборони. Добровольці працюють безплатно, оформивши відрядження за місцем основної роботи.
У вересні на евакопункті у селищі Новотроїцьке Донецької області працював лікар-анестезіолог Борис Потурнак. У жовтневу ротацію його колега Віктор Каменський і медсестра Ірина Гнатюк – у районній лікарні Станиці Луганської. Про робочі будні у фронтовій зоні та про особисті враження добровольці розповіли, відповідаючи на запитання журналіста.
Щоб пораненого живим доправити з поля бою у шпиталь
– Наш евакопункт розташовувався у покинутому будинку, поряд із медпунктом 28-ї бригади, – розповідає Борис Потурнак. – Тут же і невеличка палата, де можна було провести інфузійну терапію. Моє завдання полягало у тім, щоб живого бійця доставити із поля бою у госпіталь, який знаходився у Волновасі, це кілометрів за 20. Бригада – це водій-санітар, фельдшер і я, лікар. Таких чотири екіпажі цілодобово чергують вздовж лінії фронту Новотроїцьке-Богданівка-Старогнатівка-Гранітне. Одержавши сигнал, що є поранені, миттю збиралися і стрибали в машину.
ПДМШ має суперекіпіровані спецавтомобілі з відповідними підвісками й амортизацією – навіть їдучи по розбитій дорозі нічого не відчуваєш. Нашим «швидким» до них, як до неба, – каже лікар. За його словами, шпиталь повністю забезпечений вітчизняними медикаментами, є все для того, аби доставити пораненого з поля бою – перев’язочні, шовні матеріали, катетери, розчини, системи. На перший запит волонтери відразу привезли і ларингоскоп. Поліпшилося і екіпірування військовослужбовців – разом із начмедом 28-ї бригади Потурнак роздавав хлопцям на передовій сучасні індивідуальні аптечки натівського зразка і вчив ними користуватися.
– Важких поранень і травм під час моєї ротації не траплялося, очевидно, завдяки невеличкому перемир’ю на початку навчального року, – пригадує своє відрядження. – Вдень, переважно, було тихо. Але надходила ніч і починалася стрілянина. Стріляють вороги по наших позиціях прицільно, їм усе добре видно, бо віддаль невелика. Наші ніколи не починають стріляти першими, але відповідь дають. На жаль, один наш боєць загинув, це найстрашніший спогад.
Зверталися за допомогою і місцеві жителі, приводили дітей. Звичайні побутові болячки, алергічні реакції траплялися і у військовослужбовців. Багатьох кусали оси, бо перші три тижні вересня стояла спека по 32-35 градусів. Був випадок отруєння чадним газом, коли, можливо, через недопалок, бо курять багато, у полі загорівся сухостій й почали вибухати набої, їх багато там валяється. Така стрілянина почалася! Не відразу й не зрозуміли, чому ні з то ні з сього почало гепати з різного калібру. Хлопці гасили полум’я і один надихався того диму, – розповідає лікар про фронтові будні.
Й переключається на інший епізод, що розчулив його мало не до сліз. Коли сортували волонтерські передачі, немолодий боєць раптом кинувся обнімати ящики із солодощами і дитячими малюнками: «Це ж моя школа! А ця – в сусідньому районі!» Може найдешевше, куплене дітьми, печиво там стає найдорожчим подарунком. Хлопцям це дуже потрібно, переконаний лікар Потурнак. Вони мусять відчувати підтримку, знати, що за них тут думають, пам’ятають, це дає силу, від якої солдат стає менш вразливим і будь-який ворог йому не страшний.
Трапилася далеко від дому і несподівана приємна зустріч – реаніматолог волноваської лікарні виявився близьким земляком Бориса Потурнака – бо родом із сусідньої з його Городенкою Коломиї.
Незважаючи на реальну небезпеку, Борис Мирославович говорить про напружений, без вихідних і підміни вересень у мобільному добровольчому шпиталі, як про незабутній і особливий час:
«Там зовсім інша аура, інше ставлення один до одного. Туди потрапляєш – і відразу охоплює почуття братерства, одномоменто усі тобі стають рідними, так це діє на людську свідомість. Розумієш, що поряд твій брат і ти можеш за нього все віддати…»
У лікарні, скріпленій тросами, лікуються нащадки донських козаків
Двічі за війну замінювали вибиті вікна у лікарні райцентру Станиця Луганська. На стінах ще полишалися сліди від куль і осколків. Збудоване на мальовничому лісовому узліссі за таким же, як і наша, типовим проектом, приміщення зараз скріплене тросами – під час обстрілів у нього влучило п’ять мін, кілька з них впали на дах. Медиків катастрофічно не вистачає, персонал порозбігався, пологового відділення взагалі немає. Віктор Каменський, який півмісяця був там єдиними анестезіологом і якому доводилося працювати майже цілодобово, не вважає це чимось надзвичайним.
– Анестезіологам до напруженого ритму не звикати. І тут за добу маємо по 15-16 тяжких хворих, інколи по кілька діб не спиш. Та ж сама робота, ну трішки її більше, – каже лікар.
Операцій, за його словами, у Станиці Луганській проводиться стільки ж, як і у нашій лікарні. Лише найбільше, чомусь, кишкової непрохідності, причини – пухлини, перитоніти. Переважали пацієнти віком 84, 88, 93 роки, адже молодше населення повиїжджало або у глиб України, або до фейкових республік.
Був випадок, відновлювали серцевий ритм 50-річному чоловікові, серце якого билося з швидкістю 180-200 ударів на хвилину. Якби не зробили кардіоверсію, за кілька годин пацієнт міг умерти. Урятували жінку з позаматковою вагітністю, іншу, яка, передозувавши сальбутамол, потрапила до лікарні із дуже складним астматичним статусом, добу протримали її на дихальному апараті, потім відвозили в обласну лікарню (у Сєвєродонецьк). За особливо тяжких випадків, каже Віктор Миколайович, інколи просили допомагати військових лікарів – їхній шпиталь, повністю укомплектований персоналом, знаходиться поряд, на цій же території.
Ірині Гнатюк, котра у Володимирі працює у сімейного лікаря Юрія Хиляка, у Станиці довелося йти у хірургічне відділення, що найбільше потребувало медсестер. Зізнається, це стало несподіванкою, але опанувала себе і робила усе, чого потребували обставини. Працювала у хірургії, потім відразу йшла в реанімацію, кликали поставити дитині катетер – бігла у педіатрію. Наприкінці ротації її навіть запрошували залишитися старшою медсестрою хірургічного відділення у Станиці Луганській.
Крім цивільного населення, розповідає Ірина, доводилося виходжувати і бійців, які, по кілька тижнів безвилазно просидівши у холодних окопах, потрапляли до лікарні з застудами та загостренням хронічних хвороб. За кілька днів, підліковані й чисті, вони аж молодшали. Із холодами в лікарні з’явилися місцеві бомжі з чорними, як сажа, ногами, до яких поприростали ніколи непрані шкарпетки – тоді медсестри працювали як «Червоний хрест».
Як ставилися до лікарів-західняків луганчани? Колеги – прекрасно, каже Віктор Каменський, дякують за допомогу, пацієнти – мовчать, поганого ніхто не казав. У той же час у цій лікарні працювали головний лікар із Бердичева, медики із Львівської області, із самого Львова, Закарпаття, Миколаєва – уся Україна їде туди на поміч.
– Місцеві часто себе виправдовують, – розповідає лікар,- мовляв, ми ж хотіли, як краще, шкодуємо тепер, що пішли на той референдум, не збиралися від України відділятися. Населення дуже психологічно підірване… Вони звинувачують нас за Майдан, ображаються, що їх туди не кликали. Дивляться переважно російське телебачення, «тарілки» є не у всіх. Багато місцевих досі переконані, що їх обстрілюють наші війська.
Але, спілкуючись з нами, бачать, що дітей не їмо, нікого не розпинаємо. Один старий пацієнт-шахтар перед операцією сказав: «Нічого не боюся – у проходці все життя». Відповів йому, що теж знаю таку працю, бо і сам із шахтарського краю…».
Ірина розповіла про старшого віку пацієнта, який видужував після операції, – пішов додому по гроші, а повернувся аж за кілька днів, плачучи: «Поки був у лікарні, будинок розікрали – ні грошей, ні речей». У Станиці хвалили нашу 14-у бригаду – бійці допомагали місцевому населенню».
За ніч на газоні може з’явитися розтяжка…
Останнім часом люди вже почали потихеньку повертатися у Станицю Луганську, до своїх домівок. Жити місцевим важко, часто діти – на ДНРівській території, батьки – тут. Автомобільного мосту через Сіверський Донець нема, тільки піший перехід. Якщо треба доставити лежачого, то звідтіль підвозять, переносять на ношах, а тут забирає машина. Увесь райцентр зруйнований, розповідають Віктор Каменський й Ірина Гнатюк.
Враження, що потрапляєш у 40-і роки. Будинки розбиті, вікна без скла. Школа повністю знищена, діти вчаться у пристосованому приміщенні, схожому на колишній клуб. Після 16-ої години на вулиці жодної людини. Розказували, у 2014-ому містечком бродила покинута худоба – кози, вівці, корови, бики. При лікарні досі живуть покинуті коти й собаки.
На подвір’я приватної забудови заходити небезпечно, бо все скрізь заміновано. Не можна стати ногою поза тротуаром – хоч ще вчора там нічого не було, за ніч вже могла з’явитися розтяжка. Бачили лише два банкомати – один на території лікарні, інший у місті, черга до нього, як до мавзолею. Хоча сапери щодня перевіряють територію міста і ліс, люди регулярно підриваються на мінах, їх з обох боків понаставляли безліч. У лісі розвелося багато дичини, буває, кабани вибігають, косулі, вони теж потрапляють на розтяжки.
У райцентрі працюють базари, кілька магазинів, автостанція. Біля КПП Ірина зняла на телефон довгу вервечку людей, які щодня вранці йдуть із нашої території на роботу в Луганськ, а ввечері – повертаються. Мають по три паспорти – російський, український і ЛНРівський, пенсію одержують українську.
Чоловік однієї місцевої медсестри – козацький генерал у Луганську, іншої – працює там на залізниці, раз на тиждень приходить додому, має спецпропуск. Станиця Луганська, по суті, є передмістям Луганська. Із п’ятого поверху лікарні Луганськ, як на долоні.
Наші медики потрапили на фестиваль «Україна – єдина», що проводився у будинку культури. За словами луганчан, це перший за три останніх роки український пропагандистко-культурний захід. А поза тим, зовсім не відчуваєш, що ти в Україні, окрім того, що у центрі міста стоїть радіорупор, як у старих фільмах, з нього лунають якісь колядки. Щоправда, працює музей козацтва, яким там дуже пишаються. Екскурсантам показали слайди і розповіли, що до війни до них, на козацькі фестивалі, приїздили і волиняни.
Росіянка не шкодує, що поїхала у ПДМШ
– Коли хто перепитує, чи нам дійсно нічого там не платили, кажу, що не все вимірюється грошима, і згадую людей із різних куточків України, з якими разом працювала у Станиці Луганській – викладачку із Львівського інституту післядипломної освіти, дівчину-медсестру із престижної київської приватної клініки, лікаря з Гуцульщини – такі відчайдушні, щирі, просто молодці!
Усі спеціалісти ПДМШ, з якими довелося працювати, – медики з великої літери, хірурги бралися за будь-які операції, робили по три-чотири за добу, наш Віктор Миколайович з операційної не виходив. Ми усі трималися купи – кожен міг за тебе заступитися. Чоловіки дуже зворушливо про нас турбувалися, купували продукти, стежили, щоб нас не ображали, бо дрібні непорозуміння таки траплялися. Це дуже приємно, – признається Ірина.
Вродлива ефектна блондинка, вона росіянка за національністю і спілкується переважно російською. Каже, поїхала у ПДМШ, бо хотіла довести, що є громадянкою України. Рада, що не піддалася на вмовляння близьких, бо, коли збиралася на Схід, і мама плакала, і сестра-військовослужбовець лякала труднощами.
Там, у прифронтовій зоні, трохи інші цінності, кажуть медики-добровольці. А ми заморочуємо собі голову дрібницями, якимись безглуздими проблемами, не цінуємо того, що маємо – житло, світло, газ, вода – там рік люди жили без усього елементарного. Мабуть, потрібно таке побачити, аби зрозуміти, що таке цивілізація, мир, скільки він важить, цінувати людські стосунки, своїх близьких.
Ірина НАДЮКОВА.
