На головну Новини Досліджуючи правду абсурдної війни

Досліджуючи правду абсурдної війни

   Стосунки українців з поляками були і залишаються складними. Тема Волинської трагедії дражлива й, здається, вічна. Кожна зі сторін подає свої цифри жертв, які подекуди різняться настільки, що легше не вірити ні тим, ні іншим. Однак вивести із непевного статусу цю сторінку нашої спільної історії треба. І це завдання не на один рік.
   Про грандіозний проект «Жертви українсько-польського протистояння 1939 – 1947 рр.» говоримо із його учасником, журналістом-дослідником, нашим земляком ІваномОльховським у редакції, яка не є для нього чужою. Нещодавно він приїжджав у Володимир у справах, подарував нашому колективу свою чергову книгу – «Засновник УПА (1941 – 1943)» (про життєвий шлях Тараса Бульбу-Боровця) і пролив світло на суть зазначеного вище проекту, а також, принагідно, пояснив, чому для сучасників є актуальними уроки засновника УПА «Поліська Січ».

 Розпочинав зі «Слова правди»
Навчаючись у Володимир-Волинському педучилищі, уродженець села Вижгів, що у Любомльському районі, Іван Ольховський зацікавився журналістикою (до речі, саме з цього села родом відомий військовий чин Олександр Скіпальський). Його першу замітку надрукували тоді у «Слові правди», редактор Федір Самчук був частим гостем навчального закладу – співпраця була тісною. Кураторами в газеті у молодого позаштатного кореспондента були Зеновій Бать, який згодом виїхав у Дрогобич, та Анатолій Юрчук. Ольховський навіть отримав тут направлення на факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка.
Вивчившись, лишився на Київщині. У його послужному списку робота у різноманітних виданнях, останнім часом він є редактором партійної газети «Час Руху». Але водночас працює і на Волині.
«На межі 1999-2000 років якраз підняли питання українсько-польських стосунків, – пояснює Іван Андрійович. – Моє ж село було поляками спалене, я знав подробиці. І тут прочитав, що пишуть про це у Польщі: побачив там зовсім не те, що було насправді. І вирішив ретельно дослідити цю тему – спочатку по своєму селу (й підготував про це нарис), потім по всьому Володимир-Волинському району ( під час конфлікту Вижгів входив до складу Володимир-Волинського повіту)».
Згодом він взявся за вивчення цієї теми у Шацькому та Турійському районах. Працював у архівах, збирав свідчення від людей, читав відповідні польські публікації. Результати досліджень лягли в основу його книги «Кривава Волинь», зелене світло якій дав свого часу письменник та журналіст Іван Корсак (був редактором газети «Сім’я і дім»).
Невивчені уроки Бульби-Боровця
Одним із ініціатором так званої «волинської різанини» називають засновника УПА Тараса Бульбу-Боровця. Про це і досі ведуться дискусії із головним польським дослідником теми, членом ради Інституту національної пам’яті Польщі професором Гжегожем Мотикою. Однак сучасні незаангажовані дослідники, і в Польщі в тому числі, доводять, що Бульбу-Боровця звинувачують у цьому безпідставно. Пан Ольховський також перечитав масу спогадів, діаспорної літератури, в тому числі російської, знайшов у привезених із Канади листах Бульби-Боровця його слова до бандерівців, у яких той стверджує, що не можна Українську державу будувати з вирізування невинного польського населення. Саме тому у Івана Ольховського і виникла ідея досконало вивчити життєвий шлях видатного діяча українського повстанського руху і видати про це книгу.
На противагу іншим, Боровець закликав відповідати головою за кожного материного сина, щоб дурно він не загинув. Коли керував Олевською республікою (таким собі локальним українським державним утворенням) на початку Другої світової війни і отримав від німців вимогу підпорядкування, то прийняв для себе непросте рішення – свою армію розпустити. І людей зберіг, і місто не дав зруйнувати, частина бійців пішли у ліси, сховали зброю, хтось влаштувався до німців – щоб надавати повстанцям потрібні відомості. Звичайно, у його підлеглих був інший варіант – битися до останньої краплі крові майже голіруч, зі своїми гвинтівками. Однак Бульба-Боровець мирно розв’язав ситуацію, каже Іван Ольховський і наводить геть протилежний приклад – коли Колківська республіка стояла перед ворогом до кінця, і, як наслідок, місто було спалено, сотні людей загинули…
Саме у цьому дослідник вбачає важливий урок для сьогодення, де на російсько-українській війні, що, за способом ведення нагадує війни сторічної давності, у виритих окопах та дерев’яних бліндажах сидять солдати і ждуть наглого снаряда, коли водночас, задля їхнього ж захисту є купа можливостей, маса сучасної техніки… Бульба-Боровець вважав, що з сильнішим ворогом не можна воювати увідкриту. «Бульбівці» робили усе, щоб де тільки можна було уникнути кровопролиття.
Міжнародний проект
Отже, книга Ольховського потрапляє на очі польському політику українського походження Мирославу Чеху, який був депутатом польського сейму, сам він також історик і видавець. У Gazeti Wyborczij той розміщує статтю, у якій використовує й посилання на дослідження Івана Ольховського. А потім у цих двох чоловіків трапляється випадкова зустріч на каналі Еспресо у Києві.
Згодом пан Мирослав запрошує свого українського колегу до ініційованого ним міжнародного проекту «Жертви українсько-польського протистояння 1939 – 1947 років», який фінансується недержавним коштом. Він розпочався у квітні 2018-го, розрахований на чотири роки. Щотримісяці науковці, причетні до нього, збираються на семінари в Український католицький університет у Львові, який бере участь у проекті в рамках своєї програми співробітництва прикордоння.
У чому суть? Зважаючи на чималі перекручення у розвідках польських істориків стосовно кількості жертв Волинської трагедії, зокрема, й у двотомнику Єви та Владислава Семашків, на яких часто посилаються поляки, у Мирослава Чеха виник задум і на польській, і на українській територіях провести ретельні дослідження, зібрати максимально можливу кількість доказів, щоб надати науково обґрунтовані дані по жертвах з українського боку. Проектом буде охоплено Волинь, Рівненщину, Тернопілля, Львівщину, Івано-Франківщину та Люблінське воєводство.
Івану Ольховському доручено дослідити вісім районів Волині, зокрема, Володимир-Волинський, Любомльський, Шацький, Іваничівський, Локачинський, Ковельський, Старовижівський та Рожищенський. Решту районів області охопить доцент Східноєвропейського нацуніверситету ім. Лесі Українки Олег Разиграєв. Безпосереднім керівником Ольховського є професор Гданського університету, польський історик українського походження Ігор Галагіда, який, за твердженням Івана Андрійовича, є дуже ретельним, об’єктивним дослідником, без підігравання ідеологіям.
– Як ви збираєте інформацію?
– Я маю дослідити книжки, наукові та краєзнавчі, що вийшли на цю тематику, відвідати усі кладовища, усі місця поховання, сфотографувати усі написи на могилах, опрацювати архіви громадських організацій, які писали про ці події, партизанські зведення, спецфонди… Для прикладу, у 1944 році створювались при сільрадах комісії, які описували збитки та кількість загиблих. Так-от, одні виконували це завдання добросовісно, вказуючи, ким була вбита та чи інша людина: бандерівцями, німцями, червоними партизанами чи поляками. А дехто робив відписки, мовляв, убиті під час німецької окупації, але ким – не зазначали. Часом я беру акт, читаю усі прізвища, покази свідків, написи на могилах, звіряю, і, виявляється, усі вбиті поляками, а написано – німецькими окупантами.
Тож мушу показати один документ, другий, третій і так далі, і, у підсумку, вирішити, як правильно трактувати ту чи іншу ситуацію. Біля кожного прізвища загиблого мають бути джерела: хто сказав, у якому документі це зафіксовано, у якому архіві чи книзі, у якій газетній публікації. По одній людині може бути до десяти свідків, до десяти архівів – скільки знайшов, я мушу усе записати.
За результатами досліджень будуть сформовані книги, створиться і електронна версія, де за прізвищем можна буде з’ясувати інформацію: ким убитий, в якому році, де саме. У таблицях – побачити, скільки це дітей, стариків, жінок, скільки повстанців тощо.
Чи будуть поляки довіряти цим висновкам, час покаже. «Будь ласка, нехай дають свої аргументи проти наших, ми готові кожен розглянути». Іван Ольховський каже, що в нього завжди виникає підозра, коли вказані великі цифри убитих і при цьому немає жодного прізвища. У самій Польщі існує чимало альтернативних джерел, які заперечують уже взяте поляками за аксіому. Наприклад, ідеться про винищену польську колонію, а Ольховський знаходить у тих же поляків покази свідків, що насправді у цьому селі ніхто не загинув, а той чи той живе там-то, виїхав у Америку та ін.
В будь-якому разі, у ході досліджень уже стало зрозуміло, наскільки неточними є оголошені польськими істориками цифри загиблих українців. «Семашки подають сто, Гжегож Мотика – дві тисячі, а за нашими даними, зібраними лише у кількох районах Волині, є докази по більше як трьох тисячах жертв…»
Так само не відповідають дійсності і цифри по кількості загиблих поляків. У Польщі називають сто тисяч, хоч ті ж Семашки поіменно дають дані лише по 17 тисячах, решта – не встановлені точно. Українці з’ясовують і це.
Одна з причин, чому ми ворогуємо, – що не знаємо, як все насправді було, каже Іван Ольховський. Звичайно, розмовляючи з людьми по селах чи читаючи покази свідків, він аналізує й причини виникнення трагедії. Він дійшов до висновку, що у простих людей потреби бити поляків не було, тим паче, що у той час загроза з польського боку у нас була найменшою, бо тут стояли німці, промишляли загони НКВД… Дослідник вважає, що багато в чому ця трагедія була інспірована, зокрема, й першим командиром УПА на Волині Дмитром Клячківським. Івану Ольховському імпонує позиція Тараса Бульби-Боровця, що будувати державу на крові невинних дітей інших національностей не можна. Якщо є поляк-злочинець – треба ловити його і з ним розправлятися.
Іван Ольховський називає таку війну абсурдною. За словами директора Інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, це була «війна у війні». Бо довкола – велика війна між Німеччиною та Радянським Союзом, а всередині – б’ються між собою українці з поляками. «Це як люди живуть підневільні в тюрмі і між собою починають битися, а результат все одно встановлює наглядач, який їх тримає», – порівнює Іван Ольховський і каже, що хоче написати книгу, яку так і назвати – «Абсурдна війна».
Світлана КОШИРЕЦЬ.

comments powered by HyperComments setImmediate$0.9264260836484925$1
- реклама -