На головну Новини Фронти Олексія та Івана з інтервалом у...

Фронти Олексія та Івана з інтервалом у сім десятиліть

 

 

- реклама -

ДВІ  ВІЙНИ, ДВА ГЕРОЇ

З інтервалом у 70 років кожен із цих чоловіків став на захист своєї Батьківщини. Одному було тоді 18, другому – 20. Артилерист Іван Колтиков має на рахунку чотири підбитих німецьких танки. А Олексій Коляно– і сам танкіст, якому довелось приймати вогонь на себе, прикриваючи піхоту уже в період сучасної війни на Сході України. Обидва вийшли з боїв з контузіями та складними наслідками для здоров’я, в обох – статус інваліда війни. Один прожив довге життя, а в іншого – ще все попереду…

Міцності і довголіття їм, а усім нам – нової перемоги бажаємо!

  Розповіді з війни від обох наших героїв перекликаються багато в чому. Між їхніми історіями стільки десятиліть, а техніка і тоді, і тепер «така, що пхати треба», і волонтери (хоч у ту війну вони так не звалися), як і тоді, знову в’яжуть рукавички, і воювати обидва чоловіки пішли ані за Сталіна, ані за президента, а за свої сім’ї і мирну батьківщину.

   Івану Колтикову нині 92, у нього проблеми із оком, дідусь погано чує, вже скільки літ на Волині, а лишається вірним рідній російській, лише коли-не-коли вставляє у розповідь слова на український манер. Із гордістю дістає із шафи піджак із медалями, серед яких найважливіші для нього «За відвагу» та «За взяття Відня», показує посвідчення, де фото покійної дружини.

   Олексій Коляно має лише 25 років. Живі і гострі його спогади про пережите. Бо війна, яку він пройшов, ще триває.      

 

ВІД БРЯНСЬКА ДО БЕРЛІНА

Коли прийшла похоронка на батька, Іван, у компанії з семи хлопців, добровільно пішов на фронт. Із рідного Валуйського району, пізніше вже Бєлгородської області Росії, потрапив у Новохоперськ, де хлопця, метр сорок на зріст, призначили в артилерійський полк. У Брянську їх завантажили – і на фронт.

Це була зима 1944 року. Морози стояли сорокаградусні. Солдати належного обмундирування не мали, натягували на себе усе, що попадалось під руку, шукали хоч трохи тепла біля багать. Саме тоді у частину прибув командир артилерії Радянської армії Ніколай Воронов. Бійців вишикували, кожен стояв біля своєї гармати, а воєначальник підходив, питав, яка у кого посада (у Івана – навідник). Та найбільше з тієї зустрічі запам’ятався добротний кожушок, у якому перед ними постав маршал, – одягненим у невідь-що бійцям від того ставало ще холодніше.

Бойове хрещення Колтиков прийняв під Будапештом. Брали його три дні. Сім разів місто поверталось із рук в руки: «То ми підемо у наступ, то німці нас виженуть. Багато там солдат полягло…» Угорська столиця була настільки розбитою, що проїхати її вулицями було неможливо. Наші спочатку пустили по місту танки, які прогрейдерували дороги гусеницями і дали можливість рухатись артилерійським установкам.

У наступних боях, уже за Будапештом, Іван Колтиков протягом кількох днів поцілив аж у чотири німецьких танки! «То добра у вас була зброя?» – запитую. «У нас відразу і не було її. Я вам скажу, і техніки взагалі не було. Такі полуторки, що трохи-трохи – і треба пхати. Це вже потім нове озброєння отримали. Казали, одним снарядом щоб вистрілити – вартувало 11 тисяч.

Мирні рукавички в’язали і висилали – усі для фронту старались. Бо взутись і одягтись ми не мали. Отак доводилось поспати годину на добу біля гармати: по двох під однією шинелькою ляжемо, хтось накриє, а через годину вже будить – інші посплять».

А харчування? «О, із цим все в порядку. Годували добре. Кухні, які стояли подалі, в тилу, варили і до нас їжу підвозили. Супи були, навіть борщ, чай. А також бійців, цілою бригадою, два чи три рази на місяць возили у тил митися, там були спеціально облаштовані намети.

Їхню бригаду прориву перекидали з фронту на фронт. Окопаються –  і на прорив, щоб піхота могла пройти. «Днів три перестрілка – і пішли далі!» На рахунку Івана Колтикова визволення Відня, Праги, так дійшов і до Берліна.

Пригадує, як під Прагою місцеві бородаті партизани виводили з лісу полонених німців. Розповідає, що по-особливому тепло їх зустрічали у Чехословаччині, було багато молодих дівчат, що пригощали вином.   До однієї із чешок і прикипів. Тільки уже згодом, на зворотному шляху, коли повертались із визволеного Берліна. Тоді три місяці довелось стояти у чеських лісах. Отоді місцеві дівчата радянським артилеристам навіть погони шили. «У кожної у квартирі чистота! І – своя швейна машинка». Мати Наталії, до якої ходив, тримала корову, тож пригощала хлопця сметаною. Коли бійці вже вирушали додому, на Схід, дівчата плакали і просилися: «Беріть нас із собою, в Москву».

Отак, своїм ходом, від Берліна, потихеньку повертались у рідні місця. Іван Борисович розповідає, що коли переїхали через Карпати, які зачаровували величчю і красою, були не менш вражені тим, що відкривалось зору понад дорогою: у кюветах маса потрощеної армійської техніки, це ж скільки людей загинуло!

Кілька  місяців постояли піді Львовом, у селі Зимна Вода, а вже на зиму дивізію, розповідає Іван Колтиков, передислокували у Володимир-Волинський. Де на Ковельській з лівого боку казарми, там і служив. Як тільки надумав демобілізуватись, через нестачу кадрів загітували залишитись –старшиною батареї відслужив іще п’ять років.

Одружився теж тут, у Володимирі. Під час війни на два роки молодша від нього Олександра, родом із Курської області, була медсестрою в тилу. Познайомились вже у частині. Вона поїхала додому, якийсь час листувалися, а потім покликав до себе. Уже служив надстрокову та винайняв квартиру. Олександра приїхала, влаштувалась медсестрою у пологовому будинку (там зараз відділ соцзахисту). Ну а Іван, демобілізувавшись, пішов працювати у парк вантажного АТП – слюсарем, ремонтував машини аж до пенсії, має 51 рік безперервного стажу.

Був у Колтикових син Володя, на жаль, не беріг себе, помер рано. Після навчання у Києві його направили на роботу у Самбір, на Львівщину, там лишилась невістка Івана Борисовича Тоня і старший внук із сім’єю, бо молодший – також помер. Колтиков не нахвалиться невісткою, каже, що вона в нього золота, часто із Самбора приїжджає, провідує старого. Колись внуки тут повиростали, каже. А тепер радіє дід Іван і правнукам: один ще геть маленький, а правнучка вже приїжджає в гості.Телефонують рідні йому щодня, хвилюються.

Ну а дружину, Олександру Сергіївну, уже два роки як поховав. Шість років дуже хворіла, останній рік навіть не піднімалась, тож довелось самому і прати, і їсти варити. Поставив уже дружині пам’ятник, та їздити на могилу нині не так і просто – здоров’я підводить, деколи просить сусіда, аби підвіз на кладовище.

Помагає йому нині удома свашина рідна сестра – у неї хата в селі згоріла, то жінка й поселилася поруч. Усе не сам у будинку. Ще рік тому міг і на базар сходити, там часто зустрічався із Василем Павловим. «Він живий лишився теж. Коли їхній танк підбили німці, він з нього встиг вискочити, а решта екіпажу згоріла… Дзвоню до нього. Васька один тут остався зі мною із тих, що в нашій бригаді служили. А колись же багато нас було…»

Із ностальгією Іван Борисович згадує, як ветеранам із їхнього гаража на День Перемоги завжди подарунки вручали, кому годинник, кому 15 карбованців, його портрет двічі у Луцьку на дошку пошани вивішували, а у Володимирі міський голова у ресторан запрошував, на святкові обіди…

– Чи страшно було вам на війні? – запитую. Аж засміявся у відповідь на таке:

– Страшно. Бачите, око у мене яке, колись ще не так, а вже зовсім сховалось. Та й не чую. Лікарі пояснюють, що все це від контузії. Німець нас тоді бив і бив. А треба ж було когось на смерть посилати, вважайте, нас тоді так і відправляли. Командир взводу дав команду швидко розвернутись і знищити ворожу гармату. Німець стріляє, а земля ще замерзла, і мене хвилею з землі крига як у голову вдарить,  впав, здивувався, що крові немає. Зашуміло все. Тому, хто заряджав гармату, палець відірвало, командира у руку поранило, а мене – збило. Хоч після того і паморочилося в голові постійно, та  далі пішов на фронт… Зараз я інвалід війни першої групи.

А зір у мене завжди хороший був, хоч і мав після контузії проблеми з оком. На друге око згодом зробив операцію, тому бачу добре й тепер, читаю вашу газету завжди (бере до рук черговий номер зі стільця – прим. ред.), передплачую вже стільки років, і без неї не можу…

 

ОРДЕН ЗА ВИЗВОЛЕННЯ ЛИСИЧАНСЬКА

   Олексій Коляно ( на фото – другий зліва) із Хмелева прийшов служити за контрактом 13 листопада 2013 року. 30 листопада розпочався Майдан, а у військових – полігони і посилена підготовка. До чого так почали готувати: чи то до протидії Майдану, чи вже передбачали імовірність російської агресії, військовикам не пояснювали. Безпосередньо у Олексієвій частині готували ротно-тактичну групу на охорону Рівненської АЕС на випадок нападу ворога. Все-таки стратегічний об’єкт.

І вже невдовзі розпочалося. З Рівного їх перекинули у Дачне Донецької області, тоді на Широкий Лан, що на Миколаївщині. Довелось вчитись, бо досі у танку доводилось лише посидіти-покататись.

Розгортались події під Волновахою, коли, як відомо, був розстріляний блокпост 51-ої бригади. До речі, туди, на блокпости, танкам відразу їхати заборонили, бо «асфальт не можна було псувати», розповідає Олексій. А в батальйонно-тактичній групі мають іти і танки, і зенітники, піхота, сапери…

Саме після важких втрат під Волновахою, вже у червні, його батальйон направили у зону бойових дій, у Луганську область. Вони розмістились спочатку біля Старої Краснянки, а 20 липня отримали наказ наступати і зачищати Рубіжне, у складі однієї з колон військових частин, які заходили туди із різних напрямків. У Рубіжному ніякого супротиву не зустріли, окопалися біля одного із селищ, де попали під обстріли. А вже на світанку 22 липня почали наступ на Сєвєродонецьк. Там було складніше, бойовики ЛНР підірвали міст, українці змушені були танки спрямувати в об’їзд, через залізничні колії, довелось ще й вагони пхати, яких там наставили навмисне, аби українська техніка не проїхала. Але у самому Сєвєродонецьку їх зустріли порожні блокпости, тож виник задум цього дня взяти штурмом іще одне місто. Однак не вийшло.

З боку селища Стекольного, де наступали, з якоїсь причини загорівся двигун у одному з танків, крім того, там теж був підірваний міст – і екіпаж Олексія (командир Богдан Макаров з Любомля і навідник Юра Боштан із Чернівців) мало не пірнув у річку Сіверський Донець.

На штурм Лисичанська 51-ша бригада йшла разом із бійцями нацгвардії та добровольчими батальйонами, зокрема, там був «Луганськ-2», а назви іншого Олексій не пригадує. Каже, що було їх чоловік 150, один танк і одна БМП. Спочатку без бою пройшли кілометрів із вісім, а на якомусь перехресті потрапили в засідку, у ту БМП всередину попала «муха», добре, що хлопці живі, лише зрешечені осколками.

Олексій з побратимами вирішили приймати удари передом, бронею, так краще, ніж боком – щоб гусениці не скинуло. Неподалік на них націлились з БТРа, тож навідник зарядив туди осколочно-фугасним – колеса тої машини тільки так поскакали дорогою, і чеченці бородаті звідти повилітали.

Здали танком трохи назад, піхота, яку обстрілювали, позалягала. «Таке враження, що простояли там, під масованим обстрілом, годин п’ять, хоч ротний потім казав, що це тривало лише годину. Я нарахував по броні до десяти РПГ – вони не пробили  кумулятивний захист. І шість РПГ в башню, а міна 82-го калібру на неї впала, то аж люки повідкривалися. Їхали, а башня горіла. Командир мав поранення в плече, навідника контузило.

Зв’язку не було взагалі ні між екіпажем, ні з ким. Так просто, насліпо їхали… Ось, було, біжить хтось,  може, то наші, хто його знає. Коли починали вже по нас стріляти, то і ми стріляємо. Не завжди було зрозуміло, хто там і що.

Стояли до тих пір, поки бачили піхоту. Бачу, що її немає, якийсь чоловік збоку лишився, махає рукою, щоб виїхав. Я так зрозумів, щоб прикрити відступ, щоб узяли вогонь на себе.

Ось тоді я виїхав, перед очима, метрів за десять перед нами вийшов ворожий гранатометник, але не попав у нас, інакше би із навідником так там і лишилися. Ми йому потім навздогін осколочно-фугасного запустили».

Олексій розповідає, що у тому бою було 16 «двохсотих», 18 «трьохсотих». І саме тоді, 23 липня, загинув підполковник 51-ої ОМБр Василь Спасьонов. «Щось мені здається, що мали й не вернутися з того бою. Бо послали нас навмання, ні розвідки, нічого. Просили підмогу – відмовили».

А потім відступали. Ще була думка повернутись за пораненими, однак комбриг, розвернув їх. І добре, бо як тільки доїхали до місця призначення, Олексій заглушив танка – і він більше і не завівся. «Не знаю, як взагалі доїхав на сухому двигуні, масло повитікало. Мабуть, ангел-охоронець над екіпажем крила відкрив, що взагалі доїхали», – розмірковує воїн.  Саме за той бій Олексія нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня – за те, що піхоту прикривав.

Згодом у його житті було ще й Дебальцеве. Наші танки поїхали туди на підсилення, потім супроводжували колони під час відступу. Їхній батальйон  прикомандирували до 30-ої Новоград-Волинської бригади. А 14 лютого 2015 року, саме на День закоханих, розповідає Олексій, його танк підбили. «Ми не доїхали п’яти кілометрів до Дебальцевого, вибрались на висоту – там ще лишалося кілька чоловік піхоти і два «двохсотих», яких уже давно мали звідти забрати, та не було як. То нас там і «гради» крили, і «урагани», і міномети. Попала «саушка», 152 мм. Ззаду, біля катка правого, є надгусенічна полиця (там інструменти різні лежать, є масляний бачок додатковий), то між ними й попало, відірвало три катки, гусеницю порвало. Мене, вже непритомного, хлопці витягали, бо танк горіти почав. З трьох танків тоді лишилося два, мене і повантажили  на один із них…»

З контузією, яку отримав тоді, механік-водій Олексій Коляно ще тиждень «катався» на іншому танку, бо не було більше кому. А потім потрапив у харківський госпіталь, згодом у луцький, місяць дали на реабілітацію. Ставало деколи гірше, доводилось щоразу іти до начмеда писати заяву на повторне обстеження, направляли у реабілітаційне відділення для учасників АТО під Луцьком, там із ними завжди працює психолог. Лікувався і у ветеранському госпіталі на Кичкарівці у Луцьку.

Олексія перевели на той час у 24-у бригаду, чомусь у сапери. Ну і знову відправили на бойові позиції. Під час одного з обстрілів йому погіршало, хлопця відправили у госпіталь – спочатку в Сєвєродонецьк, потім у Старокостянтинів, і вже тоді на другу ВЛК (військово-лікарську комісію) у Львів. Лікарка здивувалась тоді знайомому прізвищу, мовляв, як ви знову потрапили на позиції, адже вам більше не можна. Але що відповість Олексій? Він до начмеда із лікарським приписом підходив, але його все одно відправляли воювати.

За останнім висновком медкомісії його визнали непридатним до військової служби у мирний час і обмежено-придатним у воєнний. Уже третій рік на групі, як інвалід війни.

Під час одного з лікувальних курсів Олексій Коляно встиг одружитися, із дівчиною з сусіднього Чесного Хреста – це ще у 2015 році. У них із Вітою вже й син підростає, Михайлику  у серпні вже буде чотири.  Дружина працює землевпорядником, а Олексій, що звільнився з армії у 2016-му, на пенсії, займається сином і господарством, теплицею, не так і просто знайти підходящу роботу.

Наприкінці нашої зустрічі ставлю Олексію кілька запитань щодо забезпечення на фронті тоді ще, на початку війни.

«Стан армії, і конкретно бригади, був жахливий. Техніка ніяка. У мене танк 1970 року випуску, тобто удвічі старший за мене, то що тут ще говорити? Коли стояли під Мар’їнкою, у наших була така БМП, що «пила» більше масла, ніж солярки, кіптява так і валила з неї. Багато чого не їздило, багато тягали одне за одним, то двигун загориться, то ще щось. Самі розбирали поламану чи пошкоджену техніку і запчастини пускали на ремонт іншої. Зампотеху давав добро.

Коли мали рушати на Дебальцеве, нам у Старичах піді Львовом на полігоні президент вручав аж 30 одиниць нової техніки. Так-от, половина з неї була нормальною, а решта підкручена, пофарбована, і на тому все. Значить новий, якщо покрашений…»

На харчування не скаржились. І зі складів привозили, і волонтери посилки доставляли, й самі скидались і їжу купували. Може, вже й не таке все було, як хотілось, але було.

Чи було страшно тоді? «Дуже страшно! – відповідає. – Як кажуть у нас в армії, «так зжалося, що навіть волосок не пролізе». Якби адреналін не виділявся, хтозна, чи кожен би витримував. Багато хто ж зараз ходить і на сонечко сміється. Є хлопці, що після АТО зриваються…»

В селі йому виділили два гектари землі. А подав у Володимирі-Волинському заяву на ділянку – відповіли, що в першу чергу забезпечуватимуть прописаних у місті.

Звичайно, Олексій надіється, що поміняється щось в країні, що не доведеться людям втікати за кордон у пошуках заробітків. Каже, що у селі до нього люди ставляться із розумінням і повагою, хоч, звісно, найпростіше спілкуватись тепер із тими, хто пережив те, що і він. Ось і у спілці учасників АТО на зборах регулярно буває, там і наболілі питання вирішують, і спілкуються.

– Як думаєте, чи поміняла вас війна?

– Та ні, здається, не змінився, я чоловік не злобний, добрий, – відповідає, усміхаючись. – Просто зрозумів, що життя треба берегти і менше лізти на рожон.

– А за кого ви, Олексію, воювали? Бо доводиться чути від наших людей, мовляв, нема чого там за того Порошенка воювати.

– Я особисто воював за свою сім’ю. Щоб не пришли вони сюди, на Волинь, не розповідали, як нам жити, щоб не влаштували нам того, що на Донбасі. Був там, щоб просто не пустити їх сюди…

Світлана КОШИРЕЦЬ.

 

comments powered by HyperComments
- реклама -