Напередодні Великодня на електронну пошту надійшов лист зі столиці, від нашої землячки, кандидата філологічних наук, старшого наукового співробітник відділу лексикології та лексикографії Інституту української мови Національної Академії наук України Ірини Гнатюк. У лютому читачі газети «Слово правди» зустрілися з нею у «Клубі знаменитих земляків», а зараз пані Ірина надіслала фрагмент із майбутньої книги спогадів свого батька Святослава Панасевича, яку саме впорядковує і готує до друку. Отож читайте, як святкували Пасху жителі Володимира-Волинського наприкінці тридцятих років минулого століття.

 

Великдень у давньому Володимирі.

Прийшла весна! На наших луках розлились калабані, вечорами кумкали жаби,  співали солов’ї,  на луках і в садах  – кувала зозуля. Прийшла Пасха. З церкви з всеношної прийшли тато з мамою і  старші сестри Соня і Віра. Похристосалися з усіма нами, сіли розговлятись. Їли крашанки, паску, свячену ковбаску, хрін, холодець, клюски з сушениною. Батьки і сестри лягли відпочити після всеношної, а по обіді приїхали до нас гості: тітка Маня і дядько Марцінко Гусюки, тітка Надія і дядько Олексій  Сушинські,  дядько Олександр і тітка Надія Козаки – всі з дітьми – це мамині родичі, дві сестри і брат. Дядько Йосип і тітка Степка Панасевичі, дядько
Олексій і тітка  Тетяна Панасевичі, тітка Настасія  Маїло з дочкою Славцею, тітка Магдуська  і дядько Самсон Каркушевські, тітка Ганя з дочкою Зіною – це брати і сестри батька.

Застелили довгих два столи і поставили дві літри горілки. Крім цього, в графинчиках і суліях різні чотири-п’ятирічної витримки саморобні вина: яблучне і суничне, грушеве і малинове, порічкове рожеве і порічкове біле, слив’янку, черешнівку, вишневе. Горілки пили дуже мало, бо була вона дорога. А взагалі такі випивки були дуже рідко – чотири-п’ять разів на рік: на Великдень, Зелені свята, Різдво, Новий рік і Водохреще.

Яких тільки вин і наливок не робила моя добра матінка: слив’янку і тернівку, черешнівку і малинівку, абрикосову і смородинну. Всі  вони в бутлях і суліях стояли в льоху і чекали свята. Горілки-монопольки купляли пляшку-дві на все свято. Нам, малим, не давали ні вина, ні наливки, і тим більше горілки, то ми не знаємо смаку цих напоїв. Пам’ятаю, що на вигляд вони були золотисті, іскристі, рожеві і червоні, а гості їх хвалили так, що кращих не куштували і не бачили ніде в світі. А по веселому і піднесеному настрої було помітно, що ці напої мали не дуже малі градуси.

За столом зав’язувалася розмова, жінки про своє, чоловіки – про своє. Дядько Марцінко, який у Першу світову був царським солдатом, воював на фронті, розповідав: “Ото зігнали нас у ковельські казарми. Постригли всіх, поголили, дали дві пари білизни, обмундирування, шинель, літню і зимову шапки, шанцеву лопату, котелок, каску, баклажку, а гвинтівки не дають, нема, кажуть, оружжя. Ну які ми солдати без оружжя? Австріяки наступають, а нема чим відбиватись. Потім нас – у вагони та й повезли в Росію, аж під Казань… “. Цікаво і детально вмів розповідати дядько, любив я його слухати, страх, як любив!

Дуже у нашій родині любили співати старовинних українських народних пісень. Які, я ще досі пам’ятаю, може не повністю, а уривки з них і які вже зараз майже не співають. Чи є ще де вони в архівах, музеях, бібліотеках, в старовинних співниках? За такі пісні можна віддати життя. Я перелічу деякі їх назви, може десь-колись ви їх знайдете і згадаєте. «Повій, вітре, на Вкраїну», «Ой, у полі жито копитами збито», «Літа мої молодії», «Ішов козак потайком», про чумака, що ходив у Крим по сіль, про чайку, що вивела діток край битого шляху, про дівчину-сиротину, що вірно покохала козака, а він поїхав і загинув, і про другу дівчину, що дала козакові хустину, а той у бою загинув, про могилу козацьку в чужині і калину в головах: «тільки пташки прилітають калиноньку їсти і приносять козаченьку з України вісті». І про любов, і про зраду, про боротьбу і славу, про давнє сиве минуле:

Там Перебийніс водить немного сімсот козаків з собою,

Рубає мечем голови з плечей, а решту топить водою.

І застольну вітальну пісню: «Гей наливайте повнії чари, щоб через вінця лилося…». І ще багато-багато пісень…

На стіл лягали і копчення, і ковбаси, і індичатина смажена, і гуска, печена в гречці з яблуками… Матінка моя та її сестри були господинями неабиякими. Тож одна перед одною намагалися  похизуватися найвищою майстерністю у справах кулінарії. А я, маленький восьми-дев’ятирічний хлопчик, найбільше прислухався до розмов моїх дядьків.  Як же вони цікаво розповідали про те, де були і що бачили, про війну, яка минула, і про війну, яка мала ось-ось знову початися. Розумні були дядьки: все знали і передбачали, і все збувалося.

   Зі спогадів Святослава ПАНАСЕВИЧА.

comments powered by HyperComments
- реклама -