На головну Новини Хобултівчани

Хобултівчани

 Виконуючи обіцянку, продовжуємо розповідати про 500-річну Хобултову, де цієї неділі відзначатимуть День села. Сьогоднішні нариси присвячені звичайним хобултівчанам, які щодня роблять своє село кращим, веселішим, ошатнішим, мають власний погляд на життя, уміють сприймати його філософськи і з гумором, у яких можна вчитися мудрості, гідності, кохання.

Безкомпромісна Сидорівна

- реклама -

   – Добре, як люди заходять, – запрошує до господи 85-річна Надія Огородніщук. Її  біографія – відображення частинки історії рідного  села. Колишня передова телятниця і ланкова, яка вирощувала рекордні врожаї – по 548 центнерів з гектара цукрових буряків, залишилася без урядових нагород, бо, каже, не була партійною. Уже 20-й рік вона – вдова. А до того часу у селі аж піджартовували з її акуратності, казали, її чоловік завжди ходив у накантованих, старанно попрасованих, штанах.

За Польщі ледь встигла закінчити «пшедшколє», як померла мама, батько привів двом малим донькам мачуху, з якою народили ще трьох дітей. Дід переїхав сюди із-за Бугу у 1909 році, розповідає пані Надія, і кожному зі своїх восьми нащадків  дав по два гектари землі. Приходячи до онуків, насамперед запитував, чи «Пацір»  мовили» ( молитву «Отче наш»)? Котрий з онуків не помолився, мав тут же вклянкути на коліна й помолитися, а тоді дідусь клав свою ласкаву долоню на кожну дитячу голівку і малим здавалося, що з її теплом передається їм якась особлива енергія і міць.

Батько Надії мав хату під бляхою, худобу, коні, різний хліборобський реманент, в тім числі кірат – молотарку, що приводилася в роботу конем, який ходив по колу. Зміг уникнути Сибіру, бо одним із перших вступив до колгоспу, віддавши все, що вимагали. Але не втік від німецької облави, працював кілька років на гітлерівський рейх. Тим часом жінка з дітьми утекла до Боблів, та ніхто з її родичів не захотів пускати до себе багатодітну сім’ю. Прийняла їх зовсім чужа людина – поляк Панасевич. Якось уночі місцеві упівці попередили його, аби швидко вибирався, бо вночі вбиватимуть поляків. Він виїхав, усе майно й господарство залишивши своїм квартирантам. Бика зарізали – мали м’ясо, кури неслися – вистачало яєць, жили сито, пригадує пана Панасевича з вдячністю бабуся. Наприкінці війни, повертаючись у Хобултову, трохи жили на Бегеті, бідували, перехворіли на коросту, яку вилікували маззю, що її дали малій Надійці німецькі солдати у голотовому лісі.

Вона дуже любила вчитися. Розповідає, коли починала, перший і другий класи були в одній кімнаті, вчитель мав прізвище Клімбель, перед уроками діти співали «Отче наш», а закінчували день молитвою «Боже, великий, єдиний». Після війни знову пішла до школи, та коли у 48-му на відмінно закінчила четвертий клас, батько вирішив, що  цього досить. Тоді до нього прийшов учитель і  вмовляв: «Пустіть дівчину вчитися далі, бо губите талант! Вона має здобути освіту».

– Працювати піде, сім’я велика, – відповів тато, і Надійка стала наймолодшою у Хобултові колгоспницею.

Свого судженого вперше побачила, копаючи під хатою землю під квіти. Демобілізований солдат привітався, а її серце зайшлося щемом. Розповіла про це бабусі, а та сказала: «Ото вже буде твоє». 67 років тому, сімнадцятирічною Надія прийшла у невістки. Народила й виховала троє дітей. Чоловік казав їм: «Діти, вчіться, щоб не гарували, як я». Усі троє здобули освіту, старший – інженер у Харкові, середній викладає музичні дисципліни у Санкт-Петербурзі, донька залишила найближче, у Володимирі.

Коли приїздить онук із Росії, просить, бабусю, спечи пирогів з вишнями.

– Діти й онуки зі мною ще голосно не говорили, – хвалиться бабуня, маючи на увазі, що слухаються її й не підвищують голос, – приїжджаючи, не сидять без діла, допомагають. Якось лиш батькові жалілися, як важко полоти конюшину.

Надія Сидорівна гарно співає, знає і церковні, й народні, й коровайні пісні. Батьки хобултівських хлопців раділи: «Слава Богу, Надя йде коровай місити, то й невістка буде така ж гонюща, моторна!». Вона  справді швидка в роботі, навіть на курортах , де лікувалася, вранці вишивала, а увечері плела.

Навесні навколо її хати червоно від безлічі тюльпанів. Пересаджує їх через п’ять років, так читала. Є й інші квіти, під огорожею достигла чорноплідна горобина.

Не дуже журиться пані Надія неточністю у своєму паспорті. Колись службовець-росіянка, не дочувши чи не зрозумівши української, коли жінка сказала: «Народилася 27 вересня», записала «23 апреля». Так Сидорівна стала на п’ять місяців молодшою, але документи вже не переробляла.

Кмітливу, гостру на слово, але справедливу Сидорівну поважають у селі за безкомпромісність. Найдобросовіснішою телятницею називає жінку колишній колгоспний зоотехнік, а тепер керуючий  Хобултівським відділком ТзОВ «П’ятидні» Михайло Сеньківський. За його словами, лише одне телятко у її групі пропало, коли запроваджували нову технологію утримання худоби та й то через 30-градусні морози.

Її привітну оселю не минають, бо приємно, кажуть хобултівці, побалакати з доброю, мудрою людиною. «Можу й батюшці зауваження зробити – от не спитав мене сьогодні, чому три неділі у церкві не була?», – жартує бабуся.

– Що ви мене у довгожителі записуєте? – обурюється, коли пропонують підвезти на свято, і обіцяє напекти на День села пиріжків з капустою.

 

Найдосвідченіше подружжя

    Андрій і Надія Карабасі у шлюбі вже понад 57 років, у них найбільший сімейний стаж у Хобултові. Хто не вірить у кохання, хай подивиться, як зустрічаючись поглядами, усміхаються одне до одного старенькі Карабасі.

Де познайомилися? Та з дитинства знали одне одного, вони – однокласники.   Надія Григорівна із багатодітної сім’ї. У війну, згадує, набідувалися, їхня родина фірою разом із сімома дітьми утекла на Свійчів, потім якийсь час жили на Мар’ї-Волі, згодом повернулися до себе, на хутір.

Після семирічки Андрій пішов на курси водіїв, а Надія – вступила до володимирського педучилища. Але через три місяці бліда й тоненька, як билинка, дівчина, залишила навчання. «Дуже голодно було, холодно,  хліба не мала за що купити», – каже, і батьки через матеріальну скруту не могли допомогти. Пішла у колгосп, згодом просила направлення, щоб вивчитися на ветеринарного лікаря, була така школа у Повурську, але голова колгоспу не пустив. Так і залишилася без освіти.

Вони одружилися у 1961-му, перебралися з хутора у збудований своїми руками дім, виростили двох синів і дочку. Усе життя прожили у рідній Хобултові, понад 40 літ віддали колгоспній праці. Чоловік шоферував на ГАЗ-51, на «бобику», жінка працювала телятницею, дояркою, ланковою. Дітей привчали до праці, завжди націлювали, що мають здобути якийсь фах, старший син став токарем, молодший – механізатором, дочка – економіст.

– Наші батьки варті найкращих  слів, – каже Тетяна Андріївна, – вони доброзичливі, щирі, мудрі, ласкаві з онуками. Поки ми росли, мама з татом бували й досить вимогливими, та вміли вчасно похвалити, підтримати, знали, коли і як ненав’язливо порадити, якщо у чомусь сумніваєшся. Не було такої роботи, якої не уміла б мама – і спекти, й зварити, і пошити, й вишити. А тато – її надійне плече і добрий господар. Цьому й нас навчали.

Невістка Лілія, а зараз подружжя Карабасів проживає із сім’єю молодшого сина Ігоря, хвалиться, що ще зовсім недавно був у хаті вишитий свекрухою килим, а подушечки-думки й зараз кладуть під голову чи підмощують під спину – їх барвисті орнаменти аж вбирають зір.

– Узорами ми із жінками обмінювалися, інколи щось своє вплітала, – додає й сама Надія Григорівна. – І скатертини вишивала,і простирадла, а ще виплітала по краю гачком мереживні корунки, щоб з-під покривала внизу гарно виглядало. Ось, гляньте, яка наволочка, – показує на ліжку велику подушку з широким ручним мереживом, – і це моя робота. – Светри теж  в’язала, – додає.

Пані Надія має гарний голос, вона 15 років співала у церковному хорі. На жаль, вже  підводить слух і ноги не дуже слухаються, тому жінка майже нікуди не ходить.

Із появою на кіноекранах фільму «У бій йдуть одні старики» дядька Андрія через разючу подібність на актора, який грав авіамеханіка  капітана Титаренка, у селі почали називати «Макаричем». Пригадує, одного разу, навіть під час відрядження, далеко від дому, на автозаправці жінки вчепилися: «Ви ж артист? Де зараз знімаєтеся?»

У кімнаті пенсіонерів стоїть раритет – швейна машина «Torpedo».  Хоч придбана ще за Польщі, та чиста, доглянута, хоч зараз сідай, натискай ногою на педаль і строчи. «Вона ще свекрушина, каже бабуся, – у війну була в землі закопана, завдяки цьому й вберегли». Зараз нею рідко користуються, але поки у продажу було мало гарного готового одягу, «Торпедо»  часто виручало.

 

Тридцятирічна  «Одарка»

 Жіночому клубу «Одарка», що при сільській бібліотеці, вже 31 рік. За цей час багато змінилося, траплялися перерви у роботі – бо жінкам і про дітей треба дбати, і домашнє господарство вести. Збираються хобултівчанки не лише обговорити цікаву книжку чи поділитися рецептом смаколиків.

«Одарка» – справжній театр гумору, при чому, жіночого – добірного, теплого,  елегантного, іронічного, без зайвого снобізму, але й без масної примітивності. Дотепно, влучно, іскрометно жартують дівчата, не списуючи і не запозичаючи ні у кого, а використовуючи живий матеріал із повсякдення – звичайні побутові ситуації, розмови зі своїми домочадцями, із сусідами стають елементами їхніх нових гумористичних виступів. Та справжній фурор зчинили на минулорічному районному конкурсі «Битва талантів», увійшовши до числа його переможців. Звідки у колективу така назва?

– Як прочитала «Бояриню» Лесі Українки, зрозуміла, що українські жінки завжди мали гідність, власну думку і вагу у сім’ї й суспільстві, на відміну від деяких інших народів, – розповідає завідуюча бібліотекою Ірина Рудь. – Симпатію викликає й Одарка із опери «Запорожець за Дунаєм». Тому й назвали клуб  її іменем. Бо нашій українській жінці все підвладне, для неї немає неможливого. Ну, хіба не так?

Першою спільною справою дівчат, а було це ще коли комсоргом працювала Лариса Сеньківська, у котрої тепер дорослі діти, став новорічний концерт. До будинку культури тоді зійшлося усе село, навіть свіжину зі щойно зарізаних кабанів люди залишали порати на ранок, аби побачити, що підготувала молодь. Зал тоді гримів від реготу й аплодисментів.

Від того часу спливло три десятки років, склад клубу змінювався багато разів. Зараз на сцену в основному виходять шестеро: бібліотекар Ірина Рудь, директор і художній керівник БК Ірина Бугай та Ніна Гнатюк, підприємець Наталія Дячук, домогосподарка Оксана Ткачик, вчителька Наталія Адамович. Дитячі ролі виконує п’ятикласниця Христина Хомюк. На сцені вони не схожі ні на кого, про себе кажуть: «Ми – нестандарт»,  у цьому їхня «родзинка». На фінальному виступі торішнього талант-шоу жартували, що незабаром поїдуть підкорювали «Голлівуд»…

Звичайні сільські жінки, дбайливі й заклопотані дружини, господині, матері, перевтілюються, виходячи до глядачів, до невпізнаваності. Про сценарії, підбір музичного супроводу, сценічні костюми, зачіски, макіяж, дбають завуч хобултівської школи Жанна Карпук, продавець Віта Кусяка, домогосподарка Ірина Дячук  та інші хобултівчанки. Вони є і найпершими й найсуворішими художніми критиками.

За приклад дівчата мають односельчанку Галину Демещенко. Зараз вона пенсіонерка і допомагає донькам доглядати дітей – то уЛьвові, то у Німеччині, тому вдома її застанеш рідко. А коли працювала головою колгоспного профкому та секретарем сільської ради, була основною організаторкою і душею всіх хобултівських свят. І не лише за службовими обов’язками. Збоку це виглядало її природною потребою, так щиро, як кажуть, з головою, поринала у творчий процес – складала сценарії, писала влучні, дотепні репризи, віршовані монтажі, сама у складі кількох колективів виходила на сцену, співала, декламувала, жартувала, придумувала костюми. «Це так захоплює! – ділилася якось, працюючи над черговим сценарієм урочистості до Дня сільського господарства. – Боюся, аби лиш не забути жодної людини, бо кожен потребує доброго слова за добросовісну працю». Одного разу, навіть вагітною, у ролі Снігуроньки Галина Василівна разом із Дідом Морозом розвозила селом новорічні подарунки, не минаючи жодної хати.

Є у Хобултівському будинку культури й інші творчі колективи, зокрема, жіноча вокальна група «Сільські зорі». Про них розповімо наступним разом. Та місцеві жінки не лише займаються художньою самодіяльністю, вони не гірше від сильної статі захищають Україну. Троє сестер, Оксана, Орися й Ольга Сеньківські, повернувшись з Донбасу, служать у 14-й бригаді. Усього у складі військ АТО перебувало до двох десятків громадян Хобултови.

 

 Майстер  на всі руки

   Колишній механізатор  Володимир Федчук – визнаний місцевий гуморист, до кожного випадку у нього знайдеться влучний жарт. Та не лише за це поважають його у селі. Володимир ініціював облаштування у парку, що біля обеліску Слави, дитячого майданчика. Розпочав сам, потім допомагали й інші односельці. Тепер там є карусель, гойдалки, гірки, підвішане до дерева колесо, на якому любить розгойдуватися  дітвора. Не лише його внуки, а й сусідські, і всі сільські діти люблять тут гратися. « Ідем до Федчука на качелі!», –  кажуть малі хобултівчани.

Місцеві культпрацівники до свята впорядкували будинок культури, пофарбували у кольори державного прапора паркан навколо нього, підготували фото-експозицію «Історія села у портретах», яких зібрали у хобултівських сімях цілу галерею. До Дня села жителі кожної із восьми хобултівських  вулиць пектимуть короваї, а на святковий майдан прибуватимуть цілою вуличною  громадою – їхатимуть возом чи трактором, як де вирішать. Обіцяють і частування на будь-які смаки. На свято запрошують усіх земляків, вихідців із Хобултови. Приїздіть, не пошкодуєте.

   Ірина НАДЮКОВА.

comments powered by HyperComments
- реклама -