На головну Новини Хтось нищить пам’ять про безіменного солдата

Хтось нищить пам’ять про безіменного солдата

 

Анатолію Сідловському з Устилуга не дає спокою одна історія, в яку втаємничила його колись сусідка Єлена Козак. Жінка й сама довгий час тримала цю інформацію в секреті, не розповідала навіть своїм дітям. А якось відкрилась цьому тоді ще хлопцю, розповіла подробиці, однак застерегла мовчати. Попросила розповісти про це людям, коли зміняться часи. Він дав обіцянку.

- реклама -

   Часи змінились. І Анатолій Макарович більше не може мовчати.

На п’ятий чи шостий день після того, як німецькі війська перетнули радянський кордон у червні 1941-го, із боку лісу до них на подвір’я став долинати дивний неприємний запах, розповідала Олена Василівна. Часом він зникав, а як вітер змінював напрямок, появлявся знову. Вона не витримала, умовила чоловіка піти і з’ясувати, що ж то за сморід.

У глибокій канаві вони натрапили на вже напіврозкладене тіло резервіста у військовій формі – таких нещодавно якраз мобілізовували на вишкіл в радянську армію. Цього чоловіка вони не знали. Німці тим часом уже просувались далі на Схід, на місцях же ситуація лишалась настільки непевною, що кожен необережний крок міг стати фатальним. Тож вони вирішили нікому нічого не розповідати, а тишком-нишком похоронити бійця. Так і зробили.

Минули роки. Незадовго до своєї смерті жінка встигла показати Анатолію Сідловському приблизне місце захоронення. Орієнтувалась по старезній груші. На той час місцина зазнала чималих змін, якраз поруч проклали дорогу. По суті, поблизу й церква, і саме на її розі і є те місце. Тільки воно не точне.

Не дуже й сподіваючись, що його зрозуміють, якось Анатолій Макарович надумав те місце позначити. Посадив там калину, вибирав хороший кущ, із розлогим коренем, потім його завжди підливав, старався доглядати. Проходив повз – обов’язково мусив зупинитися, віддаючи шану не знайомому йому загиблому чоловіку, якого так ніхто й ніколи в Устилузі не розшукував. «Але це був наш захисник, хто б він не був», – каже Анатолій Сідловський і провадить далі свою сумну розповідь.

Років через три по тому, як посадив калину, уже цьогорічної теплої пори він вирішив поставити там невеличкого хреста і обгородити місце імовірного поховання. Задумане виконав і навіть замовив у скульптора Олега Дубинчука табличку із написом «Прохожий! Зупинись: він боровся і за твою волю». Він саме чекав, що ось завтра приїде Олег і вони разом її почеплять. Та хрест із огорожею не простояли і дня.

Щось дідусеві дошкуляло в душі і надвечір він пройшовся до того святого вже йому місця, із жахом зрозумів, що мучився недаремно – ні хреста, ні огорожі, ні каміння, яким колись обклав цей шматочок землі, там більше не було. Мало того, калину хтось теж намагався знищити. Застав лише обскубане близько самої землі гілляччя.

«Хто це зробив? Як можна було вчинити таку наругу?» Гірко засмутившись, Анатолій Макарович звернувся із заявою в поліцію. Ті прийшли, стали допитуватись в людей, та ніхто нічого не бачив. Та Сідловському у це не віриться: це ж відбувалося серед білого дня.

Сідловський каже, що на вулиці стали перешіптуватися, насміхатися над ним, що ото дід таке собі надумав, коли то все було, чи ж потрібен там той хрест. Всерйоз його роз’яснень не сприймають. Каже, що він де тільки не ходив, із ким тільки не говорив про це, звертався навіть у міську раду.

Поставився із розумінням отець Федір, розповідає Сідловський. Священник зізнався, що давно спостерігав за тим, як Анатолій Макарович роками доглядає за тою калиною й ніколи не може пройти повз те місце, щоб не спинитися, тож панотець здогадувався – є там якась тайна.

Тепер Анатолій Сідловський таки сподівається, що бодай символічного хреста, можливо, вже не там, а на кладовищі, але вдасться поставити на честь безіменного солдата. І пам’ять про нього він хоче передати нам.

Світлана КОШИРЕЦЬ.

 

 

comments powered by HyperComments setImmediate$0.9264260836484925$1
- реклама -