На головну Новини І  через  30 літ не забути сльози  радості на  мосту Дружби

І  через  30 літ не забути сльози  радості на  мосту Дружби

15 лютого 1989 року вони ступили на «Міст Дружби» – той самий єдиний на державному кордоні Узбекистану з Афганістаном, що з’єднує міста Термез та Хайратон. Вони були останніми, за ними виходив лише командувач 40-ї армії Борис Громов. З кожним кроком віддалялись від напружених днів та безсонних ночей, чужих і незрозумілих мови та звичаїв, гуркоту канонад та отого страхітливого відчуття щоденних втрат, до якого ніяк не можна було звикнути. Попереду були щасливі заплакані очі матерів і мирне, спокійне життя.

Це була військова частина, де служили представники усіх тодішніх союзних республік. Такі різні, але такі дружні, загартовані в боях хлопці у цей день раділи, що позаду залишилась війна,  та  ще не знали тоді, що вона снитиметься їм навіть через тридцять років.

- реклама -

Серед інших своїх побратимів після майже двох років служби у Афганістані повертався додому волинянин Іван Омельчук. Тепер він згадує події тридцятирічної давнини так, ніби це було учора.

– Іване Адамовичу, почнемо з кінця: пам’ятаєте емоції у день, коли повернулись з Афганістану?

– Досі пам’ятаю кожну секунду. Ми всі були в дуже піднесеному настрої, адже усвідомлювали що ні ми, і ніхто інший уже не загине на цій чужині. Це був наче ще один, спільний для всіх воїнів день народження. На нашій території зустрічали рідні. Матері, батьки, брати та сестри їхали, щоб нас обійняти, до когось приїжджали наречені. Лились сльози радості та гордості, вирували емоції.

Загалом, вихід з Афганістану військової частини, у якій я служив, розпочався іще в січні. На нашому шляху було безліч перепон. Це був зимовий період, у горах раз за разом сходили снігові лавини. У зв’язку з цим частину техніки довелось покинути на півдорозі. Дуже не хотіли, щоб ми полишали їхню країну, представники місцевої влади. А з боку бойовиків зазнали чимало підступних дій – було, що й у спину стріляли, хоч ми вже додому рушали. Тому щастя від того, що нарешті потрапив на мирну територію, навіть описати важко. Крім того, особовий склад нашого підрозділу вийшов без втрат, всі живі-здорові, а це подвійна радість.

– А як ви потрапили в цю далеку країну?

Як і більшість: за розпорядженням командування для виконання інтернаціонального обов’язку. Ще замолоду справою життя обрав службу у війську. З рідного села Світязь поїхав здобувати освіту у військовому училищі в Кам’янці-Подільському, в 1980 році отримав перше офіцерське звання. Спочатку доля закинула в Монголію, звідки був переведений на службу до Прикарпатського військового округу, у місто Львів. А зі Львова на початку 1987 року відкомандирували до Афганістану. На той час афганська війна вже не була для радянських військових такою незрозумілою та невідомою, як на початках. Ми їхали, прекрасно розуміючи, що повернутись можемо у цинкових домовинах. Але накази командування не обговорюються…

– Розкажіть про особливості ваших бойових завдань.

– Найперше хочу зазначити, що служба на різних територіях була різною. Десь спокійніше, десь переважали загострення. Мені випало бути в епіцентрі конфлікту, який розгорівся у долині річки Панджшер, територією якої проходили найзручніші перевали, що вели з південних провінцій Афганістану в північні. Там же починався відомий перевал Саланг, через який пролягала основна магістраль для автоколон, що доставляли з СРСР в Афганістан вантажі військового та цивільного призначення.

А які ж можуть бути бойові завдання для саперів? Звичайно, розмінування. Доводилось чи не щодня прочищати дорогу для наших військових. Ця відповідальна робота щоразу ускладнювалась тим, що працювали у незвичних умовах. Чого варте лише снігове покриття, що іноді сягало і двох метрів, а крізь нього потрібно було пробити безпечний шлях. Місцеві ж виросли у тих горах, тож добре себе почували та легко орієнтувались на місцевості, для них кожна ущелина була прихистком. З часом, щоправда і ми вчились. За час служби не раз уникали обстрілів та провокацій.

– Що, окрім вправності, допомагало виживати в цих складних умовах?

– Віра. Не зважаючи на ті часи, коли релігія була практично забороненою, у кожного на шиї висів хрестик, а молитва стала тим єдиним порятунком, на який кожен сподівався. До честі командування, жодного зауваження від них з цього приводу не надходило, а великі релігійні свята дозволяли відзначати за християнським звичаєм. Усі розуміли, що в умовах, де життя висить на волосині, відбирати віру в людини не можна.

Пригадую, як приїжджав додому у відпустку, а мама тихцем заховала мені у чемодан стрічку з молитвою. Знайшов її уже після прибуття на місце дислокації частини. Досі вважаю, що саме вона мене берегла від ворожої кулі та від помилки на мінному полі, цю стару стрічечку досі зберігаю.

– Як відрізняли друзів від ворогів? Адже ви не розуміли мови, та й по вигляду їх не розрізниш.

– Так, це було складно. Насправді, половина населення була нам рада, а інша боролась проти нас. Могли сьогодні в очі дивитись, а завтра в твій бік кулю випустити. Але найцікавіше те, що ми мали вірних помічників – наших чотирилапих друзів. Досі складно повірити, як точно собаки уміли розрізнити наміри людини. Вони не раз рятували військових, визначаючи підступність ворога та попереджуючи нас своєю поведінкою. І міни допомагали знаходити. Без собак було б набагато складніше, дуже мудрі тварини.

– А люди, на жаль, трапляються  не такі мудрі? Чи варта була ця війна таких жертв?

– Тепер, коли минуло стільки років, усі розуміють, що введення радянських військ у Афганістан – це величезна помилка тодішньої влади. А в той час ми йшли туди, куди кликав військовий обов’язок. І намагались мужньо і стійко виконувати свою роботу. Взагалі, вважаю, що перед обличчям будь-якої війни найчеснішими є солдати. На жаль, такої ж чесності від керівництва держав чекати не доводиться, – мабуть, це притаманне усім часам і епохам.

До слова, торік до нашого міста приїжджав військовий радник комітету оборони сенату Ісламської республіки Афганістан генерал-лейтенант Дашти Ісмаель, а згодом наші побратими відвідували з ним Афганістан. Так от, від них дізнались, що ті, хто воював багато років тому проти нас, досі пам’ятають нас як чесних воїнів. А це важливо для честі військовослужбовця, коли навіть ворог тебе поважає. Про американців, які прийшли після нас, так не кажуть.

– А про що ви говорите, коли зустрічаєтесь з бойовими побратимами?

– Нас об’єднують різні спогади: і важкі, і приємні. Найбільш болючі – про втрати. Троє мешканців міста назавжди залишаться в серцях молодими військовими, які віддали життя на чужих фронтах. Один солдат з нашого міста пропав безвісті. А за час, що минув по війні, відійшли у вічність 88 земляків – її учасників.

У місті та районі проживає 249 учасників афганської війни, усі вони є активними учасниками заходів та подій, що  відбуваються у міськрайонній громадській організації – Спілці ветеранів Афганістану, яку мені довірили очолювати ось уже 15 років. Займаємось патріотичним вихованням молоді та юнацтва, доглядаємо за пам’ятником воїнам-інтернаціоналістам, встановлення якого ініціювали 16 років тому, постійно наповнюємо та підтримуємо музей бойової слави, частими гостями якого є школярі. А у кімнаті відпочинку при музеї завжди людно – наша організація більш схожа на родину, де всі завжди раді один одного бачити. Так було не завжди, але з кожним роком стаємо ще дружніші, а різниця у військових званнях та віці давно стерлась.

Так  уже трапилось, що слово «війна» увірвалось у наше сьогодення. До когорти ветеранів Другої світової та іноземних локальних воєн додались сучасні учасники бойових дій. Чи підтримуєте якийсь зв’язок із ними?

– З теперішніми військовими маємо конструктивну співпрацю, та все ж хотілось би більшої одностайності всіх ветеранських організацій стосовно розв’язання проблем соціального захисту учасників бойових дій. До слова, двоє воїнів-афганців з нашої спілки ще служили у АТО, куди пішли добровольцями. Це Валерій Баришок та Вячеслав Романюк. Ще один побратим – Олексій Євтошук займається активною волонтерською діяльністю, надає допомогу армії. Усі ми, хто бачив на власні очі війну, розуміємо величезну цінність миру.

– Наближається одне з найбільших для вас свят…

– У афганців є дві важливі дати. Щороку також вшановуємо і сумний день 25 грудня, коли контингент радянських військових вперше прибув на афганську війну. А ось наближається і день більш радісний – 15 лютого. Тридцятиріччя з часу виведення військ з Афганістану відзначатимемо традиційним покладанням квітів до пам’ятника та могил полеглих побратимів, панахидою у Юріївській церкві, невеликим концертом, не забудемо і про родини загиблих та померлих товаришів. Ми мусимо знати свою історію, яка б вона не була, і берегти пам’ять про тих, хто творив її ціною власного життя, щоб наступні покоління не повторювали помилок минулого.

                                                               Юлія  ПАШКОВА.

comments powered by HyperComments setImmediate$0.9264260836484925$1
- реклама -