На головну Досліджуємо проблему Інтернати: закрити не можна трансформувати, або Що передбачає реформа деінституціалізації

Інтернати: закрити не можна трансформувати, або Що передбачає реформа деінституціалізації

Про реформу інтернатних закладів для дітей в Україні говориться ще з 2006 року. Нині процес деінституціалізації (заміни інституційного догляду, тобто того, який відбувається в інтернатах, на виховання дітей у сім’ї чи максимально наближених до сімейних умовах) вийшов на новий виток. Реформа ДІ передбачає не лише виведення дітей з інтернатів, але й розвиток підтримуючих послуг для них та їхніх батьків безпосередньо в громадах. Щоб детальніше поговорити про зміни, які чекають на інтернатні заклади, і про те, чому вони необхідні, Національний офіс з ДІ при Уповноваженому Президента України з прав дитини запросив регіональних журналістів на тренінг до столиці. Розмова вийшла насичена, інформативна й емоційна. Бо історії, які довелося нам почути, були справді вражаючими.

«Більшість моїх однокласників відсиділи у тюрмі»

   – Я не мав би стояти перед вами. Мене давно мало б не бути серед живих, – розпочинає свою розповідь 32-річний Євген Моісеєв, який все своє дитинство провів у сиротинцях. Він переконаний: інтернати виховують інвалідів. Його життя може стати прикладом «історії успіху», але починалася вона моторошно і трагічно.

- реклама -

У Євгена була велика родина – батьки, дідусі-бабусі, старші брати від попередніх маминих шлюбів, чимало тіток і дядьків. Але ідилією тут і не пахло – сім’я вела кримінальний спосіб життя. В один момент поламалось усе – упродовж року частина рідних потрапила з грати, бабусі і дідусі померли. П’ятирічний хлопчик опинився на вулиці. Потім – у Краматорському дитячому будинку, далі – в Маріуполі в інтернаті. «Нам прививали любов до читання, заставляли вчити вірші – багато із них я пам’ятаю і досі. Лозину ми отримували тричі на день – за провини і просто для профілактики. Прогуляв уроки – замість вечері і сну стоїш у кутку. Так, у нас був найстрогіший клас, – згадує Євген. Помовчавши, додає: – І це добре. 80 відсотків моїх однокласників відсиділи або зараз сидять у тюрмі. У класах, де не так дбали про дисципліну, за гратами побували 100 відсотків випускників».

«Примушував молодших дітей жебракувати. З сьомого класу нюхав клей. Вживав усі можливі наркотики. Бачив «білочку» у 16-річного друга. Інший приятель вистрибнув з четвертого поверху. Був оголошений у розшук у п’яти містах…». Дивлячись на чоловіка, який говорить ці речі, важко повірити, що розповідає він про себе. Зараз Євген Моісеєв щасливий чоловік і батько, власник успішної IT-фірми, на якій працює майже три десятки спеціалістів. «Мені багато років довелося долати комплекс неповноцінності, прищеплений інтернат ним дитинством. Коли ти бачиш, що ти сам на сам зі світом, ніхто тобі не допоможе, нікому ти не потрібен, то починаєш вірити в те, що у тебе нема ніякого майбутнього», – каже чоловік.

Євген досі бореться з психологічними травмами, отриманими у дитинстві. І паралельно допомагає іншим людям – дітям, які зараз перебувають в інтернат них закладах. Для них організовує літні IT-курси, створює IT-академію для дітей-сиріт, в якій випускники інтернатів здобуватимуть освіту і матимуть змогу влаштуватися на роботу, а отже – отримають шанс на якісно ліпше життя.

Спадок радянського минулого, місця несвободи

   Саме з історії Євгена розпочинається тренінг реформи деінстутиціалізації – трансформування інтернатів, викорінення інтернатної системи як явища. Ця реформа, каже Уповноважений представник Президента України з прав дітей Микола Кулеба, лежить не в політичній, а в культурній площині. Адже щоб змінити систему піклування про дітей-сиріт, треба насамперед поміняти підхід до неї.

  Маленький екскурс в історію: у дореволюційній Україні традиційними були сімейні форми виховання: осиротілу дитину забирали до себе родичі, хрещені або навіть сусіди. Натомість Радянський Союз був країною інтернатів. За 1960-ті роки їхня кількість зросла у десять разів. Тодішній генсек Микита Хрущов озвучував кінцеву мету такої реформи: усі радянські діти повинні виховуватися в інтернатах – адже тільки так можна виростити справжнього громадянина.

Натомість у Європі, США та Австралії тенденція рухалася у протилежному напрямку – там такі заклади уже давно визнані місцями несвободи. Відтак, статистика свідчить, що, скажімо, у Норвегії та Австрії лише близько 0,1 % дітей виховується у спеціальних закладах, які все одно не схожі на наші інтернати – зазвичай це приватні будинки на шість-дванадцять дітей.

Чому інтернати шкідливі для дітей

– Інтернатна система не лише згубна для кожної окремої дитини, вона руйнує сім’ї в поколіннях і шкодить суспільству загалом, – каже Уповноважений Президента України з прав дитини Микола Кулеба. – Дитина, яка потрапляє в Дім малятка, переживає сильну депривацію. Постійна зміна оточення, відсутність емоційної прив’язаності погано впливають на психічний  та емоційний стан. Для дітей, які з раннього віку виховуються в інституціях, це виливається у затримку загальних моторних навичок, розвитку дрібної моторики, розумового, мовного та емоційного розвитку. У старшому віці 90 % випускників інтернатів виявляються не готовими до самостійного життя – у них немає відчуття відповідальності, базових соціальних навичок. Через те, що вони не мали перед собою моделі «здорової» сім’ї, їм важко створити свою міцну родину.

– Так утворюється «коло неблагополучності», коли люди, які в дитинстві самі були позбавлені батьківського піклування, виростають, створюють сім’ї, а потім своїх же дітей віддають в інтернати, бо не знають, як правильно виховувати, – продовжує думку заступниця директора Міжнародної благодійної організації Партнерство «Кожній дитині» Зінаїда Кияниця. – І щоб розірвати це коло, треба повністю змінити підхід до роботи із сім’ями, які опинилися у складних життєвих обставинах, до виховання дітей-сиріт.

Зрештою, статистика свідчить, що вихованців, які мають статус «дитина-сирота», в інтернатах якраз-таки небагато – лише 8174 зі 106700. Виникає логічне запитання: чому ж тоді дітей віддають до інтернатів? Микола Кулеба запевняє: це вигідно самій системі. Адже велика мережа інтернатних закладів – це тисячі робочих місць для працівників, це можливість залучати так званих неурядових донорів – спонсорів із чиста громадських організацій та бізнес-структур, це, зрештою, сприятливий грунт для розквіту різноманітних корупційних схем.

Тому, каже Уповноважений, директори інтернатів нерідко їздять по селах і самі вмовляють батьків, які опинилися у скруті, віддати дітей до закладу – бо «там вони будуть доглянуті і нагодовані». Тому відповідні служби не поспішають провадити судові засідання і надавати дітям статус позбавлених батьківського піклування – адже поки вони знаходяться у «підвішеному» стані, то їх не можна буде усиновити чи влаштувати у сімейні форми виховання, а відтак, можна тримати в інтернаті. «Від таких схем виграють батьки, яким лише в радість скинути з себе клопіт виховання й утримання дитини, виграють заклади, які зберігають собі наповненість і фінансування. Але не самі діти», – підкреслює Микола Кулеба.

Що передбачає реформа деінституаціалізації

Зміни, які пропонує робоча група реформи деінституціалізації, передбачає зникнення звичних нам інтернатних закладів. Але не «силовими» методами. Трансформація чи закриття інтернатів відбудеться природнім шляхом, якщо потреба у таких закладах у принципі відпаде. Адже головна мета реформи ДІ – замінити інтернатну систему догляду і виховання на підтримку дітей і сімей і допомогу їм на рівні громад.

– Деінституціалізація – це розвиток соціальних послуг профілактичного характеру, – пояснює Микола Кулеба. – Вони мають працювати на трьох рівнях. Перший, загальної превенції, стосується, по суті, усіх сімей. Це забезпечення для них базових соціальних і медичних послуг, запровадження Програми відповідального батьківства, проведення інформаційно-просвітницьких кампаній. Другий спрямований на попередження потрапляння дітей до інтернатів. Це раннє виявлення сімей, які потрапили у складні життєві обставини, їхній патронат, реабілітаційні послуги та інклюзивна освіта для дітей з інвалідністю тощо. І третій рівень, який стосується дітей, котрих уже помістили в інтернат, – це реінтеграція їх у біологічні сім’ї чи влаштування в альтернативні форми сімейного виховання – прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу.

Реформа ДІ передбачає, що у 2018-2020 роках усі ці соціальні послуги, зокрема ті, які стосуються людей з інвалідністю, мають активно розвиватися у громадах. І коли жителі громад будуть ними повністю забезпечені, то за 2021-2026 роки кількість дітей в інтернатах суттєво зменшиться, адже вони зможуть отримувати ту ж таки інклюзивну освіту, реабілітацію чи особливий догляд, не відриваючись від сім’ї.

   Очікуваним результатом реформи стане розвиток інклюзивної освіти та ринку соціальних послуг, на який держава не матиме монополії, а також забезпечення базового пакету соцпослуг безпосередньо у громаді. «Діти до трьох років не потраплятимуть до інституцій взагалі, а в закладах альтернативного догляду поза сімейним оточенням виховуватиметься не більше піввідсотка дитячого населення країни», – ділиться прогнозами Микола Кулеба.

З чого почнуть?

Серед різних типів інтернатних закладів, що існують в Україні, такими, що найперше потрапляють «під приціл» реформи є санаторні школи-інтернати. Це заклади для дітей, які мають захворювання різних нозологій – серцево-судинних, травної системи, закриті форми туберкульозу тощо. Більшість із цих діагнозів не є перешкодою для того, щоб дитина жила з батьками і відвідувала загальноосвітню школу.  Можна припустити, що до санаторних закладів-інтернатів ідуть по специфічні медичні та реабілітаційні послуги або що туди віддають дітей із серйозними формами захворювань.

Насправді усе не зовсім так. Експертка з питань комунікації та адвокації Національного офісу з ДІ Галина Титиш, яка у складі моніторингової групи відвідувала санаторні школи-інтернати в різних регіонах України розповідає, що в деяких таких закладах лікувально-профілактичні процедури обмежуються аромотерапією чи невибагливою гімнастикою. А чисельність дітей з інвалідністю серед загальної кількості учнів цих шкіл ледве сягає 0,7 відсотка – справді хворих дітей до таких закладів приймають неохоче.

   – Санаторна школа – це підприємство, яке постійно шукає собі сировину – дітей, – каже Уповноважений Президента з прав дитини. – Із 62 таких шкіл в Україні – 32 так звані «елітні», куди потрапити на навчання може далеко не кожна дитина з відповідним діагнозом, а учнів на заняття привозять на дорогих автомобілях. У цих закладах нижчі вимоги до власне навчального процесу, коротші уроки, а ще їхні випускники не здають ЗНО. При цьому діти частково чи повністю перебувають на державному утриманні.

Видатки на одну дитину на рік у цих школах сягають більше 53 тисяч гривень. Зрозуміло, що левову частку цієї суми становить зарплата, комунальні витрати, утримання категорій. Усе це робить санаторні школи невиправдано дорогим «задоволенням» і ставить їх на першу позиції у черзі на реформування.

Історії успіху

«Не закриття, а трансформація» – наголошують реформатори. Інтернатні інституції пропонують перетворювати на заклади із широким спектром сімейно орієнтованих послуг, освітні та реабілітаційні центри. Тим паче, що успішні історії таких змін уже є. Те, що колишній сиротинець можна перетворити на успішний заклад освіти нового типу, довів колектив нашої школи-інтернату «Центр освіти та соціально-педагогічної підтримки». А на тренінгу ми почули ще одну вражаючу історію – від головного лікаря Харківського обласного спеціалізованого будинку дитини № 1 Романа Марабяна. Він та його колеги зуміли кардинально змінити життя сиріт із вродженими патологіями нервової системи, генетичними захворюваннями і порушеннями психіки, які виховувалися у закладі.

   – Коли я прийшов сюди, було враження, що потрапив до дитячого пекла, – розповідає Роман про своє знайомство із закладом. – Пробував різні підходи, домігся, щоб удвічі збільшили кількість персоналу, але дітям все одно було погано. Зрештою зрозумів: інтернати – це зло. Не тому що умови погані чи люди, які там працюють, недобрі. Сама система погана. І це спонукало спробувати її змінити.

З подачі пана Романа соціальні служби почали переглядати особові справи вихованців. Знаходили їхніх біологічних родичів або надавали статус позбавлених батьківського піклування і підшуковували прийомні сім’ї. Тим часом Роман Марабян на національному рівні вимагав, щоб у будинках малятка сформували групи, де б діти з особливими потребами, які виховуються у сім’ях, могли отримувати реабілітаційні і корекційні послуги.

Відколи були ініційовані ці зміни, кількість дітей, які стаціонарно проживають у цьому закладі зменшилася в десятки разів – зараз там перебуває лише 12 сиріт. Натомість відкрилося відділення паліативної допомоги на 20 ліжок. Є вісім палат для батьків з дітьми – сюди селять тих, хто приїздить на кількаденну реабілітацію з прилеглих. Програма реабілітації включає нейророзвиваючу та фізичну терапію, психологічну і логопедичну корекцію, сенсорну інтеграцію, Монтесорі-, музичну і арт-терапію тощо. Ці послуги користуються величезним попитом,  упродовж року їх отримують сотні сімей з дітьми, які мають важкі захворювання.

У підсумку заклад не лише не закрили – тепер він допомагає значно більшій кількості дітей. Колектив набув додаткових кваліфікацій і теж зберігся. «Правда, мої колеги з інших будинків дитини тепер мене ненавидять, – зізнається Роман Марабян. – Вони усіх переконують, що зміни не потрібні, що вони нашкодять. Але я скажу так: якщо поставити колективу нормальну задачу – не зберегти за будь-яку ціну заклад, а бути корисним – то усе вдасться».

А що у нас?

Передбачається, що реформа торкнеться усіх інтернатних закладів. А отже, і володимир-волинської спеціальної школи-інтернату для глухих дітей. Тут учні з вадами слуху не лише опановують шкільну програму, а й займаються із сурдопедагогами, розвивають творчі здібності та здобувають ази професій. Крім того, вони не перебувають у закладі круглий рік – на вихідні і канікули їдуть додому. Що чекає на такий заклад – із таким запитанням звернулася я до Уповноваженого Президента з прав дитини Миколи Кулеби під час кава-брейку.

– Насамперед підкреслю: жоден заклад не буде закрито, доки не будуть створені умови для задоволення усіх соціальних, освітніх і медичних потреб кожної дитини на рівні громади, – запевнив він. – Відтак потреба у спеціальних закладах, куди дитину поміщатимуть, відриваючи від дому, просто відпаде. Щодо глухих дітей ми розвиваємо програму кохлеарної імплантації – протезування слуху. Це процедура дорога, але я сподіваюся, що з часом ми кожну дитину зможемо забезпечити такими протезами. Діти, у яких частково чи повністю відновиться слух, матимуть змогу відвідувати загальноосвітні школи. Відповідно, кількість учнів спеціальних закладів скорочуватиметься і згодом потреба у таких школах взагалі відпаде.

Поки що ж цього не сталося, Микола Кулеба бачить інші шляхи можливої трансформації таких закладів. Зокрема, збереження їх як спеціалізованих шкіл, але без постійного проживання дітей: «Зрештою, можна організувати щоденне довезення учнів з прилеглих громад на навчання і додому. Так принаймні діти не відриватимуться від батьків». Втім, для цього спершу потрібно зробити дороги, забезпечити програму «Шкільний автобус» чи бодай регулярні перевезення.

Усі ці зміни потребують часу. А поки є діти з глухотою, які не можуть отримувати весь спектр необхідних їм послуг за місцем проживання, заклад працюватиме.

Віталіна МАКАРИК.

comments powered by HyperComments
- реклама -