На головну Інтерв'ю Інтерв’ю з капеланом Ігорем Бігуном

Інтерв’ю з капеланом Ігорем Бігуном

Фото з Facebook

Капелан Ігор Бігун: «Моя місія – заспокоїти стривожені душі воїнів»

Про те, яка ситуація на фронті, про місію капеланства та духовні проблеми військових, а також про те, як знайти себе у мирному житті тим, хто побував у пеклі,  та багато іншого у розмові з отцем Ігорем Бігуном.

– Отче Ігоре, ви одним із перших на Волині обрали шлях капеланства. У чому полягає ваша місія на війні?

– У 2015 році, коли війна була у розпалі, Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет звернувся до духовенства з пропозицією підтримати військо. І вже у серпні священики з різних регіонів вирушили на Схід. Волинь долучилась до них у вересні. Оскільки я є заступником міського декана, довелось вирішувати питання: хто з володимирських священиків поїде на Донбас. Охочих не було. Розуміючи, що кожен керівник має бути прикладом для інших, прийняв рішення  самому підтримати бійців.  Спочатку – другого батальйону 14 ОМБр, який дислокувався в районі Мар’їнки, опісля – першого у цім місті. А коли бригаду перевели на Рівненський полігон, перейшов до 46-го ОБСпН «Донбас».

Багато  мобілізованих вперше взяли до рук зброю. Але натиснути на курок міг не кожен. Довелось пояснювати, що ведемо визвольну війну, а не захоплюємо чужі території і не нападаємо. А така війна є благословенною. У цьому і полягає місія капелана – заспокоїти стривожені душі бійців, допомогти зрозуміти, для чого вони тут,  сформувати сильне військо. Бо мотивований воїн – найкращий воїн. Траплялося, хлопці відмовлялися стріляти після бойових завдань,  бо їх мучить почуття вини, що позбавили життя людину. А були й такі, що повертались після бою у піднесеному настрої…

Напевно, непросто було налагоджувати побут і зв’язок з бійцями. Адже робилось це у польових умовах, нерідко під кулями…

– Так, було дуже важко. Але найперше облаштували місце для молитви. Біля бліндажів поставили ящик з-під патронів і щоранку о восьмій годині і ввечері о 20.00 читали молитву. З дозволу командирів їздив по взводно-опорних пунктах проводив бесіди з військовими. Інколи навіть не знав, як себе поводити, які підібрати слова до кожного воїна, але допомогло те, що серед них було багато володимир-волинців, котрі знали мене і морально підтримували. Згодом почали облаштовувати кімнати під каплички у напівзруйнованих будинках, щоб кожен міг помолитися наодинці. Пам’ятаю, якось проходячи повз таку, почув чоловічий голос. Коли прислухався, зрозумів, що боєць розмовляв із Богом, виливаючи йому свій біль.

– З якими духовними потребами звертались до вас військовослужбовці?

– Найперше  помолитися за родину, це найголовніша їхня потреба. Також просили пом’янути загиблих товаришів. На війні дружба набуває особливого значення, а ще там загострюються усі почуття. Дуже боляче хлопці сприймають певні дії уряду, соціальну несправедливість, обман.

– Чи були серед мобілізованих представники інших релігійних конфесій і атеїсти? І як знаходили порозуміння  з ними?

– В окопах невіруючих немає. Коли над головою свистять кулі і розриваються снаряди, єдине, що рятує – щира молитва. Під час однієї ротації у батальйоні служили двоє мусульман. На одне з найбільших їхніх свят я підійшов і поцікавився, що можу зробити для них у цей день, а ще запропонував пошукати мулу. Але вони відмовились, лишень попросили дозволити їм у цей день бути разом. Бійці знаходились на різних блокпостах. Командир, до якого звернувся із цим проханням, пішов назустріч. В усі інші дні творили молитву разом із побратимами.

– Прикро, але в армії на початку війни гостро стояла проблема з алкоголем. Чи вдалося її подолати?

– З переходом на контрактну основу все змінилось до  ліпшого. Тепер той, хто полюбляє  заглядати у чарку, ризикує залишитись без зарплатні або без статусу УБД, що стимулюють до дисципліни. Зараз до війська ідуть свідомо, а  не  в  ході  мобілізації, тож і відповідальність більша. Пам’ятаю, як у 2015 році намагався вгамувати нетверезого вояку, який насправді був хорошим чоловіком, але коли випивав зайвого, перетворювався на свою протилежність. Дивлячись у вічі, нахабно заявляв, що нічого йому не зроблю. І був правий. Тоді я сфотографувався з ним і, коли повертався додому, заїхав  у село, в якому він мешкає. Там служить мій знайомий священик, у якого поцікавився особою цього бійця. З’ясувалось, він є поважним чоловіком і користується авторитетом серед односельчан. Набрав його номер і розповів, де знаходжусь, і запропонував дати слухавку священику. Зрозумівши, що не жартую,  попросив не робити цього. З тих пір п’яним ніхто його не бачив.

– Ви не маєте права брати до рук зброю. Але що робити, коли єдиний вихід зберегти життя – зробити постріл першому?

– Моя зброя – хрест і молитва. І навіть перед обличчям смерті не можу зрадити обітниці. Винятком є ситуація, коли небезпека загрожує іншим, наприклад пораненим. У таких випадках священик може стати на їхній захист, але потім з нього на певний період знімають сан. І лише Синод приймає рішення про його повернення. Коли збирався на фронт, запитав товариша, який повернувся звідти, що найважче на війні? «Коли через тебе гинуть люди, бо до кінця життя тебе мучитиме почуття провини».

– Капелани підтримують українську армію. А як ви оцінюєте дії священиків, котрі знаходяться по інший бік барикад?

– Їм оцінку дасть Господь і люди. Ми бачимо, що це вже відбувається. Бо дедалі більше жителів Сходу розуміють, що їх ошукали. Між Красногорівкою і Мар’їнкою є розкішний храм, побудований з дорогого каміння. Місцеві розповідають, що зведений він за кошти колишнього прем’єр-міністра Сергія Арбузова,  а відкривала його Людмила Янукович. Церква велика, але прихожан там зовсім мало. А з початком бойових дій місцевий священик утік до Криму.

– У порівнянні з минулими роками чи змінилось у місцевих жителів ставлення до наших військових?

–  Безперечно. Ми доклали всіх зусиль для цього. І наша 14-а ОМБр відзначилась як найдисциплінованіший і найпорядніший підрозділ ЗСУ. Її і досі згадують теплими словами жителі Мар’їнки. Вона стояла на кордоні з Росією і давала жорстку відсіч ворогу. Пам’ятаю початок 2016 року, коли тривали безперервні запеклі  бої,  часу на відпочинок не було. Особливо важкою видалась  ніч із 18 на 19 лютого. Це було справжнє пекло, і я вже попрощався з життям. Але Господь допоміг, і ми вистояли. Замість відпочинку втомлені і виснажені хлопці йшли у найближчий населений пункт, щоб відремонтувати пошкоджені вікна і двері у школі, дитсадку. А навесні білили дерева, щоб дати новий дух селу. Люди це бачили і дякували. Приємно, що діти перестали боятися людей у формі. Якось у  розпал бойових дій ми їхали на БТРі  і зустріли хлопчика, який, помітивши нас,  поволі почав ховати руку під одежу. А на фронті траплялись випадки, коли ворог використовував дітей і ті кидали гранати під наші танки. У хлопців клацнули запобіжники, вони напружено спостерігали за хлопчиною. І  тут він повільно витягає з-під куртки маленький жовто-блакитний прапорець і махає до нас, а потім ховає його. Від побаченого на очі навертається сльоза і ти переконуєшся, що нам є за кого боротись.

Разом з капеланом Юрієм Здебським почали налагоджувати співпрацю з школами, охопивши всю Красногорівку та Мар’їнку. Навіть після зміни дислокації бригади підтримуємо і допомагаємо їм. Радують щирі усмішки дітей і те, що почали розмовляти з нами українською мовою. По той бік барикад нас, капеланів, називають секретною зброєю ЗСУ, звинувачуючи у впливі на дитячу свідомість. І це добре.

– Чимало жертв цієї  війни досі залишаються невпізнаними, зниклими.  Багато матерів і дружин, поховавши синів і чоловіків у закритих трунах, не вірять у їхню смерть. І цей біль супроводжуватиме їх все життя. Що б порадили їм?

– Біль від втрати близької людини не можливо передати словами. Але повинні розуміти, що на все воля Божа і жоден, хто помер, не хоче повернутись назад. Воїни, котрі загинули,  полягли за нас, щоб ми жили у мирі, багато з них  втратили життя, рятуючи побратимів. В Біблії говориться: «Немає більшої любові за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх». Рідні загиблих повинні знати, що душі їхніх синів, братів, чоловіків та батьків потрапили до раю. А тим, хто сумнівається у їхній загибелі, раджу покластися на волю Божу. Тільки він зможе розрішити їхні сумніви і заспокоїти.

– А як знайти душевний спокій тим, хто повертається з війни?

– Найперше перестати жаліти себе. Не потрібно вимагати від суспільства особливої уваги до себе, а намагатися зрозуміти іншого, тоді  твої проблеми стануть не такими вже й великими. Потрібно гуртуватися і спільно шукати вихід з непростих ситуацій. Саме з цією метою створюються спілки АТО, до яких долучаємось і ми, священики. Не боятися говорити про те, що тебе тривожить.

– Чого нині не вистачає на фронті?

– Хотілось, щоб технічне забезпечення було кращим, бо воно не тільки піднімає боєздатність війська, а й зберігає життя хлопцям. Усім іншим вони забезпечені. Величезну підтримку надавали на початку бойових дій і продовжують це робити волонтери. Без них було б набагато важче.

– Чи змінила вас війна і як?

– Я не став гіршим, не став кращим, але став іншим.  Познайомився з хорошими людьми, з якими підтримую стосунки і досі. Серед них є справжні духовні велетні, які, переконаний, змінюватимуть Україну. Ніколи не забуду, як вперше, потрапивши на фронт, бачив бійців, що несли пораненого товариша на прапорі. Це справило сильне враження. Тепер для мене це не просто прапор, я не можу розписатися на ньому. Війна загострила усі чоловічі почуття і зробила мене православним патріотом.

– Чи має капелан спеціальну освіту?

– Ні. Але у духовних семінаріях ввели військову кафедру. Прикро, але поки ми не захищені юридично. Я відморозив на війні два пальці на руці, а пролікуватися у госпіталі не можу, бо не є військовим і не маю жодних пільг.

– Бути священиком – означає принести себе в жертву Богу і людям. Чому обрали цей шлях?

– Моя родина є дуже віруючою, і в селі Збора Івано-Франківської області, де я народився, церква ніколи не зачинялась. Тато і мама з дитинства водили мене туди і це сприяло життєвому вибору. Але головну роль відіграло те, що по сусідству жив священик. Бачив, з якою повагою ставились до нього батьки,  з якою шаною він ставився до людей. А і спостерігав, як вночі чорні «Волги» привозили хрестити дітей, тоді й зрозумів гнилість системи комуністичної влади. З дитинства  прислужував у церкві.

– Нерідко діти йдуть стопами батьків. Який шлях обрали ваші сини?

– Старший навчається у виші, не пов’язаному з духовенством, але при його виборі, враховував наявність військової кафедри. Молодший закінчує коледж і поки думає над майбутньою професією. Щоліта вони прислуговують у Манявському монастирі, вибір – за кожним із них. Я вдячний їм і дружині, без якої  не уявляю свого життя, за підтримку. Ніколи не забуду, як повернувся  вперше зі Сходу, а вони обійняли мене і сказали, що гордяться мною. Для мене це – найбільша нагорода.

Жанна Білоцька

comments powered by HyperComments
- реклама -