Наші зустрічі були телефонними. Розумію, що саме від мене залежало змінити цей формат, та вже тепер як є… Ми, люди, що ходимо по землі власними ногами, усе біжимо, усе не маємо часу, усе відкладаємо…

А він же чекав. З радістю сприйняв звістку, що я частіше тепер буваю в його селі, спробував роз’яснити, де живе. Ось-ось я вже збиралася. І нарешті прийшла. На подвір’ї рясно було від квітів, людей… і прощальних вінків. Це був не той будинок, що малювала собі в уяві. Найдужче вразило, що повз цю хату раніше десятки разів проїжджала і навіть не підозрювала, що саме тут живе Той, із ким з десяток уже років час від часу розмовляли по телефону, хто читав мене спочатку в газеті, ну а я його – у нових і нових книжках.

З чого почалися ці товариські телефонні бесіди? З мого відгуку на його збірку «Колекціонер календарних листків». Я запоєм тоді проковтнула книжку ще не відомого мені на той час поета, поділилася у статті враженнями, жваво цитуючи те, що особливо запало в душу. І ось тут запломеніло. Він подзвонив. Сказав, що ось він і є Анатолій Махонюк, дуже вдячний, був вражений, бо я його… зрозуміла, підсіла, мовляв, на його хвилю.

Буквально пара зустрічей вживу, на презентаціях. А решту часу ми говорили, перебуваючи на відстані якихось десяти кілометрів. Він не тільки писав, а й дуже любив читати, і ми говорили про книжки. Передавав через односельчанку щось зі свого улюбленого, так я, з його подачі, і полюбила, приміром, польську поетку Віславу Шимборську. Час від часу виходила чергова  його книжка, тож деколи через інтернет присилав почитати ще сирий матеріал і цікавився моєю думкою. Ну не відчувала тоді морального права щось коригувати. Хіба легенькі орфографічні огріхи. А так – мені подобалось!

Не знаю, чи багато людей, хто спілкувався з ним, десь жив поряд, усвідомлювали, що ця людина – особлива. Це ж якоїсь маленької, але дуже важливої деталі у долі не вистачило, щоб поезія волинського поета  стала предметом обговорення ширших літературних кіл, щоб його книжок із нетерпінням чекали десь у Львові на Форумі видавців абощо.

Він був обмежений у можливостях пересування, але вірш його був вільним, бо думкою можна дістати далеко, й глибоко. Філософські роздуми над плинністю нашого життя, його красою – в кожному його відточеному верлібрі.

Залишив частинку себе і дітям – активно писав для них в останні роки, ретельно добираючи художників для ілюстрацій – картинки у дитячій книжці мусять бути бездоганними. Він дуже цим переймався.

Ну і не був байдужим до інших доль. Хвилювався, приміром, що я більше не працюю в газеті– неодноразово на цьому наголошував, а якось одного разу зізнався, що веде перемовини зі знайомою з львівського видавництва – хотів таким чином мене прилаштувати. Надзвичайно вразив мене такою несподіваною власною ініціативою, такою теплотою і турботою.

Що ж, тільки зараз би було 55… Його нема. Але ось вийшла нова його книжка. І ми, хто знали і хто його не знав, хто любить Поезію так, як любив її Він, будемо читати і перечитувати, будемо сумувати, але будемо і радіти. Що такий він – був:

Тримаю під пахвою часоплин,

      Немов термометра.

      Міряю зранку і на ніч

      Температуру тебе в собі.

      За покажчиком Цельсія –

      Душа моя ще хворіє тобою.

Світлана КОШИРЕЦЬ.

comments powered by HyperComments
- реклама -