Новини

Кіборг з «Правого сектору» Дмитро Колєсніков. Спогади про Героя

Архів
34 переглядів

Минуло три скорботних роки, як перестало битися мужнє серце 20-літнього Дмитра Колєснікова, котрий загинув 22 лютого на Сході країни, боронячи рідну землю від ворога.   Днями у редакцію навідалась бабуся Діми Валентина Федорівна, котра принесла публікацію журналістки Ніни Романюк, надруковану 31 травня 1916 року в газеті «Україна молода». У ній спогадами про свого бойового товариша Дмитра Колєснікова діляться його побратими.

Життя після пекла

Олександр Гнатюк і Вадим Плюта живуть у Луцьку, хоча ще недавно не знали ні про це місто, ні про Волинь. Волинянами їх зробила війна. Вона забрала у них бойового товариша, але компенсувала цю втрату іншим: Сашко знайшов у Луганську дружину Іванну. їх «посватала» луцька волонтер-психолог і подруга Іванни Олена Звєрєва, з якою бійці «правого сектору» познайомилися, коли приїздили у лютому 2015-го на похорон свого побратима з Володимира-Волинського, бійця ДУК Дмитра Колеснікова. А Вадим зустрів своє кохання у першій штурмовій роті, куди Ліза спершу навідувалась як волонтер, а потім залишилася служити. Після повернення у мирне життя вони з дружиною услід за побратимом приїхали до Луцька, щоб почати вже сімейне життя…

«Міністерство оборони не дало жодного автомата»

– Вирішили захищати Батьківщину. Але після невтішних звісток від військових зі Сходу, воювати у складі Збройних сил не хотіли. Потрапити у найелітніший серед добробатів батальйон «Донбас» було неможливо, а в «Азові» не все подобалося.  В Інтернеті натрапили на повідомлення, що «Правий сектор» набирає бійців. І вже у вересні 2014 року був на полігоні «Десна». Там і познайомився з Дімкою Колєсніковим із Володимира-Волинського, – згадує Вадим.

Він був справжнім «правосєком», ультрасом. Вісім тижнів навчання. Зрозуміло, у «Десні» ніхто не дасть нам бойову зброю, навіть у руках тримати. В основному були страйкбольні автомати, на них вчилися стріляти. ПРаз возили на полігон, де  вистріляв три ріжки з автомата і кинув одну гранату. Зате фізична підготовка – жесть. Бігали по сім, по 15 кілометрів із рюкзаками, бронежилетами, це дуже важко. Багато хто відсіявся, не витримував навантажень. Спочатку нас було 24-и, а до фронту доїхало тільки п’ятеро. У листопаді разом із Дімкою спершу потрапили у резервну роту, а днів через десять – у першу штурмову роту 5-го батальйону ДУК, там не вистачало людей. Відбір був суворий, особливо за віком – від 21 до 34 років. Нас вишикували, оголосили, що треба п’ятеро осіб. Ми вийшли з другом «Правим», себто з Дімою, іще кількома хлопцями. Командир питає у Дмитра: «Скільки років?» А йому 19. Не хотіли спочатку брати, але більше ніхто не зголосився, хоч вишикувалося чоловік із тридцять. Бо вже знали, що їдемо на Піски, а там гаряче. «Правий» умовив начальника штабу, казав, що батьки все знають, що все буде добре. І його взяли. Ми поїхали на Піски.

Міністерство оборони не дало нам жодного автомата. Спочатку була двоствольна нарізна зброя, у когось автомати мисливські, а вони автоматично не стріляють, тільки одиночними, Потім додалася трофейна зброя, що у «сєпарів» забирали, деяку доводилося просто купувати. Піски розділені навпіл річкою і вся ліва сторона від дамби – то були наші позиції. Спочатку там стояли армійці з танчиками, потім нам її віддали. Наших хлопців вивели з самого аеропорту в середині листопада, це була остання ротація «Правого сектору». Армійці там уже добре закріпилися, не було сенсу тримати добровольців. Частину підрозділів закріпили в обороні Пісок, ще частину перекинули у Водяне. Армійці допомагали СКС із боєкомплектом, добре допомагали.
Друг «Правий» навчився дуже добре стріляти з Тура (протитанкові керовані ракети). Із корегувальником своїм «Філософом», теж дуже гарний хлопець, ледь не спалили БМП «сепарську» на пожежній смузі аеропорту. Не вистачило з півметра, і це при тому, що він її не бачив!

«Тільки по своїй позиції нараховували до тисячі снарядів на день»

Перша ротація «Вадоса» (Вадима) у Пісках тривала 73 дні. У лютому він отримав відпустку на вісім днів, а коли повернувся 21 лютого, то свого друга «Правого» не застав: Діму перевели на іншу позицію. А через день його не стало…

Ми зустрілися з ним 22 лютого. Я біг на іншу позицію і бачу – «Правий» іде. Поговорили.  Кажу, страшно щось іти, бо б’є САУшка й 80-а міномет. Та все одно піду, кажу, я ж безсмертний. А він сміється: «Ну, будеш на небі, скажеш, чи є Бог. Раптом обстріл такий жорстокий почався, у нас  «трьохсоті». І тут прибігає хлопчина з позиції «Пушка», весь білий, руки трусяться, сказати нічого не може. Дали цигарку, почав розказувати: снаряд влучив туди, де хлопці ховалися. Одному ноги перебило, а з «Правим» ніби все добре. Трохи обстріл ущух, і ми побігли туди, щоб поранених витягти, бо медики не поїдуть у червону зону, поки обстріл не закінчиться. Прибігаємо, знайшли пораненого, повантажили в машину. Проходимо далі – хтось камінням засипаний. Розгрібаємо, а це «Правий»… Він загинув відразу. Снаряд пробив три стіни і колону велику, й потрапив у приміщення. Діму ударною хвилею вдарило об стіну, він загинув від внутрішніх розривів. Ми ще вивезли його своєю машиною у Первомайськ…

На колінах, із жалобною скорботою зустрів Володимир свого Героя, провівши його в останню путь.  Він дуже любив рідну землю і віддав за неї своє життя.  Рідні та друзі пам’ятають його життєрадісним і усміхненим молодим хлопцем, котрий за будь-яких обставин намагався усім допомогти. І бережуть про нього світлу пам’ять. Скільки їх, таких чистих душею, по-дитячому відважних, готових за першим покликом стати на захист своєї родини і Батьківщини, полягло на полі битви?!…

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up