До назви  нашого міста  давно  вже  додалося  визначення  «княжий».   Бо  саме у добу таких правителів  Володимир  зазнав найбільшої  слави і  звитяги,  що  не  меркнуть і через століття.  І фестиваль, який два дні  шумітиме на  берегах Луги, чиї води  були  куди повноводнішими  у ті  давні часи, теж назвали  «Княжим».  Тому  ми й  вирішили пригадати: яким  ж  були  вони, наші  володимирські  князі.

 Не до тієї посватався…

Князь Всеволод Володимирович (983 –  1013) – перший князь володимирський, син Володимира Великого. У  988 році (за одними літописами,  за іншими – 987 або 990) отримав від батька в уділ Володимир.  За переказом Сноррі Стурлуссона 1013 року Всеволод прибув до Швеції і сватався там до вдови королеви Сигрід Сторраде (Гордої), але за її наказом його було вбито.

Здобув  Київ, а у Володимирі залишив по собі Мстиславів храм

Мстислав Ізяславович (1125 – 1170) – був не лише володимирським, а й великим київським князем. У 1152 році він двічі розбив половецькі орди й кочовища.  Брав участь у війнах батька з чернігівськими князями та володимиро-суздальським князем Юрієм Довгоруким. У 1160 році здобув Київ і посадив на престол свого дядька – смоленського князя Ростислава Мстиславича, а після його смерті, 1167 року, став Великим князем Київським.

Ініціював і забезпечив будівництво Успенського собору, подбав про багате його убранство. У березні 1169 року обороняв Київ від військ князя Андрія Боголюбського, але був змушений залишити місто і відступити на Волинь. 1170 року знову зайняв Київ. Помер у Володимирі-Волинському і похований в усипальниці Успенського собору.

Широкоплечий горбоносий красень у війнах життя провів

Роман Мстиславович

Роман Мстиславич, або Роман Великий (1152 –1205) – онук Ізяславів, засновник Галицько-Волинського князівства і патріарх правлячого роду Романовичів. Великий князь Київський (12041205), князь новгородський (11681170), володимирський (11701187, з 1188), галицький (1188, з 1199). Сучасники вважали його наймогутнішим з усіх руських(давньоукраїнських) князів кінця XII – початку XIII століття. За літописами, на зріст був хоча не дуже великий, але широкоплечий і понад міру сильний; з лиця гарний, очі чорні, ніс великий з горбом, волосся чорне і коротке; вельми ярий був у гніві; запинався, коли сердився, довго не міг слова вимовити; багато веселився з вельможами, але п’яним ніколи не був. Багатьох жінок любив, але жодна ним не володіла. Воїн був хоробрий і вмілий. Усе життя своє у війнах провів, багато перемог здобув.Через те для всіх навколишніх був страшний, лютий і тиран. Переніс резиденцію до Володимира у 1204 році у зв’язку із занепадом шляху із варяг у греки та втратою через це Києвом стратегічного значення.

Доброчесний король Данило і Василько-книжник – взірець братньої любові

Василько Романович
Данило Романович

За Данила (1201-1264), і Василька (1205-1271) Романовичів Володимир став центром об’єднаного Галицько-Волинського князівства , а з  1253 року – королівства. Це був час найбільшого розквіту Володимира, місто славилося як значний центр торгівлі, ремісництва, культури та мистецтва; тут сформувалася самобутня архітектурна школа,  тут писався Галицько-Волинський літопис.

Майже підлітками вони повернули собі відібране під час міжусобиць Володимирське князівство і все життя об’єднували під своєю владою волинські землі, намагаючись зупинити феодальні чвари. Ці двоє – високий взірець братньої любові та самопожертви, що було рідкістю у часи, коли брат убивав брата, а син скидав з престолу батька. Данило й Василько завжди і в усьому діяли злагоджено й разом. Данило вирішив, що волинським князем буде Василько – розумний, спокійний, розважливий і відданий, мудрий дипломат. Король Данило – князь доброчесний, хоробрий і мудрий, створив багато міст, збудував церкви. Романовичі приєднали Луцьке і Пересопницьке князівства, пінські землі, Галичину. Розділяючи із Данилом радість численних перемог, Василько скромно відійшов на другий план, розуміючи, що брат перевищує його державними і полководницькими талантами. Главою об’єднаного Галицько-Волинського князівства став Данило, а Василько вважався волинським князем. Та цей розподіл влади був умовним, бо державні справи брати вирішували разом. Доблесно воювали й з ордою, та у 50-х роках військове щастя відвернулося від Романовичів і, на вимогу Сараю, були змушені зруйнувати усі волинські фортеці. Це підірвало душевні й фізичні сили князів. Піля смерті брата Василько зосередився на внутрішніх справах невеликого, але міцного в економічному та військовому розумінні князівства. Міжнародні справи волів уладнувати миром. Хоча  допомагав дітям Данила воювати з литовськими князями й сам із сином стримував  агресію польських і ятвязьких князів. Останні роки Василько, якого називали книжником і філософом, прожив спокійно й розважливо.

Дипломат і православний святий

Володимир Василькович

Володимир-Іван Василькович (1247-1288) – князь володимирський  і берестейський. Видатний дипломат та діяч культури, православний святий.  Змолоду  брав участь у військових походах разом із батьком,  разом із військовим пізнавав і мистецтво дипломатії – так учився «бути князем». Ймовірно, основна частина Галицько-Волинського літопису укладалася й редагувалася саме за часів правління Володимира Васильковича. Тому літописець зобразив його як зразкового князя-християнина, який читає Священне писання, підтримує ченців та священнослужителів. Йому притаманні смирення, відсутність гордині, справедливість, милість до убогих. Мова його була виразною, зрозумілою, часто цитував Святе письмо, тому що «був філософ великий».  При дворі Володимира та за його участі діяв потужний осередок книжності – скрипторій, бібліотека, літературне коло,  де  був упорядкований Південноруський літописний звід (Літопис Руський) та написана його заключна частина – так званий Галицько-Волинський літопис. Увійшов в історію як великий будівничий храмів та доброчинець. У стольному місті своєму Володимирі заснував монастир Святих апостолів, у якому коштом князя була розмальована церква Святого великомученика Димитрія.

Не війнами, а миром володіння розширяв

Мстислав Данилович

Мстислав Данилович – двоюрідний брат Володимира Васильковича, котрий помер бездітним.  Як і його попередник, приділяв увагу будівництву оборонних споруд, а також культурній діяльності, зокрема, будівництву храмів. Вдаючись переважно до дипломатичних дій, зумів розширити свої володіння. У васальній залежності від Мстислава опинилася не лише Мазовія, а й Сандомирське князівство. Про нього писали:  «Він держав мир із навколишніми землями: з ляхами, і з німцями, і з Литвою, а землю свою держав величиною аж по татар, а сюди  по Ляхи і по Литву». Тобто його держава становила значну частину земель сучасної України.

Засновник Галицької митрополії та Володимирської єпархії  

Юрій I Львович княжив у нас від 1292 року. У 1301 році об’єднав всі землі Галицько-Волинського королівства зі столицею у Володимирі та успадкував  королівський титул. Хоча за його володарювання Королівство Польське відвоювало у Руського Люблінську землю, а Угорщина – частину Закарпаття, проте у стані миру Галицько-Волинська держава зазнала розквіту і економічного добробуту. Юрій титулував себе «королем Русі, князем Володимирії», його держава мала добре налагоджені міжнародні зв’язки. Зокрема Юрій Львович тримав союз з Куявською лінією польських князів, був одружений з Єфимією, сестрою Владислава I Локетка. Його стараннями засновано в 1303 році Галицьку митрополію, до складу якої увійшли єпархії: Галицька, Володимирська, Перемиська, Луцька, Холмська, Турівська. По смерті Юрія I закінчився розквіт Галицько-Волинського королівства.

 Оборонялися від східних і північних загарбників

Князь Андрій I разом із братом Левом Юрійовичем намагалися послабити залежність від Золотої Орди. Сприяли торгівлі між галицькими і польськими купцями. Успішно боролися проти монголо-татар, захищаючи західнослов’янські землі від їхніх набігів,  з Литвою. Збереглася грамота Андрія Юрійовича з печаткою, де він титулував себе королем Галичини та Володимирії. Загинув одночасно з Левом ІІ Юрійовичем (1323 р.), на думку деяких істориків – у боротьбі з монголо-татарами, інших – з литовцями, захищаючи від них Підляшшя.

  Не втримав престолу

Володимир Львович  «Галицький» (13061340) — останній князь Галицько-Волинського князівства та останній правитель Русі з династії Романовичів. Був на троні не довго, приблизно до кінця 1324 – початку 1325 років. За польськими хроніками відомо, що він правив номінально. Замість нього королівством керувала боярська рада, під головуванням Дмитра Дедька. Загинув 1340 року захищаючи Львів від польських загарбників. На Володимирі перервалась руська династія Романовичів.

 Останній король Руського королівства

Юрій ІІ Болеслав

Юрій ІІ Болеслав, двоюрідний брат Володимира. Його, мазовецького князя із польського королівського роду П’ястів, у 1325 році запросили  на Волинсько-Галицький престол бояри через загрозу війни й небезпеку захоплення території Гедиміном. Прийняв православну віру й ім’я Юрій. У зовнішній політиці намагався дотримуватись балансу стосовно сусідів.  Протистояв експансії відродженої Польщі та Угорщини, підтримував союзні відносини з Тевтонським орденом, Литвою, Священною Римською імперією. У 1327 році уклав союз з тевтонцями, надав дозвіл торуньським купцям торгувати у Королівстві Русі. Прагнучи зміцнити князівську владу, вів боротьбу проти бояр, в якій спирався на міщан. Докучали Болеславу дипломатичні інтриги – через відсутність у нього прямих спадкоємців  ходили чутки, ніби на Другому з’їзді монархів в угорському Вишеграді було домовлено про успадкування галицького престолу польським або угорським королем.  7 квітня 1340 року останнього короля Руського королівства Юрія II Болеслава отруїли бояри у Володимирі. Після його смерті почалось активне завоювання українських земель Польщею, а титул володаря Королівства Русі тимчасово перейшов до князя Любарта (Дмитра у православ’ї) (13401349), наймолодшого сина Гедиміна.

Ірина НАДЮКОВА.

comments powered by HyperComments
- реклама -