Вона наче зіткана із контрастів – маленька сухенька стара жінка, яка,  на противагу своїй тендітній статурі, за характером рішуча, відчайдушна, безкомпромісна, коли бачить несправедливість. Її називають гуцулкою – за походження, рухівкою, націоналісткою – за гаряче серце й стійкі переконання. Сама ж Ольга Козел при знайомстві хвалиться:

-Я землячка Роксолани. Народилася у селі Страчин Рогатинського району на Івано-Франківщині 29 серпня 1931 року.

Від тюрми комсомол врятував

Скільки стрічала її – завжди вбрана у вишиванку, має їх зо шість. Згадуючи юність у рідному Прикарпатті, розповідає: тамтешні села і до Другої світової війни жили активним політичним життям, бувало, три брати з однієї сім’ї перебували у різних партіях, то, як сідали обідати, а їли ж тоді з однієї миски, то ложками по лобах один одного лупили, отакі-от відбувалися політичні дебати. Ольжин батько Дмитро Пелех був у «Каменярах», мати Юстина – у Союзі українок, дехто із односельців входив до Радикальної партії. Пригадує, дорослі частенько збиралися погомоніти вечорами у їхній хаті. Це не викликало підозр поліції,  адже тато працював шевцем і, як темніло, мусив світити лампу. Люди читали книжки, сперечалися, розмірковували про життя, у розмовах часто звучало: «Таки мусить постати Україна, будемо мати свою державу…».

Вдень із радянською владою, а вночі – з ОУНівською жили у другій половині 40-х років й на початку 50-х. Батько лагодив взуття для «наших хлопців», сестра Марина варила їжу для вояків, Ольга носила естафети – маленькі записки з повідомленнями, ховала їх у косах і була готова, зустрівши невідому людину, з’їсти папірець.

-У 46 році енкаведисти заарештували мого хрещеного, – розповідає те, чого довго не казала й своїм дітям, – забрали із криївки,  його доля досі залишається невідомою. Ми із сестрою тоді склали вірша:

Україно, Україно, в тебе доленьки нема,

 Забирає ворог з хати молодого юнака…

Її саму заарештували на уроці основ дарвінізму,  у дев’ятому класі. Директор школи сказав: «Олю, як не вступиш у комсомол, то судитимуть. Ти маєш хороші оцінки, подумай, підеш вчитися, здобудеш професію». Послухалася, але коли розповіла вдома, тато сильно переживав: «Ай, паденьку! Що ж то сі буде? Я в бандерах, Марина  – в бандерах , а ти – в комсомолі! Нас  порозвішують і тебе!» Відразу по тому за направленням райкому вступила до Львівського культосвітнього технікуму. Півроку вдома не бувала, боялася. Одного разу, як приїхала, дійсно за нею прийшли. Сказала тоді:

– Хлопці, ви взяли зброю, щоб була самостійна Україна, а я вчуся, бо самостійній Україні потрібні грамотні люди. – Послухали й кажуть, бач яка, а правду говорить…

 Гуцулка на цілині казахську вивчила

За розподілом потрапила інструктором з культосвітньої роботи на Володимирщину, у село Новини, де обрали секретарем комсомольської організації. Тут і Василя свого зустріла, акомпанував їй на гармошці, коли  співала. Перший син народився у Новинах, два молодші – у Казахстані, в юрті, куди Ольга з чоловіком поїхали піднімати цілину, як передові свідомі комсомольці. Завідуючи молочно-товарною фермою, від дівчинки-школярки вчилася казахської мови. Це знання не лише допомагало у роботі, одного разу саме завдяки цьому родина уникла чималого штрафу. Інспектор-казах помітив перекинутий Василем дріт від радіомережі до хатини Козлів, через це радіо голосно говорило лише у хаті українців, а в адмінбудинку колгоспної бригади – ледь шепотіло. Посадовець, зустрівши Ольгу у сільраді, почав нецензурно обзивати її казахською мовою. Отетерів від здивування, коли жінка чистою казахською пояснила, що негоже розмовляти мовою, якої не знають усі співрозмовники, а за образу пообіцяла пожалітися у комітет із переселення, де захищали права цілинників. Чиновник міг поплатитися роботою, тому взявся перепрошувати Ольгу, приніс їй цукерки й вино, а поки повернулася додому, встиг так «задобрити» її чоловіка, що той ледь тримався на ногах.

Не забувала у далекому краю і рідної мови, на офіційних урочистостях виступала лише українською, чим особливо тішила земляків. А казахську пам’ятає і досі. Через шість років Ольжиному здоров’ю почав шкодити виснажливий степовий клімат: мліла через нестачу кисню, адже саксаул виділяє вуглекислий газ. Зазнала там і тяжкої втрати – поховала маленькими сина й доньку. Тому сім’я переїхала до Криму, де жінка три роки завідувала дитячими яслами.  Проживали тоді там переважно росіяни та переселенці із Західної України. Якось одна із росіянок обізвала Ольгу бандерівкою. Розлючена гуцулка мало не побила її вилами, за що її викликали на  товариський суд. Та на захист стали усі вихідці із нашого краю і штраф за образу гідності присудили росіянці, а Ольгу Козел виправдали.

 Без Ольги не було б у Когильному церкви

Коли чоловікова мати почала кликати на Волинь, сім’я повернулася у Новини. Однак невістка не могла змиритися з тим, що свекруха залучала її дітей до протестантської віри, тому молода сім’я вирішила жити окремо. Одержавши направлення завідувати клубом у Когильному, Ольга звернулася до голови льотничівського колгоспу «Волинь», з яким у юності працювала у комсомолі, розповіла про проблеми, пожалілася, що нема де жити. Той, попри стару дружбу, поставив умову – за колгоспну хату треба працювати не в культурі, а на фермі! Півтора року Ольга відпрацювала дояркою, корів, розповідає, дали хороших, а з доїльними апаратами уміла поводитися ще з цілини. Та доводилося нелегко, бо мусила тоді ще й в ланку ходити.

– Хату одержали у Когильному, біля церкви, дуже цьому зраділа. Особливо, як прочитала на ній напис, що збудована козаками у 1729 році. От, думаю, молитимусь на старість у старовинному храмі… Та у 1985 році нашу святиню повалили. Коли це відбувалося, селяни стояли і плакали, але ніхто не зупинив вандалів. Я не могла протестувати, бо сім’я залишилася б без житла. Але і змиритися теж не могла. Тим більш, розпочалося національне відродження. Я ж – українка, націоналістка,  – каже із запалом. На той час, Ольга Дмитрівна, вже пенсіонерка за віком, завідувала клубом.

Когильнянські жінки кажуть, що без Ольги не мали б нової церкви. Розпочала цю святу справу у 1991-му, скликала сходи селян і запропонувала на місці старої збудувати нову церкву. Люди підтримали, щоправда, дехто боявся, мовляв, гуцулка хоче автокефальну. Ні, казала, хочу, щоб усі ходили, і мої діти, внуки, плакала, пояснювала, що на старість не піде до клубу «сім-сорок» стрибати. Їздила у Рокині, в етнографічний музей, де побачила старе фото когильнянського храму, за ним його і відновлювали.  Кошти збирали всім селом, колядували, щедрували, просили пожертви. Із дозволу отця Миколи Удуда й сама не раз стояла зі скринькою біля собору Різдва Христового. Брала її з собою у поїзд, коли вибиралася додому, на Галичину. Основну частину праці у будівництво й убранство церкви вклали жителі Когильного.

 Старійшина сільської культосвітньої роботи 

Хоча довелося чимало попрацювати у сільському господарстві та інших галузях, розпочинала і завершувала трудову біографію Ольга Козел у професії, за одержаною освітою. Колишній начальник райвідділу культури Наталія Авдєєнко розповідає, що на початку 90-х їй частенько перепадало за сміливу й відчайдушну когильнянську завклубиху, котра першою пропагувала стрілецькі й козацькі пісні, які на Волині ще ніхто не співав. «Я їх з Галичини привозила, – хвалиться пані Ольга, – вивчали із когильняньцями, а люди у селі голосисті, і виступали на своїх і районних святах. Якось  на концерті у свинаринському лісі заспівала:

« Ой у лісі при дорозі там три маки зацвіли.

 Мої три брати з Прикарпаття життя за волю віддали

Їх було троє, тільки троє , і зрадник теж  із ними був.

 Вони не знали, що їх зрадив катам з червоної Москви.

 І їх криївку оточили. Прийшли: «Бандери, руки вверх!»

Хтось крикнув «Слава Україні! Ми не здамося, краще смерть!»

Ой у лісі при дорозі там три маки зацвіли,

стоїть могила трьох героїв, які за волю полягли».

Вже й ця пісня пішла в народ… Остаточно залишила клуб у 93-му, маючи 62 роки.

 Живе за даною в юності обіцянкою

Її запальної енергетики вистачає і на політику – пані Ольга була однією із перших у Народному Русі, коли володимирські патріоти наприкінці 80-х збиралися ще на Устилузькій, потім у приміщенні ЖЕКу. Вступила до відродженого Ольгою Шліхтою Союзу українок. Зустрічалася із В’ячеславом Чорноволом, а коли згодом приїздив до Володимира у ході виборчої кампанії Януковича його син Тарас, написала й передала йому гнівну записку, правда, не зачитав її вголос. У 2004-му з десяток разів їздила до Києва на підтримку Ющенка. Очолюючи групи волинян, вимагала дисципліни, не допускала в автобус нетверезих. Хлопці жартували – де таку сувору жінку знайшли? Але підкорялися, щоб не осоромити патріотичну справу. На одному з мітингів у столиці згуртувала хор зі східняків. Випадково до неї підійшли журналісти з центрального телеканалу, брали інтерв’ю, та сама так і не бачила його, бо у школі, де спали на підлозі, телевізора не було. Коли її питають, чому така затята у ідейних і національних питаннях, відповідає: «Бо патріотка. Мої батьки хотіли України, і я хочу України». Так  ще студенткою обіцяла «нашим хлопцям» із Служби Безпеки ОУН.

Стрілецьку пісню заспівала на вечорницях у Росії

Її обійстя впізнаєш за синьо-жовтим прапором, що майорить на щоглі. А  город – за хрестом, бо кілька років тому надала шмат своєї землі для символу вшанування жертв Голодомору. Щосуботи прибирає біля нього, аби Господь охороняв їхню пам’ять. Щонеділі буває у Свято-Михайлівському храмі, старається прибрати його територію, якщо у молодших руки не доходять.

Вона й досі, у свої 86, до всього має справу. Кілька років тому захищала лелек – змусила працівників філії «Волиньобленерго» відновити гніздо, яке розвалили і скинули зі стовпа. Спершу керівники підприємства сміялися, а потім таки дали вказівку підлеглим і зараз на електростовпах встановлені рами, аби лелекам зручно будувати гнізда. Тому у Когильному побільшало боцюнів.

Господарює жінка, як усі у селі, минулого понеділка закінчила копати картоплю. Незважаючи на поважний вік, пані Ольга куховарка, як кажуть, ще та. Щирій господині вдаються пухкі булки, паски, її налисники, вареники й холодці кращі від ресторанних, це знають всі, хто обідав у її гостинній хатині.

У  теперішніх планах активної союзянки Ольги Козел – на Покрову знову побувати на Вовчаку. «Попрошу наймолодшого сина, щоби завіз, куплю йому вишиванку, скажу: «Василю, досить лиш трактора у полі крутити, подивися, як люди нашу героїчну історію шанують».

   Так склалося, що двоє синів пані Ольги живуть у Росії.

– Як провідувала старшого, запросив до себе на вечорниці їхній районний депутат, прийшла, вдягнувшись в українську сорочку, заспівала їм стрілецьку пісню «Йшли бійці до бою та й через поля». Син питає, може то бандерівська? Ні, кажу, ми її співаємо на 9 Травня…  Просив: мамо, лишіться. Кажу, хіба б мене прив’язав, повертаюся в Україну. Своя сторона, свої люди. Уже Волинь навіть на  Галичину не проміняла б,- каже когильнянська гуцулка. Наприкінці розмови, прощаючись, бажає здоров’я, каже, гроші – не головне, а здоров’я треба на кожну годину.

Ірина НАДЮКОВА.

comments powered by HyperComments
- реклама -