На головну Новини Кохання поодинці не вмирає

Кохання поодинці не вмирає

   Кожна людина згадує своє життя – дитячі роки, юність, кохання. А ще кожен має якусь мрію. Галина живе спогадами про свою юність та перше – справжнє, вистраждане кохання, яке пронесла через десятки літ. Вона мріє ще хоч раз побачити коханого Володю, заради якого пожертвувала їхнім коханням та своєю долею.

Цікаво, який він тепер? Мабуть, посивів, адже востаннє бачилися більш як 40 років тому, на його весіллі, на яке він запросив, щоб востаннє побачити її, Галинку. Так розповіла їй його мама Софія.
Вона добре все пам’ятає: як тоді Володя запросив її на танець. Перший танець не з нареченою, а з нею! Як пригортав і розпитував, чому його зрадила? І тільки тоді дізнався правду: Микола погрожував вбити його, а Галина старалася врятувати і погодилася вийти заміж за Миколу. Володя аж збілів та так боляче стиснув їй руку, що заледве не крикнула, і кілька разів промовив: «Що ти наробила?! Тепер міняти пізно».
– Кохаю тебе і хочу, щоб ти був щасливий. Будеш щасливий ти – щасливою буду і я, – мовила Галина і заборонила ще раз запрошувати її до танцю.
Пам’ятає, як дивились потайки одне на одного, щоб дорогі серцю риси ніколи не забути. І після цієї зустрічі їхні стежки не пересікались. Але якийсь містичний зв’язок між ними був. Володя часто снився Галині. Можливо, і він бачив її у снах. Коханий для неї став оберегом – попереджав про небезпеку, чергову сварку та бійку.
Життя йшло своєю колією, Галині теж хотілось ласки. Уві сні тулилась до Миколи, але за це не раз посеред ночі одержувала ляпаси по обличчю. Аргумент чоловіка був такий: обіймаєш не мене, а Володьку. Ось таке було життя. Та, незважаючи на це, була вірною дружиною Миколі, хоча і зраджував. Вона вдячна йому за дітей, яких народила, виростила добрими людьми і які подарували їй хороших онуків.
Але бувало, уривався терпець і Галина хотіла покинути Миколу. Мовляв, Володя влаштував своє життя, живе десь на Львівщині і, мабуть, добре. Досить мучитись, пора і мені влаштовувати своє. Варто було Галині подумати про друге заміжжя, як знову снився Володя і просив: «Чекай мене».
Тричі приймала рішення, щоб розлучитися з Миколою і влаштувати своє життя, і тричі снився Володя, благаючи чекати його. Так тривало аж до 1993 року. А потім раптом перестав снитися. І з цим змирилась – вважала, що забув про неї. Не раз, йдучи містом, приглядалась до сивочолих чоловіків, уявляючи, що так може виглядати її Володя. А ще мріяла, аби лишень побачити дорогу серцю людину.
Час збігав невблаганно. Одружила Галина дітей, дочекалась онуків. Поховала Миколу. Через рік жінка розцвіла, наче пізня квітка, ніби помолодшала на десяток років. Чоловіки стали залицятися. Та нікого не хотіла, жила спогадами та мріями. І 2017 року знову віщий сон. Нібито Галина на подвір’ї будинку, а через паркан, біля хвіртки заглядає Володя. Сумним, ніжним поглядом дивиться на неї. І був таким, яким запам’ятала його на весіллі. Побігла, щоб відчинити хвіртку, а його немає, кудись зник. Натомість забігає гарний, веселий пес і лягає біля її ніг, лащиться.
Прокинулась, але вставати не хотілося. Ще довго лежала і розмірковувала, що міг пророчити цей сон? І зажевріла надія на зустріч. Через декілька ночей знову сон, але такий миттєвий, і не сам Володя, а фото на сірому постаменті. Чому? Мабуть, щось трапилося?!
Галина почала пошук і її подруга через знайомих, що проживають у Новому Дворі, дізналась, що Володі вже більше 20 років немає в живих. Сльози струмком лилися з її очей. Невже це правда?! Це тоді його не стало, як перестав снитися, А вона вважала, що її забув..
Не повірила Галина і сама подзвонила у сільраду Нового Двору, де їй підтвердили сумну звістку, а ще дали номер телефону його родички, від якої дізналась подробиці Володиного життя. Свою першу доньку він назвав Світланою, як і Галина, це йому нагадувало кохану. У 1994 році люба доня зібралася заміж, тому Володя поїхав в Росію заробити грошей на весілля. Та замість заробітку привезли його у домовині. Після важкої праці, у вихідний, випили по 100 грамів горілки. А вона виявилась «паленкою», всі шестеро українських заробітчан отруїлися.
Галина вирішила поїхати у Новий Двір до могили Володиної мами, яка любила її і хотіла за невістку. І там поклялася, що знайде могилу її сина .
І ось село на Львівщині, кладовище… Впала на коліна та обняла могилу і заридала, не про таку зустріч мріяла… Довго розповідала Володі про своє кохання та життя. Не судилось на землі знову зустрітися, але коли настане мій час, прийду, коханий, до тебе і наше кохання продовжиться на Небесах.
Коли Галина фотографувала пам’ятника, мимо прийшла сільська жіночка і запитала: «Ви, певно, родичка зі Львова?» «Так», – машинально відповіла. А та ще запитала, чи була на могилі доньки покійного, а тоді ще й показала, як її знайти. Підійшовши ближче, остовпіла: на фото Світлана – копія Галини в молодості. Вона померла від раку через 17 років після смерті батька. Це ж як сильно Володя кохав її, що навіть доньку створив її копією.
Дорогою, збираючи всі спомини докупи, зрозуміла, чому Володя у снах просив чекати його. Він хотів одружити дочку, а тоді повернутись до Галини. Але все склалось інакше.
Тепер Галина кожного року 25 серпня відправляє панахиду за упокій Володі, його батьків та доньки Світлани. Галина переконана: «Кохання помирає тоді, коли помирають обоє закоханих. А поки живе хтось один із закоханих, то воно живе. Навіть не зважаючи на вік».
Катерина ПАВЛЮК.

comments powered by HyperComments setImmediate$0.9264260836484925$1
- реклама -