На головну Інтерв'ю Коли горою брат за брата: інтерв’ю з майорами 14-ї ОМБр Віталієм та...

Коли горою брат за брата: інтерв’ю з майорами 14-ї ОМБр Віталієм та Сергієм Сірками

Сергій та Віталій Сірки стверджують, що до роду козацького гетьмана Івана Сірка, ім’ям якого вороги лякали своїх дітей, і який узяв участь у 55 великих битвах (не враховуючи безлічі дрібніших, не занесених до літописів) і в кожній виходив переможцем, не мають стосунку.
Та все ж те, що брати, мають такого славетного однофамільця, – символічно і знакового. Як і те, що обидва пов’язали свої долі з військом, обидва починали військову кар’єру в особливій та рідній для багатьох 51-й окремій механізованій бригаді, нині обидва – у званні майорів, обидва служать у 14 ОМБр… І як тут не повірити, що випадковостей не буває?…
Віталій та Сергій Сірки народилися на Хмельниччині, з різницею в два роки. Після закінчення школи старший вступив до Одеського інституту сухопутних військ, на загальновійськовий факультет. Туди ж, слідом за братом, через два роки вступив і молодший – Сергій. Обидва кажуть: уже тоді на підсвідомому рівні розуміли, що армія – це їхнє.
– Звичайно, спочатку, як з Сергієм ми обидва стали курсантами, на правах старшого опікувався ним, – пригадує, усміхаючись Віталій. – Розказував і показував, що й до чого. Як було навчатися разом? Та нормально, згадується тільки хороше.
Після навчання Віталій Сірко їде служити в 51-у ОМБр у Володимирі-Волинському. Там же військову кар’єру через два роки розпочинає Сергій. Щоправда, коли службу тут розпочав молодший, старшого вже перевели в 300-й Чернівецький полк. Та попри це, 51-а бригада, яка займає особливе місце в серцях і спогадах не тільки тих, хто в ній служив, а й жителів Володимира, стала доленосною й для Сергія, й для Віталія.
2007 року Віталій Сірко потрапляє під скорочення (військовослужбовці, які служили на той час у Збройних Силах України, добре пам’ятають, як нищилося тоді військо. Як і те, як стрімко і за яких трагічних умов його доведеться відновлювати), і впродовж семи років живе цивільним життям. А навесні 2014-го, під час першої хвилі мобілізації, його призвали до війська. Потрапив у військкомат, де служить і досі, підписавши у 2015 році контракт зі Збройними Силами. Нині майор Віталій Сірко – прикомандирований у 14-у окрему механізовану бригаду, в один з підрозділів, де на посаді заступника командира цього батальйону служить його молодший брат, теж майор.
На початку військової кар’єри Сергій обіймав посаду командира механізованого взводу З 2008 року – командир механізованої роти.
– А потім почалася війна… Вже у березні 2014, фактично відразу після розстрілу Майдану та окупації Криму, в бригаді почали формувати ротну тактичну групу, – пригадує Сергій. – Згодом – перша хвиля мобілізації, військові-новобранці, бойове злагодження на полігонах, а в червні 2014-го ми вирушили на Схід. Перше місце дислокації – Маріуполь: один взвод стояв біля аеропорту, на в’їзді в місто, інший, в складі якого був і я, – на новоазовському напрямку. Кадрових військових на той час у роті служило двоє – я і старшина…
– Як вдалося із мобілізованих, розрізнених людей без військового досвіду, створити згуртований і боєздатний колектив?
– Передусім, цей колектив, для того, аби бути дієздатним, виконувати поставлені перед ним завдання, мав навчитися давати раду сам собі. Бо навіть ті ж блокпости, їх облаштування, несення там служби – на той час все це досить непросто, бракувало досвіду. Тому вирішальну роль відігравала рішучість командирів, їхнє вміння приймати правильні, своєчасні, нехай нерідко і ризиковані, рішення. А ще важливо було знайти спільну мову з бійцями, налагодити стосунки у колективі. Ну, і звісно ж, дуже багато залежало від самого особового складу, від бажання новобранців стати справжніми військовослужбовцями.
Після Маріуполя була Авмросіївка, де два взводи Сергія Сірка увійшли до складу «Колоса», який героїчно воював на Савур-Могилі. Потім – Оленівка, а згодом – Петрівське, село біля Савур-Могили, від якого лишилося лише згарище, ворог знищив його дощенту. Бив цілодобово, безперервно, з усього, з чого тільки можна було.
– Як вдалося вижити бійцям? Напевно, дивом. Те ж саме й у селі Сигнальне, де, крім постійних обстрілів з усіх видів озброєння, наш блокпост атакували й ворожі танки, – пригадує Сергій. – Та хлопці дали гідну відсіч: три з чотирьох таких ворожих бронемашин знищено, одна втекла. Після цього повернулися в Дачне, де містився базовий табір бригади, а звідти – у Володимир-Волинський, до місця постійної дислокації. Власне, там восени 2014-го і завершилася історія 51-ї бригади, її розформовано.
У грудні 2014 року, коли сформувалась 14-а ОМБр, Сергій Сірко увійшов до її складу командиром роти. Знову мобілізація, новобранці, полігони, знову у зону проведення АТО. Спершу на маріупольський напрямок, під Павлопіль, через місяць – у місто Мар’їнка, неподалік Донецька. Зайшли на останні позиції 4 вересня 2015-го, а вийшли звідти наприкінці квітня 2016-го.
– Увесь час нашого перебування в Мар’їнці велися надзвичайно запеклі бої. Особливо запам’ятався перший: 4 вересня зайшли на позиції, а вже за кілька годин по нас вдарили ворожі САУ. Стріляли прицільно по населеному пункту, неподалік якого розташовувалась наша техніка, розбили магазин, відділок міліції, після цього розпочали стрілецький обстріл. Перевіряли, на що ми здатні, й отримали гідну «відповідь».
Примітно, що Сергій і досі пам’ятає назву вулиці, на якій розташовувалися його позиції, – Матросова. А трохи далі – горезвісна вулиця Тельмана. Всі, хто воював у Мар’їнці, зрозуміють, про що йдеться, каже Сергій, якого 19 січня 2016-го, саме у день його народження, призначено заступником командира одного з підрозділів нашої бригади.
– Що виявилося найважчим у Мар’їнці, найскладнішим?
– Усе непросто, але найважче, коли по рації доповідають, що є 300-й. А через п’ять хвилин чуєш про те, що ще один. А потім ще і ще… Це найстрашніше. Переживаєш за хлопців, як за рідних.
А все решта? Всьому давали раду, з усім справлялися. Система вже відлагоджена, люди досвідчені, чітко знали свої завдання, оперативно й грамотно їх виконували. А тому все йшло так, як слід. Треба віддати належне й жителям Мар’їнки. Відсотків 50 з них активно підтримували нас, допомагали, чим могли, відкрито демонструючи проукраїнську позицію. Решта ж місцевого населення можна умовно поділити на тих, хто просто сидів тихо й відмовчувався, й на тих, хто ставився до нас відверто вороже, називаючи укропами, фашистами, бандерівцями… Але таких, на щастя, було небагато.
За час війни, а це вже три роки, багато разів змінювалися люди, з якими доводиться служити пліч-о-пліч: одні звільнялися в запас, інші приходили по мобілізації, – відзначає майор Сірко. – І щоразу доводилося заново навчати, пояснювати, розказувати, гуртувати колектив, який має стати єдиним дієздатним злагодженим механізмом. Хоча бувало нелегко, ми з цим справлялися. Нині, коли в бригаді й у нашому підрозділі служать вже кадрові військові, більшість із яких свого часу була мобілізована, а згодом підписала контракт із Збройними Силами, маємо ким і чим пишатися.


Щодо ситуації на лінії фронту, то після трьох років війни, запеклих боїв у найгарячіших точках охопленого війною Донбасу, Сергій Сірко, досвідчений боєць і відчайдух, із притаманною йому енергійністю й воєнним запалом каже, що тут, на Луганщині, спокійно.
– Як служиться в одному підрозділі з братом? Чи не нагадує це юність, коли обоє були курсантами одного вишу?
– Нормально, у війську як у війську, – коротко каже майор Віталій Сірко. – Втім, приємно, звичайно, що поряд є близька людина, рідна кров, яка при потребі допоможе і підкаже. Бо як не крути, а Сергій – старожил у бригаді. Взагалі, він дуже наполегливий і неймовірно енергійний, про таких кажуть: «де не посій, там вродиться…», – жартує Віталій. – А ще відчувається, як він вболіває за свою бригаду, за свій колектив, який тут напрочуд згуртований. Такі поняття, як справжня чоловіча дружба, військове братерство для цих хлопців – не порожні слова, тому почуваюся тут надзвичайно комфортно.
Додає комфорту Сергію його улюблениця, киця з найоригінальнішою кличкою, яку доводилося чути, – Оцет. Її, ще кошеням, Сергій знайшов і приручив. Історія ж присвоєння котові клички пов’язана з пельменями і оцтом, яким їх доречно приправляти. Але хлопцям тоді було важко впізнати в кошеняті кицю, от і стала вона Оцтом. Нині ж між Оцтом і Сергієм, її господарем і благодійником, – такі щирі взаєморозуміння і гармонія, які можливі, напевно, тільки на фронті, між військовими побратимами, нехай один із них – з чотирма лапами та хвостом. А нещодавно в батальйоні відбулося поповнення особового складу: Оцет народила трьох пухнастих кошенят.
Вдома на обох майорів Сірків з нетерпінням чекають. На Віталія – дружина і син-першокласник. На Сергія – дружина. І на обох – мама, бо віддала Україні найцінніше і найдорожче – синів. Тож віриться, що вже дуже скоро Сергій та Віталій повернуться до рідних зі звитягою й перемогою, заради яких героїчно воюють вже третій рік поспіль!

comments powered by HyperComments
- реклама -