На головну Досліджуємо проблему Коли  власні діти вже виросли, можна стати  патронатним вихователем

Коли  власні діти вже виросли, можна стати  патронатним вихователем

   Патронатна сім’я – це досить нова для України форма сімейного виховання, альтернативна до закладів інтернатного типу. Вона створена для того, щоб забезпечити тимчасовий догляд, виховання та реабілітацію дитини на період подолання нею або її батьками чи опікунами складних життєвих обставин.  Із 2009 по 2016 роки пілотний проект з послуг патронату впроваджувався МБО «Партнерство «Кожній дитині» спільно з громадами Києва, Броварів, Білої Церкви за підтримки Всесвітнього дитячого фонду. Із  2017 року розвиток послуги патронату, після остаточного нормативно-правового врегулювання, відбувається по всій Україні за фінансування в рамках субвенції держбюджету місцевим бюджетам.

Ми з’ясували, за яких умов дітей поміщають під патронат, наскільки такий формат піклування є затребуваним у нашому місті і навіщо люди стають патронатними вихователями.

- реклама -

Коли здорова дитина потрапляє в лікарню

По десятирічного Іванка (ім’я з етичних міркувань змінено – авт.) директорка центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Ірина Пикалюк їхала разом із колегами і в супроводі поліції. На сполох забили сусіди сім’ї, з якою вже багато років ведуть роботу, аби допомогти подолати складні життєві обставини, але поки марно. От і знову – ситуація, що вимагає негайного втручання: «Приїдьте і зробіть щось! Вони цілий день п’ють, малий тиняється подвір’ям, яблука гризе, а там шум, крик», – жалілися сусіди. Приїхавши за добре знайомою адресою, соціальні працівники застали  страшну картину: п’ятеро дуже п’яних і агресивно налаштованих дорослих і переляканий хлопчик, який не знав, куди сховатися. Було зрозуміло: дитину треба негайно забирати звідси. Але просто так Іванка ніхто віддавати не хотів.

Поки Ірина вела перемовини, намагаючись заспокоїти розлючених чоловіків і жінок, яким несподівані гості так прикро перервали пиятику, її колеги тримали газові балончики напоготові, поряд вичікували і полісмени зі зброєю. «В якийсь момент була впевнена, що зараз мені «прилетить» від найагресивнішого чоловіка і вперше за роки роботи справді злякалася», – зізнається жінка. – «Але якось мені вдалося переконати їх зібрати хлопчика і відпустити з нами. З умовою, що наступного дня приведуть себе і дім до ладу – і тоді поговоримо. А з Іванком ми поїхали в лікарню».

У дитяче відділення Володимир-Волинського ТМО направляють усіх дітей, вилучених внаслідок екстреного втручання, коли перебування удома було небезпечним для їхнього здоров’я і життя. Часто це цілком здорові діти, які мусять жити в лікарняній палаті по декілька діб, доки не вирішиться їхнє майбутнє. Чому у лікарні? Бо більше нікуди, пояснює Ірина Пикалюк, а з ТМО є домовленість отаку-от тимчасову «перетримку». І такі ситуації, як з Іванком, – не рідкість: на обліку в центрі соцслужб перебуває 14 «кризових» сімей, у десяти із них доводилося оперативно вилучати дітей.

– Звісно, для здорової дитини перебувати в лікарняних стінах – це далеко не найкращий варіант з точки зору і фізичного, і психологічного комфорту, – каже Ірина. – Дівчата-медсестри і санітарки приділяють їм увагу, але будьмо відвертими: їхня робота – доглядати хворих малюків, а не розважати здорову дитину, яка нудьгує і плаче за рідними. Так минає кілька днів, поки спеціальна комісія не приймає щодо сім’ї рішення. А після таких екстрених втручань зазвичай очевидно, що повертати дитину біологічним батькам наразі не можна. Тому скеровуємо дітей у Ковельський центр соціально-психологічної реабілітації. Там діти нагодовані, чисто вдягнуті, для них влаштовують екскурсії, їх намагаються розважати… Але, звісно, ніхто їм там не дасть домашнього тепла і щирої турботи.

Тож у таких ситуаціях саме патронатна сім’я має стати ідеальною альтернативою притулкам, реабілітаційним центрам і перебуванню здорових дітей у лікарні.

Не названі батьки, а професійні вихователі: як влаштована патронатна сімя

Патронатна сім’я – це не благодійна місія, а цілком професійна справа, важлива і непроста робота, якій навчають і за яку платять. Тих, хто піклується про дитину, називають не татом і мамою, а патронатними вихователями. Це спеціаліст, який разом з іншим дорослим членом сім’ї (зазвичай – чоловік із дружиною або дружина із чоловіком) пройшов навчання за спеціальною програмою, що включає психологічну, первинну медичну та іншу підготовку.

Догляд і виховання дітей, влаштованих у сім’ю, та їхню реабілітацію патронатні вихователі здійснюють на договірній основі і отримують за це зарплату з розрахунку п’яти прожиткових мінімумів на місяць (зараз – близько 9 тисяч гривень). При цьому патронат стає їхньою основною професією – працювати на іншій роботі вони уже не можуть. Також отримують соцдопомогу на влаштовану дитину в розмірі двох прожиткових мінімумів для дитини відповідного віку на місяць. А при влаштуванні двох і більше дітей, малюків до року, неповнолітньої вагітної чи дитини з ВІЛ, грошове забезпечення збільшується на 10  відсотків за кожну дитину та категорію (але сумарно – не більше 50%).

Патронатними вихователями можуть стати громадяни України, які перебувають у шлюбі, мають досвід виховання дитини і відповідні житлові умови. На час патронату вони активно співпрацюють із представниками служби у справах дітей та фахівцями із соцроботи, а часто – і з біологічними батьками чи опікунами дитини, які зацікавлені у тому, щоб подолати складні життєві обставини і повернути дітей у сім’ю.

Необхідною умовою для патронатних вихователів є досвід виховання дітей – бажано рідних, але не обов’язково. Однак якщо у сім’ї, охочої взятися за патронат, є рідні діти, то вони мають бути достатньо дорослими і самостійними, щоб робота батьків не шкодила їхнім інтересам. «Найкращий вік для патронатної роботи – період так званого «покинутого гнізда», – каже психологиня і тренерка з підготовки потенційних кандидатів в опікуни, прийомні батьки та батьки-вихователі Любов Лоріашвілі з Києва. – «Коли рідні діти виросли, поїхали на навчання чи почали працювати, тобто ведуть уже своє, «доросле» життя і не потребують додаткової опіки, а в батьків ще достатньо енергії, багато досвіду і бажання піклуватися».

Яких дітей влаштовують під патронат?

Найперше варто знати: діти, яких влаштовують у патронатну сім’ю, найчастіше не є сиротами, а їхні батьки – не позбавлені батьківських прав. Просто буває так, що сім’ї потрібен час, щоб вийти зі складної ситуації і стабілізувати життя, й дитині цей період краще перебути деінде, у комфортних умовах. Або ж органу опіки потрібен час, аби визначити, куди влаштувати дитину, провести необхідні юридичні процедури. І цей період дитині краще побути не в інтернатних закладах, а в сімейному колі.

Описаний вище випадок Іванка – один із типових, коли дитину, життю і здоров’ю якої загрожує небезпека через неналежний догляд чи навіть жорстоке поводження з боку рідних, вилучають із сім’ї. Але під патронат передають не лише таких дітей. Це також можуть бути діти мама-одиначка, яка через хворобу потрапила в лікарню і не має на кого залишити малят. Це може бути немовля, від якого відмовилися у пологовому.

«У нас були випадки, коли в патронатну сім’ю влаштовували дітей волонтерів зі Сходу, яким погрожували фізичною розправою проросійські бойовики. Був випадок вагітної неповнолітньої дівчинки, якій патронатні вихователі допомогли і в період вагітності, і в догляді немовляти, і вже облаштувавши самостійний побут, молода мама завдяки їхнім порадам і підтримці поєднує материнство і навчання», – розповідає начальниця відділу усиновлення та сімейних форм виховання Валентина Березіна. Словом, варіантів  багато, але в кожному з них перебування в сім’ї є життєво необхідним для безпеки і реабілітації дитини.

В одну патронатну сім’ю не можуть помістити одночасно дітей з різних сімей. Але водночас, коли є випадок вилучення кількох неповнолітніх з однієї родини, то братиків-сестричок не розлучають, віддають під патронат одного вихователя. «Тому ми говоримо не «дитина», а «випадок», – пояснюють експерти. Зазвичай патронатні вихователі не можуть відмовитися від того, аби прийняти дітей, і мають бути готові до цього у режимі 24/7. Але є виняток: якщо є дитина, старша 14 років, то за певних умов від патронату може відмовитися як вихователь, так і ця дитина.

Головний ризик – полюбити

Киянка Наталія Базильчук – одна з перших патронатних виховательок в Україні. З нею познайомилися на тренінгу з реформи деінстутиціалізації, який проводив Національний офіс з ДІ при Уповноваженому Президента України з прав дитини для журналістів регіональних ЗМІ. Впровадження послуги патронату – це необхідний крок для реформування і закриття притулків, реабілітаційних центрів та інтернатів. А пані Наталія у цьому має чималий досвід.

Патронатна вихователька розповідає, що випадки у неї були різні, від діток, яких мама залишила замкненими у квартирі на декілька днів, до неповнолітньої вагітної. Діти приходять у патронатну сім’ю з різним бекграундом – хтось із важкими психологічними травмами, хтось із досвідом життя на вулиці. І в кожному випадку вихователь має налагодити з дитиною контакт, встановити довірливі стосунки. Чи завжди це вдається? Чи не траплялося «важких» підопічних, які не хотіли слухатися вихователя?

За словами пані Наталі, після обов’язкового навчання, які проходять патронатні сім’ї, вони фактично готові до будь-яких варіантів і знають, які інструменти комунікації застосовувати у кожному випадку. Програма підготовки кандидатів у патронатні вихователі включає в себе майже 90 годин занять, в них ідеться, зокрема, про організацію процесу переміщення при влаштуванні дитини в сім’ю, підтримку її зв’язків з біологічною родиною, основні закономірності розвитку дитини на різних вікових етапах, травму і її наслідки, алгоритм роботи міждисциплінарної команди в процесі надання послуги патронату тощо.

– Головний ризик – не в тому, що не знайдеш спільну мову, а в тому, що прив’яжешся до дитини надто сильно, полюбиш її, – зізнається Наталія Базильчук. Розповідає: одним із перших випадків у них був чотирирічний хлопчик. У цю  милу дитину вони з чоловіком буквально закохалися, а оскільки малюка готували до усиновлення, то всерйоз розглядали можливість забрати його у свою сім’ю на правах рідного сина. «Але соцпрацівники попередили: якщо зважимося на це, то далі працювати у патронаті не зможемо, адже вихователям не можна мати таких маленьких рідних дітей», – згадує жінка. Довго вагалися, консультувалися з психологами, але зрештою вирішили: будучи патронатними вихователями, зможуть допомогти багатьом дітям, дати їм сімейний затишок, а не лише одному малюку. А хлопчик незабаром знайшов нову люблячу родину.

Експерти кажуть: межа між міцним емоційним контактом з дитиною і отакою прив’язаністю може і справді бути досить тонкою. Про це говорять і на тренінгах, готуючи майбутніх патронатних вихователів. На емоційну стабільність і мотивацію кандидатів звертають уваги ще на етапі відбору. Відбір ведеться суворий, враховують чимало критеріїв.

В Україні кількість патронатних сімей зростає, хоча й не такими темпами, як хотілося б. Є одна така сім’я і в сусідньому Нововолинську. У нашому місті наразі немає жодної, але потреба у патронаті – величезна, каже Ірина Пикалюк. На щастя, охочі спробувати себе у цій професії уже  зголошуються, але скільки з них пройде відбір – покаже час. Директорка центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді говорить про патронат, як про професію хоч і відповідальну, але водночас достойно оплачувану і справді благородну.

Патронат – це тимчасово

Відповідно до закону, перебування дитини у патронатній сім’ї обмежене по часу до трьох місяців, в окремих випадках – максимум до шести. Ці рамки визначені з врахуванням психологічних особливостей розвитку дитини, юридичних процедур. Передбачається, що за цей час будуть проведені юридичні формальності і для дитини знайдуть опікунів, прийомну родину чи усиновлювачів. Або ж сім’я, у якої вилучено дитину, зможе подолати складні сімейні обставини і повернути собі її.

Сім’ям у складних життєвих обставинах послуга патронату дає додатковий шанс. Замість того, щоб помістити дитину в інтернатний заклад, в якому вона звикає до життя поза сім’єю, її віддають ніби «у гості», іншій родині. Але не всі цим другим шансом готові скористатися. І навіть зараз перспектива того, що їхня кровиночка поїде в притулок чи інтернат в інше місто, не дуже лякає горе-матерів.

…Мама Іванка заходить до центру соцслужб із запитанням: «То коли вже приїде машина, щоб малого завезти в Ковель?» Сорокарічна жінка з втомленим обличчям і густо підведеними очима нарікає, що син погано спав у лікарні, бо в сусідній палаті всю ніч плакав хворий малюк, тож добре було б якнайшвидше відправити його до центру соціально-психологічної реабілітації. Потім вкотре уточнює у працівників, що їй робити – реструктурувати борги за компослуги, знайти роботу… А коли виходить, соцпрацівниця мені зізнається: «Всю ніч не могла спати через те, що як вона напередодні сказала: «А може, йому буде краще в інтернаті?: А Іванко так плакав за мамою…».

Віталіна МАКАРИК.

comments powered by HyperComments
- реклама -