Наш земляк Сергій Ліщук майже півстоліття ходив на суднах під прапорами військово-морського, риболовецького і торгового флотів, ловив рибу, акул і крабів у 16-и морях і двох океанах – Атлантичному та Північно-Льодовитому та побував у багатьох портах світу. Народившись у Вільці-Фалемицькій, він сорок років прожив у Маріуполі, і там першим на кораблі підняв жовто-блакитний стяг, а його «Нептун» називали «бандерівським». Й тільки через 50 літ моряк повернутися у рідні краї, кинув якір у Володимирі, та нині господарює на дідівськім хуторі, куди взимку добирається …на лижах, а теплої пори – на велосипеді.
З Вільки – у Єгипет
Його з дитинства манило море, він мріяв про подорожі, а уява малювала, як одягнений у форму капітана далекого плавання ступає на рідне подвір’я, що на хуторі Вілька-Фалемицька. Вибігають йому назустріч матуся і брат з сестрою, завмирають від несподіванки: людоньки, невже то наш Сергій?! Шкода, що батько не побачить… Все це так і буде, але значно пізніше.
Фалемицький романтик на початку 60-х років закінчив другу середню школу у Володимирі, та ще з двома друзями – Євгеном Беньом і Володимиром Дрогальцевим поїхали у Таллінн подавати документи у морехідне училище. Але хлопців туди не прийняли, бо були ще неповнолітні, натомість порадили йти у морський рибопромисловий технікум. Згодом із 35-и студентів моряками стали менше половини, бо не усі могли витримати морську хворобу. А шторми на морі явище звичне.

– Якось, ще як навчалися у технікумі, взяли нас на риболовний трайлер у Північне море й ми затрималися там… на 22 дні, бо потрапили під сильний ураган, який вимірювався у 12 балів, а це хвиля, висотою п’ятиповерхового будинку. – Такі сильні шторми навіть важко переносили бувалі моряки, а що вже казати про мене, 18-літнього? Та витримав, бо мав міцне здоров’я й сильний вестибулярний апарат. Дихати не давало мокре повітря, насичене дрібними краплями солоної води, а хвилі докочувалися до каюти. Радіо мовчало, бо через негоду втратили зв’язок з материком. Увесь час йшли на хвилю, яка на гребені досягала 15-и метрів, а довжиною була 400-600 метрів. Наше невелике 50-метрове судно, мов шкарлупку з горіха, кидало на гребінь, потім – у морську глибінь. У каютах – тиша, і тільки чутно, як двигуни працюють… А попереду зловісно чекала нова могутня хвиля, за нею наступна…й це здавалося безкінечністю. Найбільш боялися хвиль-вбивць – коли дві-три збиралися в одну. Така сила вибивала ілюмінатори, а бочки розносила вдрузки. Кожен знав: якщо викине за борт, то вже ніхто не врятує, бо відразу віднесе на півкілометра. Аби не випасти за борт, моряки плели решітки із тросів і одягали їх на шкафути (проходи). І мені спочатку було страшно, але звикнув, правда, у великий шторм, як не старався, не міг заснути.

Після чотирьох років навчання Сергія призвали в армію на Балтійський флот, де служив старшиною на десантнім кораблі у штурманськім відділенні. А згодом його корабель направили у Суецький канал між двох фронтів – ізраїльським і єгипетським, там захищав мирних жителів невеликого міста Порт-Саїд, що на північному сході Єгипту, яке відоме тим, що спершу тут, а не в Америці, хотіли поставити знамениту статую Свободи. Під час Суецької війни його жителі добу мужньо тримали оборону, за це місто назвали «єгипетським Сталінградом».
– Морська територія між цими фронтами тягнулася на вісім кілометрів, – згадує колишній моряк. – Тут було потоплено багато суден, в основному торгових, із різних держав, тому тримались у повній бойовій готовності, спали не у кубриках, а на палубі. Цілодобово чергували підводні сапери, бо канал часто мінували. На кормі, на баці й містку стояла охорона, готова у будь-яку мить захистити екіпаж судна. Якщо пильна сторожа бачила у воді якийсь підозрілий об’єкт, стріляли по нім з автоматів або кидали гранати. А на березі нічну вахту несли офіцери з двома автоматниками. Служба тривала чотири місяці – щомиті емоційне напруження, до того ж при немилосердній спеці і підвищеній вологості. На кораблі діяв суворий санітарний режим: для захисту від хвороб усе на нім обробляли міцним розчином хлорки.


Для волинянина ці, здавалося, нескінченні місяці служби стали справжнім випробуванням на міцність і відвагу. Зате як гарно і по-святковому зустрічали корабель, коли він повернувся на базу в Балтійськ – з квітами, з оркестром!
Й демобілізували найперше тих, хто «відмінно» служив. Серед кращих – і Сергій Ліщук, котрого разом із сімома побратимами запросили в Москву в ЦК ВЛКСМ, де вручили нагрудні відзнаки і грамоти. Хотіли нагородити державним орденом, але замість нього Ліщуку дали 65 днів відпустки, бо відмовився стати членом комуністичної партії, і написав у пояснювальній записці: з особистих міркувань.
Борознив водні простори від Північного моря до Алжиру
За 50 літ морської служби Сергій Ліщук побував у багатьох портах і риболовецьких базах світу, плавав на усіх великих річках Союзу. На трайлерах ловив рибу в 16-и морях і двох океанах – Атлантичному і Північно-Льодовитому, починав рейси з Північного моря і завершував у водах Південної Африки.

– Мене завжди манили безмежні океанські простори, які ховають у собі безліч тайн, їх відривав чи не кожного дня. – Робота в Атлантиці на риболовних трайлерах була важкою, але цікавою. Косяки риб відшукували самостійно, хоч і користувались морськими картами, але вони не завжди були точними. У Мексиканській затоці ловили до півсотні видів морських риб – мерлузу, хек, зубану, мерлоу, тунця, мокрель, сайду та багато інших, зрідка попадались перламутрові ракушки. У цій затоці утворюється найважливіша течія Північної півкулі – Гольфстрім, й через водну територію проходять головні морські шляхи промислових суден Північної Америки. Траплялися блакитні тунці – вони одні з найшвидших плавців в океані, рухаються зі швидкістю 90 кілометрів за годину! А опускаючи трали на 600-метрову глибину ловили королівських креветок, яких готували для екіпажу. Попадалися й піщані акули, що важили шість тонн і у довжину мали понад десять метрів. Вони на палубі скакали так, що моряки розбігалися у різні боки. Ми їх випускали назад в океан. Коли ж отримали німецькі трайлери-атлантики з новим обладнання, улов не засолювали, як раніше, а заморожували, й здавали на бази.

У Північній Атлантиці, щоб догнати косяки оселедця, проходили до сотні миль на добу, виловлювали його у лютому – цієї пори риба смачна і жирна. Для екіпажу маринували оселедці у 50-кілограмові бочки, добавляли до них спеціальні приправи – в магазинах такої риби не купиш. Ще ловили анчоусові, тріскові, скумбрієві, ставридові й камбалові та цінні види риб – осетрові, лососеві, тунцеві, а також – краби, омари, устриці, гребінці, мідії, кальмари, восьминоги, каракатиці, лангусти. Часто траплялися морські їжаки, трепанги та зірки. До слова, голкошкірні молюски-трепанги нагадують велетенських гусениць чи скоріш – бокаті огірки з колючками, їх ще називають морським женьшенем, бо мають лікувальні властивості. Ще у давнину для імператорів у Китаї готували з них настоянки, які омолоджували і продовжували життя.
У північних морях, найчастіше біля Канади, ловили камбалу, бувало, її так багато набивалося у трали, що вони не витримували і ламалися. Але за цю рибу дорого платили, вона легко оброблялась і займала мало місця, то шукали косяки. Камбалу заморожували у ящики по три пласти, а кожен мав по 11 кілограмів. Пам’ятаєте, за Союзу в таку тару пакували ще минтай і хек? – каже співрозмовник. – Крім рибного філе, за рейс перемелювали 300 тонн борошна з відходів, скатів й недорогої риби – ставриди. Із п’яти тонн риби його виходила тонна. Як тільки трюми заповнювали, вертали на базу в Гавану, щоб здати улов. Але, у північних морях рибалило понад чотири сотні суден, то чергу тримали від тижня до місяця.
У Південній Атлантиці, на противагу холодній Північній дуже спекотно, океан тут спокійний і моряки ловили делікатесних морських обивателів – омарів, крабів, кальмарів, рідкісних рибу-сонце і рибу-місяць та морських їжаків, корали, зірки. Їх заморожували, панцири омарів висушували, ракоподібних готували для екіпажу, але їх ніхто не вважав делікатесом, як нині, морепродукти додавали до основного меню.
Якось, плаваючи у Мексиканській затоці, наловили молодих черепашок – то цінний делікатес. Судовий кухар готував з них суп і жарке. Траплялися й гігантські – довжиною до двох метрів, їхнє м’ясо жорстке й тверде. Біля берегів Сахари нас постійно супроводжували морські леви, які з тралів витягували рибу, а, наївшись, виходили на берег і грілися на піску. Ми бачили, як ці гігантські тварини билися з акулами.
А яке гарне видовище, коли кити фонтанять! Морські бризки висотою десять метрів з’являються на поверхні кожної хвилини, й переливаються у променях сонця кольорами веселки.
На «бандерівці» першим у порту підняв український стяг
На початку 70-х років Сергій Петрович приїхав у гості до двоюрідного брата у Маріуполь й лишився там на 40 років, бо сподобався клімат і тепле Азовське море. Влаштувався у порт помічником капітана на буксир «Єнисеєць», а згодом – капітаном на теплохід «Нептун».
За сумлінну працю він нагороджений багатьма грамотами і кількома медалями. У 1988 році Сергію Ліщуку вручили орден «За мужність і військову відвагу», ви явлені при виконанні інтернаціонального обов’язку, і грамоту, підписану Михайлом Горбачовим.
Його судно зустрічало і супроводжувало кораблі з іноземними делегаціями й на зорі незалежності першим у порту підняло жовто-блакитний стяг, а капітан зрізав на борту серп і молот…

– Що тоді було! У порту мене називали «бандерівцем», а «Нептун» не інакше, як «бандерівськім судном». Куди тільки не надсилав пояснюючі, бо казали: у документах написано, що корабель повинен плавати з радянським прапором, а не з українським, за це серйозне порушення будеш відповідати. А я керівництву: буду! І ви зі мною, бо вже в Україні незалежність, а у нас ще совєтська символіка.

Минуло п’ять літ, як колишній моряк кинув якір у рідних краях й господарює на своїй малій батьківщині у Вільці-Фалемицькій, де ще зосталася дідівська хата. Там обробляє город і посадив півсотні молодих щеп. До слова, з Володимира, де придбав квартиру, на хутір взимку їздить на лижах (купив дві пари у Білорусії), а влітку – на велосипеді, долаючи в один бік до десяти кілометрів.
Така ж непосидюча, як і чоловік, Марія – недавно з дружиною відсвяткували 30-річний ювілей спільного життя. Його друга половинка також дружить зі спортом, у молодості плавала на байдарках по Стиру, а у Маріуполі стрибала з корабельної щогли у море, й цим дивувала туристів, бо не завжди це і чоловікам вдається. Нині жінка вишиває картини-пейзажі, а для рідних в’яже теплі шапки, рукавиці й кофти.
До слова, наше знайомство з Сергієм Ліщуком відбулося зовсім випадково – у редакцію він приніс вірші двоюрідного брата Сергія Терентюка – 85-річний земляк мешкає у Маріуполі, але у думках лине туди «де рідна Волинь, де пшеничні поля, а повітря чисте, мов сльоза…». У більшості його творів – ностальгія за батьківською землею і хатиною, яка колись стояла у Вільці поряд з Ліщуковим обійстям. Та ще він мріє, як і усі ми, «щоб Україна розквітла, мов ранішня ружа», й у ній запанував мир і спокій.

Тетяна АДАМОВИЧ.

comments powered by HyperComments
- реклама -