На головну Новини Літописець  людський доль

Літописець  людський доль

  Невтомний дослідник нашого краю Ярослав Царук днями святкуватиме 85-річчя. По крихтах протягом десятиліть Ярослав Васильович ретельно збирає відомості про особливі події, цікаві особистості Володимирщини, докупи складає факти, записує розповіді свідків часу. Він своєрідний хранитель нашої історії, яку нащадки вивчатимуть і за його книгами.

Та є ще в нього речі недописані… Один із незавершених проектів – це книга про життя самого краєзнавця. Та хто, як не він сам, якнайкраще посвідчить про своє життя? Ярослав Васильович давно задумав ці спогади, не один рік над ними працює. Читаючи вже описане, розумієш, що за життям однієї людини також можна вчити історію …

- реклама -

Отож пропонуємо нині читачам уривки з неопублікованих спогадів Ярослава Царука. Почитаймо про того, хто пише про нас…

 

Сонечко над заходом, і – нема онука баби Явдохи. Зі сльозами оббігла вже півсела і подалась у бік Стрілецького. Назустріч череда вертається з пасовища. Бабуся протирає очі: її такий маленький онучок з галузкою посеред череди  чимчикує. Пробралася крізь череду, схопила на руки, пригортає, цілує і, плачучи, промовляє: «Волоцюго ти моя! Справжній волоцюга!»

 

Закінчив перший клас у 1941 році, і тут почалася війна з її страхіттями, пограбуванням, знищенням сіл разом з людьми. Був свідком звірячої розправи білинської польської банди над мирними нашими сусідами влітку та восени 1943 року, і не було в мене, та й в усіх селян нашого Заболоття розуміння, коли радянська преса писала, що це зробили бандерівці.

 

Весною 1941 року нашу землю забрали в колгосп і засіяли вівсом, а 22 червня, коли прийшли німці, колгосп розпався.

 

Коли зібрали врожай, викопали картоплю та здали контингент, українську поліцію в селі Стенжаричах було ліквідовано і поляки знову ринули очищати українські села від українців. Але якщо до 20 січня 1944 року в селі Білин була польська пляцувка, то з цього числа там уже був штаб 27-ої ВДП АК  Це вже була армія. І горе було українським селам.

 

Фронт стояв на річці Турія, стабілізувався і німці почали прочищати ліси від червоних партизанів, які буквально заполонили усі навколишні діброви. Партизани поводилися дуже зухвало щодо місцевого населення: всю зиму нещадно грабували селян.

 

В одну з ночей від’їхали німці. А через день-два переказують, що вже німці відступили, а прийшли наші.    І настали мирні – немирні – часи.

Через день-два з Устилуга прибули представники радянської влади, до речі, всі озброєні, і перше, що зробили, то призначили голову сільської ради, секретаря сільради Софію Батогівську. При сільській раді появились посильні, терміново складалися списки мешканців села, окремо – списки хлопців та чоловіків призовного віку, яким тут же вручали повістки на фронт. По селі плач дружин, матерів, дітей. Особливо тих, що не мали де жити, погорільців. До  таких належала й наша родина.

В Устилузі, на березі річки Західний Буг, аж кишіло від призовників. Тато приголубив, поцілував, усе розпитував, як коні, що я пасу і доглядаю, як корова, чи не б’ється баран. А ще журився, що скоро осінь і що потрібно на зиму посіяти жита. А ще просив, аби я слухався маму і що я найстарший чоловік у сім’ї. Трикутники з фронту  перестали приходити у лютому 1945-го, а в середині березня прийшов лист з фронту від чоловіка тітки Ольги, який писав, що бачив як ВасильЦарук упав, коли йшли в атаку, підбіг до нього, а в нього прострелені груди. Після війни з архіву повідомили, що тато пропав безвісти.

У 1946-му з’явились перші голодні зі Східної України, чуть пізніше – зі Слобожанщини: Калуги, Білгородщини, Воронежчини.  А влада душила зернопоставками, проводила агітацію за колгоспи. Люди як могли опирались, а тут ще прохачі з їхніми розповідями.

 

Пригадую 1952 рік, переджнив’я, ну зовсім нічого їсти. Мама дасть грошей та торбину, і я пішки  через Самотишшя, Корчунок і напряму до Володимира йду з вечора, десь на 2 чи 3 години ночі підходжу на Ковельську вулицю біля будинку Щуровського і займаю чергу за хлібом. Вона довга-довга. Нас, голодних, багато. Стоїмо, чекаємо всю ніч. Тоді я знайшов адресу хлібозаводу і пізніше, уже після демобілізації з армії, поступив учитися на майстра-хлібопекаря – пам’ятаючи ці голодні дні, щоб мати змогу наїстися хліба.

 

З ранньої весни і до пізньої осені ходив босим у школу, на роботу в поле.   Перечитав усе, що було в сільській бібліотеці, виступав у художній шкільній самодіяльності, і з цього часу полюбив пісню, з якою пройшов усе життя. Нестатки постійні примушували задуматись, чи ж усі так живуть, шукав і не знаходив відповіді, бо газети писали про щасливе наше життя під зорею радянської влади і про важке життя під гнітом капіталу, імперіалізму.

 

Було мені 20 років, коли я закінчив 10 класів. Підказали мені поступати на історичний факультет у Львівський державний університет імені Івана Франка. Попробую.  І поїхав у Львів.   Чомусь, щоб поступити на журналіста, потрібно було складати екзамени з іноземної мови, якої я, звісно, не знав. Звичайно, екзаменів я не здав.  Парторг колгоспу, маючи велику владу в селі, запропонував посаду завклубом. Вибору не було.

14 жовтня 1954 року призваний у Радянську Армію. В колгоспі взяли підводу і на ній приїхали у військкомат Устилуга. Тут нас затримали на годину і відпровадили тим же транспортом на залізничну станцію у місто. Пізно вночі прибули у кінцевий пункт, місто Кам’янець-Подільський, у 145-й піхотний полк.  І почалась військова служба, я став стрілком у в/ч 44746 (145-й СП).   Чоботи видавали на вісім місяців пару (кирзові), але за п’ять місяців (чи шість) ми їх розбивали так, що відлітали підошви.

 

Проходив службу у розвідбаті, там були хлопці-шахтарі з Донбасу.  Вони розповідали, як працювали, скільки заробляли, і це було неначе казка проти того, що отримували на Волині ми, колгоспники. Завклубом отримував 360 рублів. Дав згоду на вербовку У Сталіно. Але  не  пройшов  комісії і довелося  з пригодами  вертати назад.

 

Та після місячного студіювання науки зрозумів, що вступних  іспитів знову не складу, як і відразу після школи. А тут вичитав у районній газеті оголошення, що хлібозавод  тих, хто має середню освіту, направляє на навчання в однорічну школу ФЗН, надає гуртожиток, виплачує стипендію. Я – на велосипед і їду на хлібозавод, пишу заяву, здаю документи.

 

З вересня 1959 року  на хлібозаводі став майстром-бригадиром. Було три зміни, працювали по вісім годин, фактично без вихідних.  Хліба випікали багато, бо ж на місто і весь район. Обладнання старе, часто бували аварії.. І біда  ще й у тому, що директором  був колишній військовий, який не мав жодного відношення до хліба. У грудні мене звільнили за поданою заявою. Не міг миритися з крадіжками, не міг терпіти цей ритм роботи без просвітку.

 

Капітан Ржевський, якому все розповів сержант Рахімов, з разу ж повіз мене автомобілем у тил штаба дивізії, що на вулиці Устилузькій (тоді Карла Маркса). Начальника тилу дивізії про все розпитав, ознайомився з документами і велів написати заяву. 12 січня 1960 року вже був зарахований на посаду начальника відділення хлібозаводу в/ч 48331 «Ж», де прослужив до 8 червня 1977 року.

 

17 січня 1963 року я одружився зі своєю Марією, яку покохав понад усе і шанував, доглядав як тільки умів, не кривдив, у всьому допомагав і твердо був переконаний, що у всіх непорозуміннях між чоловіком і жінкою винен у значній більшості тільки чоловік. Але через багато літ я все-таки цю думку змінив до навпаки.

 

Де би я не бував, то цікавився життям людей, їх культурою, не проминув жодної церкви чи монастиря, незалежно, у якому стані вони перебували чи до яких конфесій мали відношення. Під час відряджень у містах я заходив у музеї, бібліотеки, відвідував виставки і завжди у вільний час читав, читав книги, газети, журнали. Як правило, мої друзі проводили час інакше: у буфетах та подібних закладах – і моїх поглядів на мистецтво, культуру не поділяли, однак саме їх, а не мене, любило наше начальство.

   Колектив редакції газети «Слово правди» сердечно вітає знаного краєзнавця, давнього дописувача, активну, небайдужу мудру людину шановного Ярослава Васильовича Царука із вагомою життєвою датою. Здоровя вам, міцного, щастя, творчого натхнення. З роси вам і води на довгі літа!

comments powered by HyperComments
- реклама -