На головну Новини Львівська волонтерка Іванна Вільчинська: «До Володимира мене привело кохання»

Львівська волонтерка Іванна Вільчинська: «До Володимира мене привело кохання»

   Вона називає себе «активісткою-одиначкою», адже хоч ніколи не була у складі жодних волонтерських організацій, завжди долучається до якихось важливих та хороших справ – починаючи зі збору коштів на лікування важкохворих дітей та закінчуючи допомогою військовим. І це при тому що Іванна Вільчинська сама подекуди потребує допомоги, адже виховує 6-річного сина із розладами аутичного спектру. Утім, ніколи не жаліється на складнощі, які лягають на плечі мами особливої дитини.

   «До Володимира мене привело кохання», – каже, посміхаючись Іванка, яка ніколи не думала, що проміняє улюблений Львів на маленьке провінційне містечко. Знайомство симпатичної рудокосої жінки із її майбутнім чоловіком, яке відбулось у соціальній мережі Фейсбук, одного дня назавжди змінило її життя.

- реклама -

– У нас були спільні друзі у Фейсбуці, тож коли Віктор побачив мій коментар під одним із фото, додав у друзі та написав повідомлення. Йому, як з’ясувалось, дуже сподобались мої очі. В ході розмови дізналась, що ми народились в один день, але у різні роки. Чомусь одразу сприйняла це як знак долі. Буквально за місяць після знайомства ми одружились, – розповідає Іванна, котра два роки тому змінила своє прізвище на Вільчинська та переїхала на Волинь.

Для неї це вже другий шлюб, адже за плечима невдалі стосунки з чоловіком, котрий став батьком її дитини. Каже, що їхня сім’я не витримала випробування батьківством, тому виховувати Назарчика, якому кілька років тому діагностували розлади аутичного спектру, довелось самій. Іванна зізнається, що на своє особисте життя уже махнула рукою, адже усі потенційні кавалери вже після першого побачення, на яке вона обов’язково брала з собою сина, з успіхом випаровувались. Приблизно такого ж сценарію очікувала і коли йшла на зустріч до майбутнього чоловіка, з яким невдовзі після знайомства у мережі вирішили «розвіртуалитись». Та на диво між Назаром та Віктором відбувся певний контакт, тож Іванка зрозуміла, що тепер в її житті з’явився іще один важливий чоловік.

Каже, що неважко було наважитись на переїзд, бо вже давно хотіла щось змінити у своєму житті. Тож звикла та адаптувалась до нового міста, яке одразу видалось їй дуже затишним, досить швидко. Та й і маленькому Назарчику містечко сподобалось більше, ніж шумний Львів, який його деколи лякав. Хоча спершу для того, аби продовжувати заняття зі спеціалістами, Іванці довелось двічі на тиждень їздити до Луцька. Значно простіше стало, коли у Володимирі відкрився інклюзивно-ресурсний центр «Жовта парасолька».

Медаль від Філарета за авто для військових

За своїх неповних 35 років Іванна уже встигла змінити декілька місць проживання – народилась  у селі  Шибена, що  на Хмельниччині,  а коли їй було шість років батьки забрали  до себе у Львів. Адже доки вони навчались у вузах та здобували фах, дівчинку  виховували бабуся та дідусь.

У дитинстві Іванка була звичайною дівчинкою, яка понад усе любила їздити до рідного села, лазити по деревах і збивати коліна до крові. Мріяла стати вчителькою, потім – лікаркою, але, зрештою, закінчила з червоним дипломом факультет міжнародних відносин ЛНУ ім. І. Франка. Утім, за спеціальністю не працювала жодного дня. Натомість, заробляла на життя, працюючи перекладачем в Інституті біології, маркетологом у кількох ІТ-компаніях, оператором в Укртелекомі та в одній із компаній мобільного зв’язку.

– Я завжди була активісткою-одиначкою, – посміхаючись, зазначає Іванна, – адже з колективними заходами у мене чомусь не складалось. Тому  намагалась бути причетною до різних хороших справ, залишаючись при цьому дещо відстороненою. Одного разу натрапила в Інтернеті на інформацію про збір коштів для важкохворих дітей з однієї родини і не змогла пройти повз – закинула на вказаний рахунок певну суму коштів. Відтоді щомісяця частинку із власної зарплатні перераховувала хворим діткам, а згодом і сама долучилась до збору коштів, допомагаючи львівським волонтерам – поширювала дописи в соцмережах, роздруковувала і розклеювала листівки.

Жінка вважає несправедливістю, коли хворіють діти та помирають через те, що у батьків нема коштів на лікування. Не могла спокійно це сприймати, тому і намагалась хоч трошки допомогти. З деякими мамами у неї навіть зав’язались дружні стосунки, адже відвідувала їх у лікарні та приносила необхідні для них речі.

А далі почався Майдан і новий етап у волонтерстві, коли всі сили були кинуті на підтримку протестуючих у серці столиці. Якби не маленький Назарчик на руках, каже Іванка, то також була б серед них. Оскільки дитину залишити не могла, то передавала у Київ закрутки, консерви та теплі речі. Ще більших обертів ця справа набула із початком військових дій на Сході.

– Знайомилась з волонтерами з усієї України у Фейсбуці, з якими об’єднувалась задля збору коштів на ті чи інші цілі, а потім благодійники вже самі мене знаходили.  При чому не лише з України, а і з Білорусі та навіть Росії. Так розпочалась моя співпраця з американською діаспорою, зокрема організацією УККА Лонг Айденд. Завдяки цьому за декілька місяців  вдалось зібрати кошти на бус та рації для підрозділу «Золоті ворота», – розповідає жінка.

Аби віддячити своїй волонтерці, хлопці з підрозділу подали Іванну на присвоєння їй нагороди «За жертовність і любов до України». Невдовзі на пошту їй прийшла медаль та посвідчення, підписане самим Філаретом. За свої старання отримала також подяку від Добровольчого українського корпусу, якому вона допомогла із коштами на ремонт техніки. Волонтерка каже, що отримувати ці нагороди їй було дещо ніяково, адже вважає, що ніяких особливих зусиль до цього не доклала.

Іванна зізнається, що за час її волонтерської діяльності бували і прикрі випадки, коли недобросовісно використовувались зібрані кошти, адже шахраї на той час зловживали тим, що волонтерський рух тримався суто на довірі.  І хоча зараз жінка не бере активної участі у волонтерстві, їй і досі надсилають одяг та різні речі зі США, які вона роздає через міський центр соціальних служб.

Особливим дітям потрібна велика любов і суворість водночас

Підозрювати, що з її дитиною щось не гаразд, молода мама почала, коли Назарчику було близько півтора року.

– У цьому віці у нього була звичка бігати по колу. І це Назар міг робити безкінечно довго. Це ще тоді мене насторожило, але коли дитині було більше двох років і він не відгукувався на своє ім’я та не реагував, коли до нього звертаєшся, я зрозуміла, що з ним щось не так. Ознайомившись з інформацією в Інтернеті, здогадувалась про діагноз, але не одразу почала це усвідомлювати. Одного разу прийшли з Назарчиком на ринок і мужчина, в якого ми купували товар, поглянув на сина і поцікавився, чи він випадково не аутист. Мовляв, у нього теж син з таким же діагнозом, який поводить себе дуже схоже. Невдовзі звернулась до львівських спеціалістів, які діагностували розлади аутичного спектру.

З діагнозом своєї дитини жінка змирилась швидко, але, зізнається, важко було взяти себе в руки і почати щось робити, подолавши певний внутрішній параліч. Каже, що навіть заплакала лише один раз, коли вела Назарчика до спеціалізованого навчально-діагностичного центру «Джерело» у Львові. Запитала тоді дорогу в якоїсь бабусі, що проходила повз, на що та багатозначно наголосила «там ТАКІ діти». Після цього Іванка зрозуміла, що і її син один із «таких», від чого на очі навернулись сльози.

– Іноді боляче буває, коли дивишся, що вміють робити звичайні діти, котрі є однолітками твоєї дитини, – танцюють, співають, розповідають віршики… Взагалі дуже важко порівнювати, тому намагаюсь цього не робити. Адже якщо інші батьки тішаться успіхами дитини в танцях, спорті чи навчанні, то для нас успіх – це правильно тримати ложку та  навчитись їсти самостійно, – каже жінка.

Займаючись із сином, Іванна практикує АВА терапію та інші корекційні методики для дітей з РАС. Каже, що дуже ефективною у вихованні таких дітей є мотивація – приміром, за кожну успішну дію чи правильно виконане завдання можна дати шматочок якогось улюбленого смаколика або іграшку. Окрім цього, опановують і шкільні предмети – незважаючи на те, що Назарчик майже не розмовляє, він уміє розв’язувати приклади та вміє читати.

Напівжартома Іванна називає себе «поганою мамою», адже намагається не робити поблажок своїй  особливій дитині, аби він ріс більш самостійним та опановував якомога більше практичних навичок. Приміром, коли вчились самостійно взуватись, розповідає жінка, могли по півгодини збиратись на вулицю, нервувались, плакали, але не йшли гуляти, доки Назарчик, врешті, сам не взувся. Таким же методом, який для декого може здатись жорстким, вчила сина і їсти, адже він довгий час не вмів ані пережовувати тверду їжу, ані тримати в руках виделку.

– Бути суворішою і вимогливішою змусив мій чоловік, який завжди наголошує, що Назар не овоч і він може дати собі раду. Тому завдячую йому за цей поштовх, адже після цього я з новою силою взялась за заняття і тепер бачу позитивні результати. Річ у тім, що цим дітям потрібні дві речі – дуже велика любов та водночас велика суворість, – зауважує жінка.

Люди мають бути терпимішими

Більшість часу Іванна проводить удома з дитиною в квартирі свого чоловіка в той час, коли він захищає наш спокій на сході країни у складі 1-го батальйону оперативного призначення Сергія Кульчицького. Після трьох або чотирьохмісячної ротації вдома Віктор відпочиває близько місяця. Утім, молода жінка не жаліється, адже, каже, знала на що йшла. Та й і у колись чужому місті Іванна уже потрохи обростає знайомствами – спілкується з подругами по нещастю в інклюзивно-ресурсному центрі, раз на декілька місяців збирається з місцевими книголюбками у читацькому клубі, працює фрілансером на новинному сайті і вже потрохи долучається до громадського життя міста.

– На жаль, у малих містах люди більш пасивні, – ділиться своїми спостереженнями жінка. – Хотілося б, аби мешканці були менш байдужі до проблем свого міста, прагнули якихось змін та були відкритішими до нових знань. Часто довелось стикатись у Володимирі з доволі нетолерантним ставленням до особливих дітей,  приміром, у лікарні, де люди не хочуть пропускати дитину з інвалідністю без черги. У Львові, до речі, з цим проблем нема. Тому   хочеться, аби люди були терпимішими та добрішими, адже тоді і жити легше.

Тетяна ІЗОТОВА.

*Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно! Живи позитивно!» ініційований благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.

 

 

comments powered by HyperComments
- реклама -