На головну Інтерв'ю Макс Кідрук: «Іноземному читачеві  буде  помітно, наскільки гіршою в цивілізаційному сенсі є...

Макс Кідрук: «Іноземному читачеві  буде  помітно, наскільки гіршою в цивілізаційному сенсі є нинішня Росія»

   Новий роман Макса Кідрука «Де немає Бога», який вийшов друком цієї осені, дещо відрізняється від попередніх його творів, тому читачі сприйняли його неоднозначно. Тож минулого тижня, коли Макс завітав до Володимира з презентацією цієї книги, ми скористалися нагодою, аби поговорити про її найбільш дражливі теми – віру в Бога, героя-росіянина і не дуже щасливий кінець. А також побалакали про те, як воно – бути професійним письменником і жити «з літератури».

   – Твій новий роман називається «Де немає Бога», і теми віри та моральних орієнтирів у ньому безпосередньо озвучуються. Знаючи тебе як автора, котрий для всіх поворотів сюжету готує наукове пояснення, не можу не поцікавитися: чи віриш ти у Бога або якусь вищу силу, яка впливає на долі і вчинки людей?

- реклама -

– Моя відповідь – ні і ні. Я не прихильник слова «атеїст», бо воно надто агресивне. Це людина, яка витрачає купу зусиль на боротьбу із тим, у що вона не вірить – це не правильно. Натомість я схиляюся до визначень «скептик» і «раціоналіст». Я не вірю в існування всемогутнього творця, тому що мені складно поєднати цю віру з тим, що говорить про реальність відточені експериментами теорія відносності, квантова і теорія еволюції. Будь-яка тверезо мисляча людина не може заперечувати їхніх досягнень. І це важко узгодити з уявленням про когось, хто десь там чимось заправляє. Але я абсолютно не стверджую, що релігія є поганою – і про це також є в моєму романі. Декому вона допомагає стати кращими.

   – Ніколи не думав поєднати захоплення наукою і свій проект науково-популярних лекцій «Quantum» з літературою і написати щось у жанрі наукової фантастики?

– У цьому напрямку маю дуже велику задумку, але запитання трохи передчасне. Про це будемо детально говорити наступного року, коли я приїду у Володимир з презентацією роману «Доки світло не згасне назавжди». Я розкажу про нього і виділю уже не п’ять хвилин, а значно більше часу, щоб поговорити про низку наступних історій, які будуть у цьому ключі хардовоїsci-fi, тобто наукової фантастики. Я розповідатиму, про що це, чим воно є і так далі.

   – Серед персонажів «Де немає Бога» є росіянин – пілот, який боїться літати і який після катастрофи бере на себе ініціативу, пропонуючи шляхи порятунку тим, хто вцілів. Знаю, що вже звучали обурені відгуки, мовляв, «зрадник» Кідрук написав образ «хорошого росіянина» – хоча далеко не всі читачі його таким побачили. Як ти відповідаєш на ці закиди?

– Частина відповіді міститься у самому запитанні. Цей персонаж не є ні «хорошим», і «позитивним», а те, що дехто побачив його таким, свідчить лише про них або про те, що вони неуважно або не до кінця читали роман. Але я розумію, звідки цей настрій береться. Люди втомлені від війни – чи, радше, від відчуття безвиході. Навіть найпалкіший патріот на підсвідомому рівні розуміє, що військовим чином ми Росію не переможемо, ніхто не буде воювати до останньої краплини крові з ядерною державою. Відповідно неможливість вплинути на перемогу підштовхує людей до того, щоб шукати ворогів всередині країни – тих, кого вони можуть покарати тут і зараз. І це шукання вад – один із «симптомів».

Пілот Єгор Парамонов не є позитивним. Він такий, як і всі решта п’ятеро головних персонажів, – просто людина. Але коли мене запитують, чому я взагалі  ввів у книгу росіянина, стає образливо. Дійсно, міг зробити його ким завгодно. Але вчинив саме так для того, щоб розповісти про те, якою є нинішня Росія. В романі є епізод про пост Стрєлкова, де йдеться про те, що вони збили український літак, а потім з’ясовується, що це малайзійський боїнг. Парамонов це розуміє, він усвідомлює, хто збив цей літак, розуміє, що відбувається у його країні в сенсі дотримання прав людини. Чи робить він з цього якісь висновки і які саме – це вже інше питання…

Парамонов тут для того, аби в діалогах між ним та українкою Анною я показав дуже чітко, якою є нинішня Росія. Уяви, як цей роман читатиме хтось за кордоном. Якби росіянин у книзі був описаний як фізична і моральна потвора, з точки зору іноземця це сприймалося б як дзеркало наших власних вад. А для незаангажованого читача це буде переконливо помітно, наскільки різні українська і російська ментальності і наскільки гіршою в гуманістичному, цивілізаційному сенсі є Росія. Але така реакція українських читачів, безперечно, неприємна.

   – Ти очікував, що вона може бути такою?

– Аж ніяк. Ми з командою завжди перед виходом нового роману проговорюємо можливі дражливі моменти, больові точки  – це такий собі кризовий менеджмент. Якщо відчуваємо, що щось може збурити суспільну реакцію, робимо на цю тему інтерв’ю, аби скерувати її в потрібному руслі. Ти не повіриш, але обговорюючи цей роман, думали, що мене будуть звинувачувати у про-американізмі. Бо це американський кардинал, американський футбол…  Готувалися відбиватися від цього. І коли полізли звинувачення у прихильності до росіян – це було абсолютною несподіванкою. Втім, я намагаюся не встрягати у ці дискусії, бо це найостанніша справа для автора – махати кулаками після виходу роману.

   – Читачі часто – навіть на цій презентації – цікавляться: чому в тебе рідко бувають щасливі закінчення книг?

– Я не схильний визначати цінність книги з присутності чи відчутності у ній хеппі-енду. Важливо, що транслює роман, чи є в ньому якийсь меседж – чого не було, до речі, в моїх «Боті» чи «Твердині» і що почало з’являтися у «Зазирни у мої сни» та наступних романах. Щось, що поза подіями, щось таке, що ти хочеш розповісти кожною цією історією. Якщо цей меседж вимагає трагічного фіналу – то так тому й бути. Але я не згоден, що кожен мій роман закінчується сумно. Щодо «Де немає Бога» – то так, це не є веселий роман, але він не є аж таким страшним і трагічним. Він не про те, хто вцілів і хто вижив, а про інші значно важливіші речі.

Я ретельно відслідковую читацькі відгуки. Ставлюся до цього професійно. І помітив, що цей роман витягує найгірше з людей. Хтось сприймає його як роман про пожертву, про батьків і дітей. А хтось бачить у ньому лише найогидніші речі. Так, вони там теж є, але ж текст не про те!

   – Рік тому на презентації «Не озирайся і мовчи» ти казав, що серед прочитаних на той момент книг тебе найбільше вразило «Маленьке життя» Ганьї Янаґігари – аж настільки, що зробило «Де немає Бога» саме таким, яким є. Чи за цей рік були в тебе настільки яскраві читацькі відкриття?

– «Американська пастораль» Філіпа Рота, але не думаю, що вона пересилила враження від «Маленького життя». Це «висока» література. Те, що пише Янаґігара, – більш насичене і живе. Крім неї, на мене стилістично тоді вплинула також книга «Прості смертні» Девіда Мітчелла – та і взагалі вся його творчість. На жаль, його досі немає в українських перекладах, хоче це один із кращих британських авторів.

   – Ти згадував про те, що наступного року відзначатимеш, так би мовити, «десять років творчої діяльності». Пригадуєш той момент, коли вперше звернувся з рукописом до видавця?

– Я одразу пішов правильним шляхом. Не починав шукати якогось «наставника» у Спілці письменників, бо розумів, як працює література в усіх інших країнах. Тому звертався власне до видавців. І навіть знайшов того, хто готовий був видати мою книжку, ще до Коронації слова. Це було видавництво «Факт», але за місяць після підписання контракту воно успішно склеїло ласти.  Але згодом я виграв Коронацію і отримав пропозиції від видавців, котрі раніше мені відмовили.  Отак воно й закрутилося.

   – Нещодавно в інтерв’ю “TheVillageUkraine” ти поділився досвідом, як заробляти з літератури не просто собі на хліб, а ще й на масло. З цього досить відвертого матеріалу помітно, що життя письменника – це насправді суцільна робота. А чи бувають у тебе відпустки? Як ти їх проводиш, на що перемикаєшся?

– Щодо інтерв’ю – коли з Марком Лівіним вирішили зробити цей проект, ретельно зважував, що озвучувати варто, а що ні, і зараз розумію, що багато цієї інформації ніхто з колег-письменників не оприлюднив би. Але вирішив розповісти так, як є. Переконаний, що в Україні є чимало авторів, талановитіших за мене. І коли ці автори, зокрема й молоді, дивляться на те, що робить організація, яка лишилася нам у спадок від Радянського Союзу (маю на увазі Спілку письменників), не сумніваюся, що в них зникає будь-яке бажання займатися літературою. Тому це інтерв’ю було важливим у тому сенсі, щоб описати успішний кейс, як зробити творчість професією. У нашій країні багато творчих, талановитих, активних, здібних людей, які стільки часу повторювали мантру «літературою заробити неможливо», що вони не просто переконали у цьому себе, але й змусили повірити усіх. Я за дев’ять років дійшов до того, що зараз цілковито заробляю лише з літератури, хоч було й не просто.

Як відпочиваю? Займаюся тим, що люблю. Тому не відчуваю потреби від цього відпочивати. Безперечно, під час туру є фізична втома. Але такого бажання – все покинути і десь поїхати смажити пузо на курорті – немає. Знаю, що після туру тиждень-два просто валятимуся в ліжку читатиму книги – і це теж частина моєї роботи. Все, чим займаюся, – дуже багато читаю, пишу і презентую свої книги. Звісно, час від часу відпочиваю. Але нав’язлива думка про відпустку, як це буває у більшості людей, мене не навідує.

Віталіна МАКАРИК.

comments powered by HyperComments
- реклама -