З молодим і успішним письменником, який започаткував в українській літературі кілька нових жанрів, Максом Кідруком спілкуємося вже не вперше. Володимир-Волинський став 64-м містом із запланованих 100, які він відвідав у рамках презентаційного туру «100 міст НОІМ». На зустріч із письменником до книгарні «Є» прийшла рекордна для закладу кількість відвідувачів. І поки вони заповнювали приміщення, ми поговорили з Максом про його нову і майбутню книжки, про популяризацію науки і про те, чи розраховує отримати премію «Книга року BBC».
– Такого масштабного туру на підтримку своєї книжки ще жоден український письменник не проводив. Проїхати за декілька місяців 100 міст України, проводячи подекуди дві-три презентації на день… Не шкодуєш, що аж так розмахнувся?
– Очевидно, що почуваюся по-різному. Одразу розумів, що буде важко, їхав не як на вакації, а як на роботу. Але це не так виснажливо, як очікувалося, адже люди приходять, реагують, купують книжки. Звісно, не жалкую, адже це моя робота,і поза тим, що вона принесе хороші результати у більш віддаленій перспективі, приносить їх зараз. Перший тираж роману «Не озирайся і мовчи», а це вісім тисяч примірників, розкуплений дуже швидко, і зараз на полицях книгарні бачу другий тираж, це додаткові сім тисяч. Отож, вважай, за два з половиною місяці з дати виходу розкуплено майже 15 тисяч примірників – це для українського видання дуже непоганий результат.
Крім того, я був свідомий того, що у цьому турі я виступатиму у буквальному сенсі перед тисячами людей, багато з них досі мене не знали і бачать уперше. Тур ще триває, але він уже став для мене певним кроком вперед.
– Мабуть, такий тур для письменника є ще й унікальною можливістю безпосередньо зустрітися із читацькою аудиторією. Після оцих більш ніж півсотні презентацій можеш окреслити портрет свого типового читача?
– Теоретично такий зріз читацького середовища можна було б скласти, але це собі не ставили за мету, а з погляду автора вирахувати якісь такі тренди важко. Закономірностей немає. На зустрічах у великих містах гендерний розподіл аудиторії десь 50 на 50, та й вікові межі дуже розмиті. У невеликих містечках теж буває по-різному. Є зустрічі, на які приходить переважно молодь (і я враховую тих, хто дійсно приходить, а не тих, кого добровільно-примусово приводять з навчальних закладів), але серед слухачів є і пенсіонери, люди у поважному віці. Ніколи не вгадаєш. Буває, приходиш – сидять школярі, які не слухають, не реагують і не купують роман. А приїжджаєш в таке місто – і їхні однолітки уважно слухають, активно реагують і розмітають півсотні книг.
– Головні герої найсвіжішої книги «Не озирайся і мовчи» – підлітки, восьмикласники Марк і Соня. Задумував її як роман для підлітків чи про підлітків?
– Страшенно не люблю, коли цей роман позиціонують як підлітковий. Він не писався для підлітків і це в жодному разі не YoungAdult. Але такі герої там дійсно не випадкові. Коли виникла ідея написати роман про паралельний світ – у тому сенсі, як їх розуміє сучасна квантова теорія, – зрозумів, що дорослі люди, навіть не дуже освічені, володіють набутою скептичністю, для них все, що руйнує їхнє уявлення про реальний світ, спричиняє відчуття дискомфорту. І дорослі не можутьіз цим змиритися, вони візьмуться якось виправляти все «неправильне». На противагу їм є лише підлітки. Якщо раптом з’являється щось, що цілковито руйнує їхнє світобачення, можуть це прийняти. Тому зрозумів, що в історії з паралельними світами мушу писати про підлітків. І почав думати, що можу додати до неї, щоб зробити її глибшою, аби це не був просто YoungAdult, аби це був серйозний роман, який на дорослому рівні озвучував проблеми, пов’язані з підлітками. Основою, на якій виріс «Не озирайся і мовчи», є три теми–буллінг, або цькування у школі, розрив між поколіннями, між батьками і дітьми та ескапізм, тобто бажання підлітків відмежуватися від реальності.
– Багато хто радить не читати «Не озирайся і мовчи» на ніч. Книга дійсно така моторошна?
– Не ставив за мету налякати читача, і книга глибша, ніж мої попередні романи. Окей, визнаю, там є певні моменти такого ситуативного горрору. Від деяких, коли писав,у мене самого були «мурашки».Але це не заради «спецефектів». Крім проробляння глибоких тем, мушу звести той зовнішній каркас, який втримуватиме увагу читача – переважно молодого – в самій історії. І мусить бути щось,що її рухає. Мене не влаштовує варіант, який полюбляють сучасні українські автори – пишуть красивим вишуканим стилем книгу,яка часто має хорошу тему, але не має динамічного сюжету, який чіпляв би читача і викликав бажання дочитати до кінця.
– Максе, ти займаєшся популяризацією науки – і на лекціях, і в художніх текстах. «Не озирайся і мовчи» – це не тільки роман, який озвучує серйозні проблеми і має цікавий сюжет, у ньому ще й є детальні описи наукових і технічних експериментів. Я аж уявила такого читача – однолітка головних героїв, який із захватом їх повторюватиме! Звідси запитання, – чи не думав піти слідами Стівена і Люсі Гокінгів і написати науково-популярну сюжетну книгу для українських підлітків або дітей?
– Це був би цікавий проект. Але у мене уже багато ідей стосовно художніх текстів, які хочу написати, але відкладаю на потім. Тому навряд чи за щось таке візьмуся – банально через брак часу.
– Але популяризація науки і наукового підходу для тебе все ж важлива. Чому?
– Критичність мислення, на якій завжди наполягаю, важлива для кожного з нас. Суто на побутовому чи суспільному рівні потрібна для відфільтровування фейкових новин, вона створює підґрунтя, щоб брати відповідальність за себе, а не що чотири роки очікувати «месію», який прийде до влади і врятує країну. Тому основна мета популяризації оцього критичного підходу – виховати скептичне ставлення до дійсності, бо воно є запорукою успіху на шляху до багатьох хороших речей.
– Знаю, що твої письменницькі плани розписані на багато років уперед. Відкриєш секрет, що від тебе чекати далі?
– Роман, над яким уже працюю, має назву «Де немає Бога». Про нього трохи розповідаю на презентаціях цього туру – так разом з командою готуємо всю країну до його виходу. Ця книга, вочевидь, буде сприйнята неоднозначно, адже в ній йтиметься про релігійних людей. Не те щоб хотів здіймати на цю тему хайп, але тривожить і дратує, коли бачу таку картинку – у селі три красиві новенькі церкви різних конфесій і одна обдерта школа. З цим є проблема. Про цю книгу розказую у кожному місті і вже бачу, як люди реагують – при тому, що це буде не контррелігійна книга. Вона є певною мірою образною, позначає ті місця, де немає релігії, нема тиску соціуму, немає нічого того, що у суспільстві спонукає нас поводитися певним чином.
Ідея роману виникла ще у 2012 році, але тоді за нього не взявся, відчував, що іще не володію належною письменницькою майстерністю, аби написати. Наштовхнула на неї історія про катастрофу DC-10 рейсу 901 в Антарктиді 28 листопада 1979 року. Це був один із екскурсійних польотів, які за два роки до того запровадила новозеландська авіакомпанія. Літак вилітав із аеропорту Окленда і, долетівши до узбережжя Антарктиди, знижував висоту. Гід вів екскурсію, а пасажири, попиваючи шампанське, милувалися засніженими краєвидами. Та цього дня все пішло не так: за штурвал сів інший пілот, керівництво компанії, без відома екіпажу, внесло зміни в налаштування автопілота, а ще, як з’ясувалося потім, в цій місцині, куди летів літак, виникло таке метеорологічне явище,яке зветься whiteout – на поверхню спустився туман, що відбивав колір і текстуру снігової поверхні, лінії горизонту не було видно. Лайнер врізався у схил гори Еребус, всі пасажири загинули…
…А якби ні? Якби хтось врятувався? – почав думати я. В будь-якому іншому місці мали б шанс дочекатися порятунку, рятувальники обов’язково прибули б. Але не в пустельній, засніженій Антарктиді. Що б робили кілька врятованих у найбільш агресивному середовищі на планеті, звідки ніхто не міг би їх забрати? Із цього питання і зародився сюжет роману «Де немає Бога». Спершу не знав,як «прив’язати» такі події до України, але згодом натрапив на ще агресивнішу місцевість, яка розташована ближче до нас. Отож, роман розповідає про сімох людей різного віку і різної статі, які вижили в катастрофі, але опинилися у ворожому середовищі. І про те, як зміняться ті, основою моралі яких є релігія, і нерелігійні в умовах, коли виживання вимагатиме від них надзусиль.
– Максе, твоїй продуктивності,мабуть, можуть позаздрити колеги – щойно презентуєш нову книгу, а вже розповідаєш про наступну…
– Це не якась надзвичайна продуктивність, це робочий процес. Не живу поза літературою, нічим іншим не займаюся. Тому коли закінчую одну книгу, то одразу починаю наступну. Ідей маю достатньо і над ними працюю. Якщо займаєшся лише літературою,то на рік одна книга на 100-120 тисяч слів – це зовсім небагато. Це приблизно 300 слів у день – якихось три абзаци тексту. Журналісти, певно, щодня і більше пишуть.
– Людям, які вподобали твою нову книгу, що порадиш почитати іще – свого авторства або з того,що вразило тебе як читача?
– Зі своїх романів разом з «Не озирайся і мовчи» би радив читати «Зазирни у мої сни», бо ці книги написані в однаковому стилістичному ключі. Для тих,хто хоче глибше зануритися в наукові теми, які зовсім поверхнево зачіпаю у цій книзі, раджу Брайана Гріна «Тканина космосу: простір, час і структура реальності». А для того,щоб отримати відчуття,куди далі рухатимусь як автор і стиліст, рекомендував би книгу американської письменниці Ганьї Янаґігари «Маленьке життя», яка в буквальному сенсі оглушила мене. Після її прочитання у мене була дводенна депресія,бо не міг позбутися відчуття марності усього, написаного мною досі. Але я це переварив, і, думаю, помітите цю трансформацію у наступній моїй книзі, яка буде інакшою, буде кращою.
– Роман «Не озирайся і мовчи» увійшов до Довгого списку найповажнішої книжкової премії України «Книга рокуBBC». Зрозуміло, що, як і кожен номінант, розраховував на перемогу. Але кого із конкурентів вважаєш достойним премії?
– По-перше, на перемогу аж ніяк не розраховував. Те, що торік роман «Зазирни у мої сни» увійшов до Короткого списку премії, уже було для мене чимось нереальним. «Книга року BBC» – премія об’єктивна і, на мою суб’єктивну думку, одна з найкращих у країні. Ніколи не сумніваюся у правильності вибору, який зрештою робить журі. Чому не сподівався на перемогу? «НОІМ» – це вже не жанрова література, але вона сюжетна. Мабуть, не всі члени журі захочуть продиратися через цей зовнішній каркас сюжетності і заглиблюватися у те, що це насправді історія про те, що існують у світі реальні або уявні місця, у які нам іноді хочеться сховатися, але яким би правильним рішення втекти у цей сховок не здавалося спочатку, робити цього не варто, адже у таких місцях можуть чекати речі набагато страшніші, ніж ті, від яких втікаємо. Тому мені просто приємно, що ця книга опинилася у Довгому списку. Стосовно премії – думаю, її отримає «Інтернат» Сергія Жадана, і це буде правильний вибір.
Розмовляла Віталіна МАКАРИК.
