На головну Новини Маленьке село без газу та з надією на майбутнє

Маленьке село без газу та з надією на майбутнє

Село, що зручно розташувалось серед мальовничих лісів та полів, знаходиться за 12 кілометрів від Володимира-Волинського, якщо діставатись сюди напряму через селище колишнього цегельного заводу. Удвічі довший шлях, якщо їхати з міста через Овадне. Це село колись належало до Красноставської сільради, а нині входить до Оваднівської ОТГ. Воно єдине проіснувало до наших днів із трьох сіл, що були названі на честь дітей поміщика Федорова, котрому належали тутешні землі. Колись неподалік Людмильполя розташовувались також Єлизаветполь та Миколайполь.

У 70-х роках ХІХ століття ці землі, густо вкриті на той час лісами, у Федорова бере в оренду німецький колоніст К’юн. Разом із земляками він викорчовує частину лісу та заселяється у цій місцевості. Нове село колоніст назвав на честь дочки поміщика – Людмили. В ньому  було 42 хати та 230 жителів. До речі, за переписом 1897 року, Володимир-Волинський повіт належав до таких, де проживає найбільша кількість німецькомовного населення – з 277 тисяч жителів повіту понад 15 тисяч були німцями.

- реклама -

Та у 1915 році частина колоністів повернулась на батьківщину, а на вивільнених місцях оселились поляки та українці. Вони викуповували землі у родини Федорова та далі продовжували викорчовувати навколишні ліси біля таких сіл як Почекаївка та Осередок. Від останнього нині і сліду не лишилось, а Почекаївка зараз – це лише чотири хати, що належать тепер до Людмильполя.

Наймолодший господар на селі

  Уже традиційно, що ми відмітили під час наших мандрівок, при в’їзді у село – жодного покажчика, який би розповів, де саме знаходимось. Досить непогане асфальтне покриття, старенькі, але в переважній більшості доглянуті дерев’яні та цегляні будинки та знову ж таки, абсолютна тиша та відсутність людей. Занедбана автобусна сторінка, на якій залишилось  лише декілька літер від назви села і без слів гучно промовляє про відсутність у цій місцевості  громадського транспорту.

Місцева жителька Ольга стала першою, кого зустріли. Вона і розповіла про те скільки в селі залишилось мешканців та з ким тут можна поговорити. Сама ж від спілкування відмовилась, мовляв, живе в селі не так давно. Тож прямуємо далі вулицею – з цікавістю розглядаємо залишки будівлі без даху, де понад 20 років тому був сільський магазин та кілька покинутих обійсть. Яскраво констрастує із ними добротний будинок біля якого стоїть сільськогосподарська  техніка, а поруч випасається худоба. Одразу видно – тут живе господар.

Назустріч нам виходить молодий чоловік, який хоч і здивований непроханим гостям, утім охоче згодився поспілкуватись. 37-річний Ігор Куля родом із Маркелівки, але живе в Людмильполі уже дев’ять років. Каже, що переїхати до дідівського будинку на село змусили життєві обставини.  Живе тут із дружиною та трьома дітьми. Обробляють близько гектара землі та тримають чимале господарство – корівку, теличку, свині, птицю… «В селі мусово тримати господарство, бо інакше не виживеш», – зазначає Ігор, який поки що є наймолодшим господарем на селі.

Дружина працює на птахофабриці, а він перебивається тимчасовими заробітками. За трьома школяриками Куль щодня приїжджає автобус із Галинівки,  який відвозить їх до школи та додому. Досі їм доводилось ходити пішки до Красностава, де відвідували початкову школу. Туди ж ходять місцеві жителі, аби помолитись у тамтешньому храмі та придбати продукти у магазині, адже в їхньому селі можна купити хіба  лише хліб, який привозять сюди раз на тиждень.

«Раніше тут було дуже добре жити, – розповідає Ігор, який в дитинстві часто приїздив у село до бабусі та дідуся. – Усі будинки були заселені, люди мали роботу на місцевій фермі, де вирощували баранів, гусей та корів, а зараз тут порожньо та не дуже весело. Та маємо те, що маємо…»

Дві сироти, що разом понад 70 років

Будинок сім’ї Цуцків, де живуть  троє пенсіонерів – 90-річна Лідія Сидорівна, 92-річний Євгеній Іванович та їхня 65-річна дочка Ніна, наступна наша зупинка. У старенькій хатині з облупленою фарбою на фасаді, нас, наче чекали – не  були здивовані несподіваному візиту, хоча гості тут бувають нечасто.

«Бідуємо ми, бо всі слабі та немічні», – каже Лідія Сидорівна, яка у свої 90 змушена давати і собі раду та ще й дочку доглядати, яка є інвалідом. Ще кілька років тому ця сім’я мала опікуна, який  взявся їм допомагати, аби його не мобілізували до війська. На перших порах чоловік регулярно навідувався до їхньої оселі – прибирав, готував їсти, а коли загроза потрапити  під мобілізацію зникла, то і його слід простиг.

Бабця Ліда родом із села Могильне, яке нині має назву Сусваль. Життя особливо не балувало жінку – в 16 років стала сиротою, адже батько загинув від нещасного випадку, а маму та брата у  роки війни забили поляки, тож дівчина жила у тітки в Гнійному (нині Красностав). Вийшла заміж за такого ж сироту. Як каже пані Лідія, любові великої не було, адже їх оженили родичі, поєднавши схожі долі. Разом Лідія і Євгеній уже понад 70 років, народили двоє дітей – старший син загинув 35 років тому, а дочка доживає нині віку зі старенькими батьками.

Голова цього сімейства пан Євген розповідає, що жив колись у вже неіснуючому селі Миколайполь, але в роки війни німці змусили їх переїхати до Людмильполя. Живуть зараз в одному із найстаріших на селі будинку, в якому ще німці мешкали за часів їхньої колонії. В дитинстві він закінчив три класи польської початкової школи, тож міг вільно розмовляти, як рідною українською, так і польською та німецькою мовами.

«Колись в селі жили німці, поляки, євреї та українці. Усі були хорошими сусідами, поважали один одного та мирно співіснували. Але так було лише до війни. Далі почались конфлікти та суцільна бійня – поляки били українців, а українці поляків, німці ж винищували євреїв…», – зітхає дідусь.

Коли Євгену було вісім років, його забрали до себе на виховання дядько та тітка, котрі мешкали у Польщі та не мали власних дітей. Розповідає, що пас у своїй новій сім’ї корів, а коли підріс, то працював у полі на конях. Коли ж українців почали масово відселяти із польських земель, його закинуло аж в Одеську область. Там теж довелось добряче набідуватись, адже через посуху важко було виростити якусь городину.

«Люди почали виїжджати звідти, хто чим міг. Моя родина також повернулась на Волинь –  у село Почекаївка. Таким чином знову опинився на своїй малій батьківщині, яку покинув ще 8-річним хлопчаком. На жаль, мами і сестри уже не було в живих, а батько ще до війни виїхав в Америку і від нього не мав жодної звістки», – розповідає Євгеній Іванович.

Після війни у колись багатонаціональному селі лишились лише українці, котрі майже всі без винятку працювали у колгоспі та на місцевій фермі. Євгеній Іванович все життя пропрацював у красноставському колгоспі трактористом. Розповідає, що за радянських часів життя у селі вирувало – був тут і магазин, і клуб, та навіть початкова школа. Зараз усього цього нема і навіть автобус не ходить до цього села вже більше 20 років.

Покохали  один одного із першого погляду

Пані Євдокія саме поралась на літній кухні, куди вона і нас гостинно запросила, аби розповісти свою історію, що пов’язана із селом Людмильпіль. Слідом за нею у приміщення зайшов її чоловік, якого дружина одразу ж турботливо посадила на стілець поруч із собою. Як з’ясувалось, Олексій Павлович щойно з лікарні, куди потрапив зі струсом мозку після падіння із велосипеда, але відпросився додому, де поруч із коханою дружиною його і стіни рідні лікують. Від цієї літньої подружньої пари війнуло таким теплом і затишком, що ми із задоволенням послухали їхню історію.

Олексій Павлович корінний житель села – народився тут і прожив все життя.

Колишній військовослужбовець, 10 років віддав службі в армії. Демобілізувався, коли військову частину з Жовтневого перенесли у Вінницьку область, адже покидати дружину саму із малими дітьми на руках, що з’являлись на світ один за одним, не хотів. Мають зараз троє дітей та шість онуків. Усі мешкають неподалік – у Красноставі, в Овадному та у Луцьку, тож часто навідуються до батьків.

Разом Селещуки уже майже півстоліття. Покохали один одного із першого погляду, але перш, ніж одружитись, зустрічались три з половиною років. Пан Олексій каже, що перед таким відповідальним рішенням у житті хотіли впевнитись, чи справді  підходять один одному, тож випробовували один одного у різних життєвих ситуаціях. Та й і Євдокія на час їхнього знайомства була ще надто юною, адже навчалась у старшій школі, а він вже був парубок хоч куди, бо якраз повернувся зі строкової служби в армії.

   «Майбутню дружину зустрів в її рідному селі у Красноставі.  Прийшли туди з другом після гучних «випровадин» товариша з чіткою метою – аби познайомитись з тутешніми дівчатами, адже в Людмильполі на той час було більше хлопців. Побачив Євдокію, яка саме йшла вулицею,  і одразу зрозумів – вона повинна бути моєю. Цього ж дня провів її додому, а маму, яка вийшла з хати, аби подивитись на незнайомого парубка, одразу назвав тещею», – сміючись, розповідає пан Олексій.

Після служби у строковій армії, яку проходив у Підмосков’ї, був у Олексія шанс там залишитись, адже командир полку хотів його одружити на своїй дочці і навіть пропонував роботу на посаді особистого водія начальника КДБ. Та попри такі, здавалося б, привабливі пропозиції,  хлопця все одно тягнуло до батьківської хати на рідну Волинь. Каже, що не уявляє себе в іншому місці.

«Скільки бував у різних містах за своє життя, не можу надовго там лишатись. Навіть коли в сестри часом ночую у Володимирі, наступного ранку поспішаю в село», – зазначає чоловік, який зовсім не виглядає на свої літа. Хоч зозуля накувала йому уже 70 років, але на його голові жодної сивої волосини, а очі сяють та сміються, наче у молодого.

«Раніше в селі було дуже весело – молодь збиралась на вечорницях, співали пісень, жартували. Усі були набагато дружнішими, а зараз люди стали озлоблені, навколо багато ненависті. Тому і в селі з сусідами зараз, на жаль, нема такого спілкування та дружби, як це могло бути колись»,  – додає Олексій.

Хоч і вік вже поважний та працює подружжя, як і всі на селі, важко – обробляють город та доглядають своє чимале господарство, адже, окрім птиці та свиней тримають ще двох коней та дві корови. Останні і є їхніми годувальницями, адже прожити на дві мінімальні пенсії нереально, тим паче щомісяця значна сума коштів йде на ліки.

Є тепер і шкільний автобус, і дорогу прогейдерували

Спокійно і тихо доживати віку в своїй хатині – це не про Олексія Павловича, адже він щиро вболіває за рідне село. Тож йому болять місцеві проблеми, а відтак намагається їх розв’язувати, постійно звертаючись до керівництва різних рівнів. Каже, що головне для села це дорога, а вона в них досить непогана,      адже її ще встигли побудувати наприкінці 80-х років завдяки тодішньому першому секретарю райкому партії Ростиславу Чапюку. А до того часу дорога була в селі така, що навесні, окрім трактора, сюди не могло нічого заїхати.

«Коли в нас ще була сільрада у Красноставі, то про село наше тоді, можна сказати, забули. Багато разів звертались до тодішнього керівництва з проханням зробити 300 метрів дороги, якою місцеві жителі ходять до церкви, адже в негоду по ній неможливо йти. Та відповідь була завжди одна – нема коштів. Тому зараз покладаємо надію на голову нашого об’єднання Сергія Панасевича, котрий постійно цікавиться нашими проблемами. І проблемну ділянку дороги уже прогейдерували. А ще одна позитивна зміна, яка відбулась після створення ОТГ, – в село нарешті почав їздити автобус, нехай лише шкільний, утім шестеро школярів з села уже не ходять пішки 5 кілометрів в Галинівку. Колись у Людмильполі набиралось і до двох десятків учнів, але ніхто їх не возив до школи, ніхто про це не турбувався», – розповідає чоловік.

Як і в сусідньому Красноставі, мав бути у Людмильполі також і газ, навіть розробили такий проект, про який невдовзі забули через брак коштів. Тож місцеві жителі купують газові балони, вартість одноготблизько 600 гривень, користуються грубками та електроплитами. А ще щиро вірять, що зі створенням ОТГ позитивні зміни відбудуться і в Людмильполі, що воно житиме і надалі.

Тетяна ІЗОТОВА.

comments powered by HyperComments
- реклама -