На головну Новини Мій найдобріший дідусь Пилип

Мій найдобріший дідусь Пилип

  – Бачу, часто публікуєте запрошення до участі у конкурсі з фотографіями свої бабусь і дідусів. На жаль, хоч як  любила свого діда, вже ніколи не зможу зробити з ним жодне селфі –вже немає його на світі та й я сама давностала бабусею. Але про рідних серцю людей хочу розказати, – з таким проханням прийшла до редакції газети «Слово правди» жителька села Маркостав Галина Фісаюк. Принесла і кілька світлин із сімейного архіву. Ось її розповідь.

Мій дідусь Пилип Бедлицький народився у1988 році на Холмщині, в українській колонії. У 16 років батьки відправили його до Варшави, навчатися на коваля. Цю роботу він полюбив на все життя.

- реклама -

На початку Першої світової війни їхню родину евакуювали у Київ, а Пилипа призвали до царського війська, його фото у військовій формі я досі зберігаю.

Після фронту,  молодий мій дід працював ковалем на заводі «Арсенал». У той час познайомився із дівчиною -землячкою, також забужанкою Галиною, з якою й одружився. А у 1917 у них народився син Микола.  На початку 20-х їхня сім’я повернулася на батьківщину, але на колишньому місці вже нічого не застала. Тому почати шукати, де б дешевше купити трохи землі. Знайшли на Володимирщині,  у квітучому, веселому селі Вілька, що розкинулося по обидва боки дороги від Зимного до Сельця. Сюди й переїхали, залишивши за Бугом двох Пилипових братів і сестру з сім’ями.

У Вільці Пилип Бедлицький відкрив свою кузню, адже мав увесь необхідний інструмент. На всю округу славився як добрий коваль і мудра, порядна людина зі щирою, щедрою душею. Його син, а мій батькоМикола Пилипович також працював у цій кузні. Перед війною, у 40-му році, він одружився із сиротою із Зимного Марією Касюк. У 41-ому народилася у них я, а в 44-ому – син, мій брат Леонід. Тата  у тому ж році забрали на фронт, а повернувся він після тяжкого поранення інвалідом другої групи. Однак і по війні працював ковалем, тільки вже у колгоспі.

Ми з батьками проживали біля бабусі й дідуся. Умене на все життя залишилися дуже теплі спогади про діда Пилипа, бо дуже ніжно, по-доброму ставився до нас, дітей, шкодував нас з братом, розповідав казки, навчав. У скрутні воєнні й повоєнні роки нехитрі дідусеві гостинці були для нас малих неймовірною радістю.

   Дід Пилип дуже вболівав за долю своєї родини, що залишилася за Бугом, коли, у ході операції «Вісла»,  українців примусово почали переселяти. І небезпідставно, бо вони мало не загинули. Їдучи з Польщі в Україну, двоє дідових братів із сім’ями біля самого кордону зупинилися перепочити у рідної сестри, котра була замужем за поляком. Лиш прилягли, як сестра розбудила: «Вставайте, швидко й тікайте, бо вас поб’ють!Чоловік щойно вдягнувся й вийшов з хати,певне, приведе озброєний загін!»  Похапцем зібрались і мерщій кинулися геть. І саме вчасно, бо їм навздогінуже стріляли, навіть поранили в ногу дівчину, дочку одного з дідових братів. Ці дідусеві родичі осіли у Ківерцівському районі.

Маю світлину, на якій – дідусь Пилип з бабусею Галиною, тато з мамою, мій брат, ми з чоловіком та наш маленький син. Мій мудрий дідусь дивиться з цього знімка якось  печально, напевне, бо складним видалося життя та й літа уже мав поважні…

Ще після війни наша Вілька, що за шість кілометрів від міста, була мальовничим, немалим і густо населеним селом, у нас була колгоспна бригада, школа. На жаль, зараз там лише двоє жителів, більшість хатин стоять пустками.

Я, вийшовши заміж, жила у Нововолинську, працювала вихователем у дитсадку, чоловік – шахтарем. Уже пенсіонерами вирішили оселитися у селі й придбали обійстя у недалекому від моєї рідної Вільки селі Маркоставі. На жаль, проживаю тут уже одна, чоловік війшов у Засвіти.  Тож тішуся онуками і люблю їх так, як любив мене мій дорогий дідусь Пилип Олександрович Бедлицький.

Галина ФІСАЮК,

с. Маркостав.

comments powered by HyperComments
- реклама -