На головну з редакційної пошти Море у серці залишилося

Море у серці залишилося

Морська служба залишається у серці на все життя, кажуть колишні моряки. Часто говорить про це і житель Устилуга Анатолій Сідловський, якому у молодості, що припала на далекі вже 50-і роки, довелося строкову відбувати на Північному флоті. Жодного року пенсіонер не минає увагою Дня Військово-Морських сил, запрошує до себе друзів, розповідає про свої флотські будні. Ось і нещодавно приніс до редакції кілька своїх морських оповідей.

Радянський капітан повстанської пісні навчився

- реклама -

Далеко у морі охороняючи водні простори , ми, бувало,  нудьгували. Командир корабля Веніамін Вільдяксов частенько просив: « Давай, Сідловський, що небудь заспіваємо!»  Співали ми українських пісень, та командир був казахського роду і часом було тяжко його навчити вимовляти наші слова. Наприклад, починаю: «Горіла сосна, палала, під нев дівчина стояла…» А він ніяк не може сказати  «палала». «Розпрягайте, хлопці, коні»  і багато інших вже було переспівано. Якось я затягнув: «Листя шелестить, козак вбитий лежить, над ним коник його зажурився…».  Пісня командиру сподобалася і ми з ним часто її співали, стоячи на вахті (а служив я боцманом). Капітан і не підозрював, що навчився повстанської пісні.

Якось Вільдяксов зупинив спів, піднявши руку вгору. Це означало, що треба замовкнути, бо  іде якесь радіоповідомлення. Це був сигнал SOS від норвезького судна. Повідомляли, що у них на борту тяжко хворий рибалка, якого вкрай необхідно терміново доставити на берег. Так, як ми перебували майже в одному квадраті, командир Північного флоту Головко наказав нам забрати хворого і доставити його до найближчої норвезької пристані.

Коли підійшли борт у борт до норвезького тральщика, до нас перестрибнув один із норвежців. Він щось довго пояснював командиру. Мови їхньої ніхто з нас не знав, але, показавши карту району, норвежець тицьнув пальцем у точку на карті. Нам передали хворого, який лежав на носилках у спальному мішку і ми на дуже великій швидкості пішли у бік Норвегії. На нашій щоглі був прапорець «За сигналом SOS доставляю хворого». У їхніх водах нас зустрів сторожовий катер, але через нашу перевагу у швидкості норвежець відстав. Десь за годину-дві на горизонті з’явилося друге судно більшої потужності, яке супроводило нас до пристані. На березі стояла «швидка допомога», поліцейська автівка і ще якийсь автомобіль. Передавши із рук у руки носилки із рибалкою, ми рушили назад у свої води. На норвезькій пристані було чоловік 15-20, щось по-своєму кричали русяві дівчата, розмахуючи руками, але не піходячи до краю. Було літо і всі чоловіки ловили рибу. Під горою виднілося півтора десятки фінських будиночків, пофарбованих у жовтий колір, а покрівля – у чорний. Ми, хто був на палубі, ще довго дивилися назад, а нижня команда нічого не бачила, навіть пристані. Йшли назад під тим же супроводом.

У губу Долгую повернулися вже пізно увечері. Відпочивали того разу трохи довше звичайного. А наступного дня, ще до обіду, всю Долгую облетіла новина: «От пощастило 531-ому, був у Норвегії! Хлопці на пристані танцювали з дівчатами, обмінялися адресами…»   Наш Вільдяксов  тільки усміхався, коли його запитували, чи це правда. Інструкція у таких випадках виконувалася дуже суворо, командир мав право застрелити свого матроса, який би спробував крок ступити на чужу землю. Погомоніли моряки про нащ рейд кілька днів та й перестали.

Відпустка за шлюпочні перегони

У 1957 році командир, який готував шлюпочну команду до дивізійних змагань терміново виїхав. Усі підготовка лягла на мене, боцмана. Крім тренувань, ми нічим не займалися, на місяць були звільнені від всяких корабельних робіт. Через 15 днів бухта губи Долгої стала нам замалою. Вирішили вийти у море. Немаючи дозволу, минули мис Чорний, крадучись впритул до берега. Охорона нас не помітила, вийшли у Баренцеве море, та воно трішки штормило, тому іти далі остереглися. Знайшли гарне місце, сфотографувалися і гайда додому. Коли поверталися, пост нас не помітив.

Шлюпочні змагання – свято для дивізії. Після суворого відбору на них по одній-дві шлюпки виставляють усі дивізіони плюс «Пінега», наш флагман. Погода того разу як для Півночі видалася хороша. Берег фінішу заполонила матросня всілякого рангу. Старт! Гребці вкладають у свою роботу усю силу. До фінішу наша команда прийшла першою, випередивши суперника на півшлюпки. Командир 290-го дивізіону Віктор Буйнов відняв вгору дві руки, щось кричав, розчепіривши пальці. Це означало, що ми, всі дев’ятеро чоловік, маємо по 12 днів відпускти (без дороги).

Я тоді свою відпустку провів у Долгій, бо лиш два місяці, як повернувся з Волині, служити залишалося лише рік. Уже готувався на дембель, потрібен був зимовий одяг. На батькові гроші не сподівався, працюючи у коглоспі, він їх одержував дуже мало. А моряки поверталися додому небідними, за одержані гроші скуплялися у Мурманську, де можна було купити усе – від добротного одягу до мотоцикла.

Тож під час цієї відпустки я гуляв військовим містечком, якосьпішов у гори, подивитися, звідки тече вода, яку споживали моряки. Мене попередили: «Бери пістолет, а то зустріне бурий ведмідь  – з’їсть зап’є холодною водою».

Гори, куди піднімався, невисокі. А яка ж числа вода у тому озері! Ніяких водоростей, риб, видно каміння на глибині трьох метрів. Навкруги мертва тиша. Північна природа вражає особливою суворою красою. Повертаючись, назбирав грибів, які там через нестачу сонця дійсно білі. Тоді планував що колись, у майбутньому, повернуся туди і зустрінуся із друзями, з якими служив…

У часи моєї молодості дівчата не хотіли дружити із хлопцями, які не були у війську.  Для таких був хіба «стройбат», куди відправляти і таких, хто із релігійних міркувань не хотів брати до рук зброю. Звертаюся до таких людей: напишіть до газети «Слово правди» про  те, як вам служилося.

Анатолій СІДЛОВСЬКИЙ,

м. Устилуг.

comments powered by HyperComments
- реклама -