На головну Інтерв'ю «Моя суперсила – зупиняти час», – фотограф Оксана Спольська

«Моя суперсила – зупиняти час», – фотограф Оксана Спольська

Оксана Спольська — фотографка, перша виставка якої відприлася на День захисту дітей у кав’ярні “Франс.уа”. На яскравих радісних знімках — дитячі обличчя, допитливі оченята, променисті усмішки. Головна модель і муза Оксани — її шестирічна донечка. Але фотографка вже давно вийшла за рамки домашніх зйомок — і робить яскраві сімейні та портретні фотосесії, знімає лав-сторі, весілля й хрестини. Для “Молодіжної тусовки” вона розповіла про секрети вдалої зйомки і про суперсили, якими володіє хороший фотограф.

– Оксано, коли і чому ти зацікавилася фотографією?

- реклама -

– До цього спонукала донечка. Я хотіла зберегти її емоції на память, щоб, коли виросте, вона могла побачити те, що не зможе згадати. Фотографією займаюся, відколи пішла в декрет – тобто вже більше пяти років. Починала з того, що хотіла просто робити красиві фото доньки. Спочатку мала найпростішу дзеркалу, а зараз трохи оновила техніку, перейшла на професійнішу модель. Спочатку знайомі, друзі, друзі друзів – так коло клієнтів розширювалося. Фотографую все, але найбільше емоцій отримую і найбільше сама кайфую від діток.

– Зйомки малюків по-своєму складні…

– Так, бо дитині не скажеш «усміхнись» чи «зроби вигляд, що тобі подобається». Єдине, що можна попросити – це «пострибай» чи «підкинь кульки». Коли слухаються — просто спостерігаєш і ловиш щирі емоції.

Діток люблю фотографувати, тому що вони не вміють прикидатися. Не контролюють свої емоції. Задача фотографа — лише зловити і зафіксувати те, що відчуває дитина. З дорослими водночас і простіше, і важче. Бо можна пояснити, що я від них хочу побачити, але вони більш скуті, до них треба знайти підхід, бути психологом. Стараюся розворушити, розсмішити, аби вони ставали розкутішими. Щира усмішка триває три-чотири секунди, і ти просто мусиш встигнути її спіймати. Особливо коли знімаєш весілля, і на фотосесію йде мінімум шість людей – не лише наречені, але й свідки. Мусово щось говорити, жартувати, аби тільки вони сміялися, йшли на контакт.

– Що для тебе у фотографії головне?

– Я ловлю емоції. Тому маю бути активною й емоційною і сама. Не можна просто поставити, посадити дитину і сказати «роби щось». Ти мусиш бігати, стрибати, пригинатися, повзати на колінах. Ось зараз у мене коліна червоні, бо йду зі зйомки, фотографувала піврічну дитинку. З малюками переважно всю фотосесію проводиш на колінах або лежачи. Вдалий кадр треба робити на їхньому рівні, дитина не відчувала різниці. Це найголовніше.

Так само важливо – старатися знайти підхід. Якщо це старша дитина – познайомитися, порозпитувати трохи. Важливий досвід отримала, коли облаштувала вдома новорічну фотозону. У мене є спанієль, він дуже доброзичливий і дружелюбний, тому покликала і його на зйомку. Дітки від песика просто в захваті і видають неймовірні емоції! Тому я завжди раджу батькам брати на фотосесію домашнього улюбленця чи улюблену іграшку дитини, загалом щось, до чого дитина прив’язана і що може її розслабити, щоб гарантовано викликати у неї яскраві і позитивні відчуття.

– А підлітків фотографувати легше чи складніше, ніж маленких дітей?

– З ними дійсно непросто. Бо в них вже свій характер, вони контролюють емоції. Коли в них оцей період селфі, в 10-15 років, вони вже мають свою виграшну позу, позують на один бік, складають губи “качечкою”. І пробувати фотографуватися інакше не хочуть – “оце моя робоча сторона”. Питаю: “А хто ж тобі це сказав?”. Певний ракурс може здаватися вдалим лише тому, що селфі роблять однією рукою і з одного боку. Але я завжди пропоную сфотографуватися інакше і подивитися на результат. Якщо подобається (а зазвичай так і є), то вже не віднікуються від моїх пропозицій.

– Які маєш лайфхаки щодо того, як налаштувати дітей-моделей на співпрацю?

– На будь-якій фотосесії ліпше розрядити обстановку, показавши одразу, що виходить. Байжуже, дорослий це чи дитина — якщо бачить гарні кадри, то отримує заряд впевненості і бажання продовжувати. Якщо не вдається одразу одразу налагодити контакт з дитиною, звертаюся по допомогу до батьків. Вони найкраще знають своє маля і те, які фрази з ним працюють, додають настрою. Але таке, щоб не вдавалося, трапляється дуже рідко. Стараюся в будь-який спосіб викликати емоції — смішу, падаю, кривляюся, аби дитина зреагувала — і встигаю їх спіймати.

– На що ти готова заради вдалого кадру?

– Ну ось наприклад — пройти вісім кілометрів пішки. Музей щороку проводить фотоконкурс до Дня міста. Коли подавалася на нього вперше, у мене зявилася ідея сфотографувати вїздний знак “Володимир-Волинський” зі сторони Фалемич у променях призахідного сонця. Правда, з реалізацією цього задуму я дотягнула ледь не до останнього дня, бо сумнівалася у своїх силах і в тому, чи варто взагалі подаватися на конкурс. І я сфотографувала цей знак і пішки поверталася від мами з Житань до міста, ловлячи по дорозі цікаві кадри.

– Воно було того варте?

– Так, на конкурсі я зайняла перше місце. Для мене це було неочікувано, але дуже приємно. За останні три роки двічі перемагала. Але все одно не надто високо оцінюю свої результати. Бо слідкую за роботами відомих українських і закордонних художників — і бачу, що ще багато чому треба вчитися.

– Чи є щось, що тобі давно хотілося б пофотографувати, але поки що не було нагоди?

– Стараюся дуже масштабно не планувати, але ті задуми, які маю, намагаюся втілювати. Якщо не знаходжу таку модель, яку я бачу для задуманого образу, на платній основі, то шукаю дівчаток і пропоную безплатну фотосесію. Час від часу в Інстаграмі так запрошую підписників зголошуватися, а серед них уже вибираю ту, яка підходить до задуманої “картинки”. Але все одно можна прогадати, бо буває, що на селфі людина одна, а на камеру — зовсім інша. Наодинці з телефоном люди зазвичай розкриваються більше. Попри це, шукаю можливість з людиною, яку фотографую, одразу зняти психологічні барєри, щоб вона могла емоційно розкритися.

– Кажуть, що нефотогенічних людей не буває. Ти з цим погоджуєшся?

– Не зовсім. Бо з досвіду бачу, що є ті, кого камера “любить”, а є такі, кого не дуже. Може бути дуже вродлива, яскрава особистість, яка перед обєктивом десь “губиться”. Коли я йду по місту і бачу гарну дівчинку, даю їй свою візитку і пропоную в мене пофотографуватися,я готова зробити знижку. Раніше соромилася підходити до людей, потім картала себе, що упустила крутих потенційних моделей.

– Які локації у місті твої улюблені? Де проводиш зйомки?

– З дорослими люблю небанальні, не заїжджені місця. Коли знімаєш у парку, всі розуміють, де це. А мені подобається робити світлини, які б не показували, де саме їх знято. Можу навіть край дороги плед розстелити — і зробити бомбезну романтичну фотосесію. Дуже подобається мені місце біля військової водойми. Там і ліс, і галявани з соснами, і вода, і зараз розкішна галявинка люпинів.

Я люблю експерименти і зміни. І якщо плануємо фотосесію на годину-дві, то стараюся вмістити в неї кілька повноцінних і різноманітних за характером міні-зйомок. Нещодавно знімала чоловіка з дружиною, за одну фотосесію зробили три різних образи. У лісі на фоні дерев — жваві кадри джинсах і футболках. На галявині із соснами — більш вишукані фото, жінка у сукні і на підборах. А серед люпинів — ніжна романтика у легкій сукенці.

У наш час, коли всі пропадають у соцмережах, такий підхід має ще одну перевагу — ти можеш розтягнути публікацію світлин із фотосесії на довший час. І виглядатиме так, буцімто це зовсім різні зйомки.

– У Франс.уа зараз триває твоя перша виставка. Як минуло відкриття

– Переважно приходили мої клієнти, шукали на світлинах себе, своїх діток. Бо я не казала, чиї фото точно будуть, але, звісно, батьків тих моделей, знімки яких використала на виставці, питала дозволу. Страшенно переживала, готувалася, в ніч перед відкриттям не могла спати. Але прийшли друзі і знайомі підтримати. Переживала, що ніхто не прийде — але люди були, їм подобалося. Щоранку я ці фото чіпляю, ввечері знімаю, цікавлюся потім відгуками. Відвідувачі кавярні пють каву, розглядають світлини, їм це набагато цікавіше, ніж просто дивитися на голубів.

– На твоїх візитках написано, що фотограф Оксана Спольська вміє зупиняти час. А які ще суперсили є у супергероїні з фотоапаратом?

Показувати людям їхню красу. Часто дівчина не усвідомлює своєї вроди, поки її не сфотографуєш і не покажеш. Приносити людям радість, додавати впевненості у собі, допомагати їм повірити в себе — це теж суперсили, якими я володію як фотограф. Щоразу шалено переживаю, коли віддаю готові фото, бо викладаються на всі сто і хочу, аби замовнику вони принесли радість. І коли бачу у відповідь радість, захоплення, позитивні емоції — це наповнює силами і мене.

Віталіна МАКАРИК.

comments powered by HyperComments
- реклама -