На головну Новини НА  СВЯТІ  ОСЕНІ,  НА  ТОРЖЕСТВІ  ЖИТТЯ  ІЗ ГАЛИНОЮ ТАРАСЮК

НА  СВЯТІ  ОСЕНІ,  НА  ТОРЖЕСТВІ  ЖИТТЯ  ІЗ ГАЛИНОЮ ТАРАСЮК

Сьогодні на «Літературній сторінці» газети  «Слово правди»  гостює письменниця Галина Тарасюк. Вінничанка за народженням, буковинка – за місцем становлення творчої і громадянської особистості, вона пройнялася любов’ю й до нашого краю.

Чому? По-перше, із невеличкого села Горичів походив її чоловік, відомий кінорежисер світлої пам’яті Володимир Андрощук. На жаль, вперше побувала тут вже після його смерті, у 2004-му, згодом приїздила ще кілька разів, гостювала на днях міста, обходила усі наші історичні пам’ятки, милувалася мальовничими краєвидами понад Лугою. Публікувала у «Літературній газеті» інтерв’ю із міським головою Петром Саганюком. Та ще більше зміцніла, за її словами, ця духовна спорідненість із Володимирщиною після того, як вивчаючи свій родовід, виявила, що її предки прийшли у вільні колись козацькі степи саме із Волині. Тому небезпівставно вважає себе нашою землячкою.

- реклама -

Галина Тарасюк – авторка 28 книг поезії, прози, публіцистики. Її перші «маленькі романи» викликали чималий розголос не лише серед пересічних читачів, а й серед  відомих українських письменників, літературознавців, критиків. Її вірші та новели перекладені азербайджанською, білоруською, італійською, латвійською, литовською, німецькою, польською, російською, румунською, туркменською. А книги «Любов і гріх Марії Магдалини», «Дама останнього лицаря», «Між пеклом і раєм» та роман-версія «Зоре моя вечірняя, або Пророк і Марія» були номіновані на Шевченківську премію.

У Чернівцях Галина Тарасюк  редагувала першу в країні відроджену демократичну газету «Час» і випробувала себе як критик і перекладач з російської та румунської мов. Там же стала активною громадською діячкою. І як «справжня українська національна письменниця, якій випав важкий хрест – відстоювати свій народ і свою державу», стояла біля витоків місцевої організації нині Всеукраїнського товариства «Просвіти» імені Тараса Шевченка та відродження «Жіночої громади Буковини».

Із 2000 року Галина Тарасюк живе в Києві. Працювала заступником редактора газети «Слово Просвіти», кореспондентом «Вечірнього Києва», редактором відділу «Літературної України», головним редактором телестудії «Наше місто» у Броварах та в «Українській літературній газеті».

Галина Тарасюк – кавалер ордена Княгині Ольги Ш ступеня, Заслужений працівник культури України, лауреат державної літературної премії ім. Олеся Гончара, кількох міжнародних та всеукраїнських. Вона тричі перемагала у конкурсі «Книга року» за кращий прозовий твір.

Цього літа пані Галина зініціювала й доклала усіх зусиль, аби на фасаді Зимнівської школи-ліцею з’явилася меморіальна дошка з портретом Володимира Андрощука, котрий пішов тут у перший клас. Газета «Слово правди» розповідала читачам про гостини письменниці у тамтешніх школярів та учителів.

Того ж дня нашим журналістам і друзям пощастило поспілкуватися з нею за кавою у кафе «Імпреза». Розмовляли, найперше, про Володимира Андрощука, про його фільм «Княжий град». Ми, звичайно, намагалися розпитати непересічну гостю і про її життя та творчість. А вона і про радісне, й про печальне оповідала так колоритно і з таким тонким гумором, що годі було переслухати.

Напередодні Галина Тимофіївна надіслала до редакції підбірку своїх поезій, що, як завжди, вражають непересічністю думки, непідробним пронизливим патріотизмом, інколи мудрою самоіронією і обов’язковою щирою сердечністю – жіночою, материнською.

Завтра Галина Тарасюк зустрічає ювілейний день народження. Вітаючи зі славною датою, зичимо їй міцного здоров’я й оптимізму, творчої енергії, відкриттів і натхнення. Бо чекаємо від неї нових захоплюючих книжок.

 

ДОРОГА ДО УКРАЇНИ

Життя    коротке занадто,

Занадто мучене-кручене,

І обривається раптом,

Як стежка  над кручею.

Та небом душа    одержима –

Злітає в зеніт  свавільно,

й пролітають перед очима

Кадри не знятих фільмів.

Рядки ненаписаних віршів,

Сади край села не  посаджені…

Німі, як молитви грішні,

Сумні, як надії зраджені…

І ти, мов сльоза остекла,

Не бачиш, не чуєш, не знаєш,

Чи падаєш ниць у пекло,

Чи злітаєш  чолом до раю?

Куди ж ти, душе нетлінна?

Невже, щоб спитати у  Бога:

Що це  таке – Україна?

й чому така довга до неї  дорога?

 

МОЛИТВА

І знову ставлю свічку на підвіконні,

І знову благаю: Боже, прийми їх у царство Твоє –

Убитих  війнами, голодом,  і  беззаконням!!!

Жадобою влади і злата, сусідом-небратом убієєєє…

 

Сотні Небесні… Небесні Тисячі… і Мільйони…

Ідуть  оболоками… і  душечка-свічка в руці.

З майданів… з колгоспів… із зони… Сонмища-сонми…

Вої, гетьмани, поети, ратаї і женці….

 

Скільки ж їх, Господи?!.. Очі налиті по вінця

Сльозою і  гнівом: Боже, невже… ще не всі?!..

Невже Тобі, Господи, з нами –   вкраїнцями,

Не тісно іще на Твоїм Небесі?!

 

9 ТРАВНЯ

Не хочу говорити про війну…

І ТУ, і ЦЮ…криваву й навісну…
Не можу вже… Не мооожу…  І  не хочу!

Та ворог б’є у серце! Б’є у  гени!…

І люцифер із мороку  регоче…

І плаче Бог над сином убієнним…

 

ДИТИНСТВА СПОМИН:  в нас велике свято –

Фотограф мандрівний чекає з апаратом

Біля воріт! І ми удвох із татом

Фотографуємось ! О неповторна мить!

І душечка здивована щемить

і завмирає, як у тої птасі,

що випала із стріхи і летить…летить!

Я в білій хустці,   тато – у  папасі…

І мама у вікні. Сміється…. Нам ще жить,

Нам тисячу ще років жить і жить!

І в нас сьогодні  з татом – фото-свято!

Весна чи осінь – вже  і не згадати…

 

ТАМ МАМА МОЇ

Там

Мама мої

Плоскінь вибирають…

  • Що таке плоскінь?– питають діти мої. –

Плос… кінь… ?

У білому полі зелений кінь…

Птиці райські літають…

  • Що? Що роблять мама твої? – діти мої питають.
  • Де? Де мама твої?
  • Там… за хмарами-оболоками…

Там високо-високо….

Там…Мама мої плоскінь вибирають…

 

***

Діждатись осені.

Провести

очима пізню ластівку

у вирій.

Прошелестіти

опалим листям.

Поночі

зайти у дім.

І, притулившись

чолом до шиби,

холодні краплі

темного дощу

відчути на щоці.

 

ЯК МЕНІ ТЕПЕР БЕЗ ТЕБЕ?

Пам’яті В. Андрощука

У високім синім небі

Янголів веселий щебет…

Поміж мною і тобою –

Міріад  світів…..

 

Сходить сонце вечорове…

А було неначе вчора:

Поміж мною і тобою

Любисток зацвів…

 

У розповні літо й серпень,

Ах, як ніжно серце терпне…

Поміж мною і тобою –

Спасівські меди…

 

Чорна туча – чорні крила…

Снігом сивим землю вкрила…

Піді  мною і тобою –

Урвище     біди…

 

Стукає у двері лютий –

Не спинити… не минути….

Наді мною і тобою

сіє  смерті  змрок…

 

…Як мені тепер без тебе?

Як без тверді?! Як без неба?!…

Поміж мною і тобою –

Лиш  – за обрій крок…

 

ВОЛОДИМИР-ВОЛИНСЬКИЙ

Води зелені   Луги

В срібних туманах луги..

О! Одесную – други,

Ошую – смертні враги.

 

На північ – варяжська далеч,

На полудень – Цареград,

На захід – нескорений  Галич…

Й немає дороги назад,

 

Бо не взискує слави

Без ВОлиня київський  стіл,

Й не буде,  князю, держави,

Краю – Украйни-Русі.

 

Впала на Лугу темінь…

Луг забілив   градопад…

Князь копієм – об землю:

Тут  буде княжий град!

 

Інакше – не буде миру,

Інакше не буде ладу…

Назву його Ладомиром –

В Європи всія на виду…

 

…Вічності води зелені

З Луги п’є сріберний кінь…

Над Володимир древнім

Князя крилата тінь.

 

ВЕРЕСЕНЬ

Останні розкоші  ранньої  осені…

Кущ  горобини – для образу  рама….

Трішки б тепла, золота й просині,

Й стежки промінчик – до Божого храму….

І більше, здається, нічого  не треба,

Крім цього осіннього світла і світу,

Де кожна хвилина як радісна ТРЕБА,

Як вдячна  пожертва за весни і літа….

Й за тих дві зорі, що знялися у небо

З твоєї, мій Господи-Боже,  долоні:

Сина-мізинка й первіночки-доні…

 

 ОСОКІР

Усі вже шати поскидали

І віти, наче руки, склали,

Стоять гуртом, чи то пак – гаєм –

й покірно так зими чекають.
Лиш  я собі у тій юрбі,

у тій оголеній журбі
нікого слухати не хочу –
й останнім листячком тріпочу…

 

***

І знову  осінь   розсипає чари…

мінор сливовий… яблуневий щем…

З полів уже не віє палом-жаром,

А вогко тягне  затяжним дощем….

 

Безжурно гаснуть кольори веселі,

В садах дозрілих –  втоми  туманець…

Неначе пише ніжні акварелі

Невидимий за хмарами митець…

 

Планета пахне ладаном. І мирри

Розлитий в небесах містичний сік…

Подай нам, Господи, любові й миру.

І днесь, і прісно і во вік…

 

ДЗЕРКАЛО МОЛОДИЛЬНЕ

Аж не зручно, якою легковажною

Стала та жінка, котру бачиш щоранку у дзеркалі:

Не питає, скільки її зозулі іще кувати?

Скільки ще з тінню на пару їм рясту топтати?

Про ціни на ліки не згадує,

Називає лікарів гробокопами,

Їсть одні помідори, давно не читає книжок,

І читає комічні нотації

Молоденькій грайливій Киці,

З таким ж очима зеленими, як у неї були колись…

Любить свого всезнайка – подарований сином комп’ютер,

Незалежну самотність й заборонену «тиском» каву,

І таку солодку «нікому-давно-непотрібність»…

Не довіряє владі, банкам і соцмережам,

Ненавидить люто війну, жлобство й корупцію,

Про що натякає прозоро по скайпу

Подругам зі Львова, Чернівців, Нью-Йорка і Хайфи…

Щаслива, що не треба йти на роботу,

Що ніхто на неї «не стукає», ніхто «не доносить»,

«Не викликає на килимок»…

Що ніхто вже давно не заздрить і не впізнає на вулиці.

Отож можна ні з ким не вітатися,

Спокійно доношувати «ще новісінькі» речі дочки

І відкладати з пенсії на кругосвітню подорож…

Ця жінка стала така забудькувата, що

Постійно собі наказує: «Головне – почуття гумору» і

«Справедливість – понад усе!».

Щонеділі ходить до церкви, щоб повідати

Тому Єдиному, Який завжди її любив,

Про печалі, тривоги і сумніви,

Попросити благословення дітям і Україні миру…

А часом згадує молодість: фарбує волосся хною,

Підмальовує брови і… і лукаво підморгує

Сердитій сивій «мотроні», яка за плечима

Щосили намагається протовпитись

До дзеркала молодильного…

 

ВІЧНИЙ МІРАЖ

Це море таке неприкаяне, що й назви йому немає…

Це море таке свавільне, що зветься, як собі схоче…

Це море таке самотнє, що його обминають птиці,

І зорі тремтять від страху, злякавшись його пустелі,

І покидають риби темні його глибини,

і збиваються в гирлі річки,

як в горлі слова молитви….

Це море таке безмежне, як страх перед Усевишнім,

Як відчай спраглого тіла, як смута гріховна душі…

Це море – з єдиним берегом, де тільки єдиний камінь,

не перетертий часом на гальку дрібну і сіру,

камінь, білий від солі й солоний від болю, чекає щоранку жінку,

Самотню, як море жінку, якій не дізнатись ніколи, що вона –

Не птиця, не риба, не зірка… а просто самотня жінка,

Забута на березі моря невідомо ким і навіщо…

Вітриська північні підступно щоночі трощать на скалки

Смарагдове дзеркало моря, а хвилі, лукаві шептухи,

змивають з піску прибережного миттєве її віддзеркалення

І топлять у товщах теменних на радість голодним крабам…

А жінка сидить на камені, безмежна й самотня, як море,

Що ластиться псом бездомним до її молодих ще ніг,

І бачить за горизонтом золоті береги Візантії,

І одинокого схимника, прикутого до човна…

І тільки одному Небу відомо, скільки їй ще чекати,

Сивіючи разом з каменем від солі морської і сліз,

Щоб потім до смерті дивитися, як скинувши пута єресі ,

У власяниці покути, осяяний промислом Божим,

Святий її оминатиме, як первородний гріх…

 

ПРОЩЕНА НЕДІЛЯ

Усім простила:

Сусідові, що ворався в межу,

братові, який спалив хату,

подрузі, що ославила на весь світ?

Другові, що став ворогом,

Ворогові, що став другом…

Як легко прощати, сподіваючись,

Що Бог   усе бачить.

 

ЗА ЩО НЕ СОВІСНО ДУШІ…

Життя – ще  рай… Гудуть  хрущі,

І мама, як розквітла вишня…

І ще не  совісно душі,

Й нема страху перед Всевишнім.

 

Життя –  як вир: то в  кунтуші,

То голінеба, то –  в  чертогах…

І трохи совісно душі

І трохи страшно  перед Богом…

 

Проллються вічності дощі,

І зійде злаком  долі брашно*…

Чого ж так совісно душі

І перед Господом так страшно?

*Брашно  – борошно ( давньо-українською.)

 

Передювілейне

Туман над містом…. з досвітку туман….
Ах, як містично, ах, як романтично ….
Причуди осені… У небі клин чи… клан
Летить у рай, чи просто в ірій звичний?

 

Туман над містом – мрево з правіків…
Неначе паволоку з павутинки
На личко кинула буденна жінка
І стала мрією усіх чоловіків….

Міраж із ранку срібно-золотий
Так ніжно розмиває абрис міста,
Що ніби й світ – не той, і ти – уже не ти,
І легко дихати, й від суєти не тісно…

І осені невидима вуаль
ховає твій такий весняний настрій…
І слава Богу, бо самій… так жаль…
І слава Богу, бо самій аж страшно…

СОБІ НА ЮВІЛЕЙ

Вже й не осінь, та  ще  й не зима –

Помежів’я  між часом  і простором…

Струхло золото й срібла катма

В торбі долі, підпертій  костуром…

Тільки неба висока  глибінь,

Й України  безвічні простори…

Тільки птах на плечі, чи то янгола тінь,

Яка притчами з птахом говорить?

Тільки стосик книжок, тільки пригорща слів –

От і весь твій  набуток   убогий…

…Та зате… ах, як  легко буде душі

Від землі відірвавшись,   летіти  до  Бога!!!

 

comments powered by HyperComments
- реклама -