Із чарівного принца – у смішного незграбу, з мужнього воїна – в немічного старця. Мистецтво перевтілення – одне з найбільш цікавих і водночас складних. Йому навчаються роками, а вдосконалюють його десятиліттями. Хтось із дитинства мріє стати актором, але не кожному із тих, хто обрав акторство своїм фахом, вдається впевнено стати на котурни. Наш герой, актор Народного аматорського театру-студії «Різнобарв’я» Юрій Лукницький завжди любив театр, але ніколи не планував грати на сцені. А тепер його називають одним із найяскравіших артистів-аматорів – нещодавній бенефіс це переконливо довів. Про те, що привело його по інший бік куліс, про улюблені ролі і екстремальність театру Юра розповів спеціально для «Молодіжної тусовки».
– Майже два роки тому ти так упевнено дебютував на нашій аматорській сцені, що одразу подумалося: у цього хлопця, певно,уже є акторський досвід…
– Насправді до «Різнобарв’я» жодного разу в театрі не грав. Не будемо ж брати до уваги участь у шкільних ранках? J Коли вчився у Нововолинському ліцеї,правда, кликали у драмгурток, але якось із ним не склалося. Акторській майстерності не навчався,навіть у художній самодіяльності участі не брав. Та й освіта у мене не надто творча – економіст з трудових ресурсів, працюю в управлінні соцзахисту населення.
– Що ж тебе привело у «Різнобарв’я»?
Якось в управлінні побачив запрошення на прем’єру вистави, з якою дебютував театр, – «Мораль пані Дульської». Зацікавився ним, а моя колега Тетяна Ткачук, яка на той час уже грала в театрі, запросила на репетицію. Спершу віднікувався. Але Таня передала слова режисера Лариси Половньової, мовляв, театру дуже потрібні актори-чоловіки. Інших особливих позаробочих справ не мав, тож прийшов спробувати. Якраз репетирували уривок з вистави «За двома зайцями». Когось із акторів не було, Лариса Леонідівна попросила почитати текст за нього. Результат їй сподобався. І в двох наступних уривках з класичних українських п’єс, які склалися у виставу «Підступність і кохання по-українськи», мене уже задіяли як актора. Передпрем’єрний показ провели на День вишиванки. Дебют сподобався і мені, і тим колегам,рідним та друзям, які прийшли на виступ. Отак і справдилися слова Лариси Половньової: «Хто раз приходить до нас у театр – лишається назавжди».
– На перших порах з незвички не було страшно?
– Жодного дискомфорту на сцені не відчував. Я по життю такий, що люблю пожартувати, піддурити, якусь байку розказати. Так, що люди в це вірять. Правда, завжди зізнаюся, що то був жарт, бо обманювати не люблю і ніколи не використовую це комусь на шкоду. Але в театрі така жартівлива натура неабияк допомагає. Навіть вперше вийшовши на сцену, не стидався і не ніяковів. Мама на моєму дебюті хвилювалася більше, ніж я. В мене руки не тремтіли,голос не зривався – знав, куди і чого прийшов, то навіщо ті переживання?
https://www.facebook.com/Riznobarvya/videos/1683039235092404/
Так що долати страх сцени не доводилося. А от працювати над акторським мистецтвом – так, ще й багатенько. Ми ж бо не просто театр, а театр-студія. У нас не тільки репетиції відбуваються, а й заняття зі сценічної мови, вправи, лекції про історію театру.
– Після бенефісу у багатьох склалося враження про тебе як про універсального актора, який може все – хоч Цезаря, хоч сільського дурника зіграти.
– Лариса Леонідівна каже, що я актор без амплуа. Маю до десятка ролей, у яких з’являвся на сцені, і вони дійсно різні. Хоча спершу, в українських уривках, я грав, можна сказати, себе – жартівника і балагура. Але наша режисер запропонувала відійти від комедійних ролей і спробувати щось глибше. Переважно це образи старших чоловіків, таких, знаєш, з життєвим досвідом. Вважаю, що вони мені не вдаються настільки добре, як веселі. Мені простіше розсмішити людину, ніж показати важкі, глибокі емоцій. Ну бо сміх – це ж завжди легше. Але зараз вчуся вживатися в інші ролі, де треба показати те, чого ти у своєму житті не переживав. У п’єсі Шиллера «Підступність і кохання» граю камердинера – це невелика роль,на кілька абзаців. Але у ній треба передати горе старого чоловіка, прибитого новиною про те, що його синів відправляють на далеку війну – по суті, на вірну смерть. В цьому образі зосереджена вся трагедія тогочасного суспільства, простих людей, які клали життя заради інтересів вельмож. От це справді непроста задача.
– Довго готуєшся до ролі?
– По-різному буває. Он бенефіс готували в авральному режимі. Але старалися зіграти так, як на прем’єрі. Подумати глибше, як то роблять професійні актори, вивчити історію свого персонажа, вжитися в роль особливого часу не було. Але навіть актор-аматор, який не має професійної освіти, щоб зіграти якийсь образ, має зрозуміти його.
Ті ролі, які доводилося втілювати, я переважно розумів. У загальних речах – епохах, історичних передумовах – орієнтуюся непогано,бо з дитинства цікавлюся історією, завжди любив читати. Але навіть якщо є якісь труднощі з розумінням персонажа, то прояснити його допомагає Лариса Леонідівна. Вона ж дає безцінні поради щодо манер і звичаїв поведінки, притаманних певному періоду, суспільному середовищу.
– Часом доводиться дуже швидко, в межах однієї вистави, «перемикатися» між ролями. Як це робиш?
– Важко описати. Йдеться швидше про якесь самоналаштування. З до-акторського досвіду знаю, що жарти і побрехеньки завжди найкраще вдаються тоді,коли сам у них віриш. Можливо, я в той момент настільки вірю в те, про що говорю, що й гра вдається добре. Скажу так, що переключити свідомість на інший образ вдається легше й швидше, ніж перевдягнути костюм – з цим бувають більші проблеми і форс-мажори.
– Від одного молодого актора колись почула, що взагалі-то театр він не любить, хоч сам грає залюбки. А ти як ставишся до цього видумистецтва?
– Обожнюю театр! Не лише як актор-аматор, а насамперед як глядач. Коли вперше побував на виставі «Різнобарв’я», був захоплений грою. Розумію,що цьому передувала колосальна робота. Правда,відколи долучився до театру, споглядати виставу можу лише з іншого боку куліс. Бо навіть якщо не задіяний безпосередньо на сцені, то вдосталь маю завдань поза нею.
– Якщо обирати між театром і кіно, що обереш ти?
– Театр, він набагато цікавіший. Найперше тому, що дія відбувається в реальному часі, актор не має права на помилку – повторних дублів не буде,глядач побачить усе як є. І якщо ти забув текст, переплутав чи збився – назад не перемотаєш. Мусиш викручуватися, імпровізувати. А глядач відчуває найменшу фальш, і за спецефектами її не заховати. Кіно – це про картинку, а не про гру. Тому й акторів переважно підбирають таких, які виглядають презентабельно. У театрі важливіше не те,як ти виглядаєш, як те, що ти можеш донести. Театр цікавіший ще й тим, що більш екстремальний.
– Хто з відомих акторів тобі найбільше імпонує?
– З українських подобається Наталя Сумська, її чоловік Анатолій Хостікоєв, Богдан Бенюк, який має імідж такого комедійного артиста, але вміє перевтілюватися і в глибокі ролі. Звісно, поза конкуренцією уже покійний Богдан Ступка. Правда, під кінець він знімався у дуже неоднозначних фільмах проросійського пропагандистського характеру. Але це не применшує його акторський талант і майстерність. Про закордонних «кіношних» говорити складніше, бо з часом смаки міняються. Більше подобаються старші актори – Ентоні Хопкінс, Джек Ніколсон, Роберт де Ніро. Раніше цікавим був Джонні Депп. Загалом люблю тих, хто з’являється у фільмах в абсолютно різних іпостасях.
– Чи є у тебе роль-мрія,яку хотілося б зіграти?
– Гм, ніколи й не задумувався. Спокійно погоджуюся на все, що пропонують. По-перше, ми все-таки аматори, а не професійні актори, і дуже дивно було б з нашого боку «крутити носом». По-друге, режисеру ліпше видно,хто у якій ролі виглядатиме краще, хто із якою впорається. Тож очікувань не маю, повністю покладаюся на чуття Лариси Леонідівни і стараюся зіграти якнайкраще. Переконаний, що немає «поганих» ролей – навіть найдрібнішу можна зіграти так, щоб запам’ятатися глядачам.
– Тобто такої, за яку б точно не взявся, теж нема?
– Та я навіть стіл готовий зіграти,якщо скажуть! От зараз наші актриси готують виставу «8 люблячих жінок». Там таке розмаїття образів – і молода дівчина, і вагітна жінка, і бабуся на візку. Часом буваю на репетиціях, і коли когось із задіяних акторів нема, то режисерка просить мене почитати їхній текст. Трохи видурнююся, але жіночу роль відіграю. То жартую часом з дівчат, що як не будуть ходити на репетиції, візьму і їхні ролі зіграю сам, усі вісім! (сміється) А взагалі, чоловіка в образі жінки, як у фільмі «Здрастуйте, я ваша тітка!» без проблем міг би показати.
– Незабаром у вас відбудеться чергова прем’єра. Розкажи, що готуєте на неї.
– У неділю, 28 січня буде вистава,але не проста, а «з бонусом». Сама вистава складатиметься з уривків із класичних п’єс – «Ромео і Джульєтта» та «Приборкання норовливої» Шекспіра, «Підступність і кохання» Шиллера, «Цезар і Клеопатра» Бернарда Шоу. А бонусом стане анонс ще однієї майбутньої прем’єри – вистави «Обов’язкова величина». Я задіяний у всіх уривках. Тож приходьте -28 січня, 17.00,культурно-мистецький центр. Побачимось!
розмовляла Віталіна МАКАРИК.
