Усе своє усвідомлене життя він присвятив служінню Господу, проповідям та молитві. Єпископ Володимир-Волинський та Турійський Матфей ( в миру Володимир) Шевчук знову повернувся туди, звідки 23 роки тому починав свій шлях священика – цього року наприкінці січня він був призначений керівником новоствореної єпархії УПЦ КП у нашому місті, яке відтепер є осередком духовного життя західної Волині. Про те, як змінилось церковне середовище з часу заснування єпархії, як вона розвиватиметься надалі і про життєвий шлях священнослужителя, на якому траплялось чимало цікавих збігів, у розмові віч-на-віч із владикою Матфеєм.

– Ваше Високопреосвяшенство, розкажіть, будь-ласка, коли ви зрозуміли, що хочете присвятити своє життя служінню Господу?

– Бабця змалечку водила до храму – пам’ятаю, як заходив з нею за руку до церкви і яке враження на мене справляли величні куполи, панікадила та ікони. Так що найпершу любов до віри мені прищепила саме бабуся. У радянських школах на той час дуже потужно працювала пропаганда, – бували навіть випадки, коли учнів розпитували, чи мають вдома ікони і чи ходять колядувати, адже це жовтенятам-піонерам заборонялося. Учнів-протестантів часто виводили на загальношкільній лінійці, соромлячи за те, що віруючі. Пригадую, як після одного з таких випадків йшов додому з товаришем, з яким обговорювали те, що сталось, і в мене тоді вихопилось: «Щоб вони не робили, а Бог завжди був, є і буде. Тому треба вірити».

У 80-х роках, у часи Перебудови, атеїстичний тиск дещо послабився, тож почав частіше ходити до храму, спілкуватись із священиком та читати духовну літературу. Перша з таких книг під назвою «Духовні посіви» справила сильне враження і по-новому відкрила чернецтво, священництво та віру. Тоді мені було 14 років і я вже всерйоз задумався над тим, щоб прийняти постриг у ченці. Але після 8-го класу вирішив здобути робітничий фах, який стане мені у нагоді, як у семінарії, так і в монастирі, і в армії, тож три роки навчався у ПТУ на кухаря. Вже після цього вступив до Київської семінарії, яка вперше відчинила двері у 1992 році. Це був перший курс у відродженому Михайлівському монастирі, де розпочалась підготовка українських священнослужителів.

Вже у 14 років замислювався над чернецтвом

– Але тоді ви провчились у семінарії зовсім недовго…

– Київську школу я не закінчив, тому що постригся у ченці через три місяці та висвятився на ієродиякона, а ще через два місяці був рукоположений в сан ієромонаха. На той час у Київському патріархаті бракувало кадрів, тому здібні семінаристи не затримувались довго на навчанні. Про рішення піти у чернецтво повідомив батьків телефоном, хоча вони спершу не хотіли, але все-таки отримав від них благословення. Далі на мене чекав послух у Феодосійському монастирі у Києві, де став одним із перших пострижеників, потім був Богуслав і старовинний Свято-Миколаївський монастир, який довелось відроджувати з нуля. Згодом так склались сімейні обставини, що змушений був перевестись на Волинь, ближче до родини, яка мешкає в Сокалі. Перший мій прихід був у селі Верба, далі – Білин, Зоря і врешті храм Юрія Переможця у Володимирі-Волинському, де відслужив настоятелем одинадцять років.

– У 2006 році ви призначені секретарем Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Наскільки цінним для вас був цей досвід?

– Коли перевівся у Київську єпархію, то Святійший одразу призначив у канцелярію, щоб набирався досвіду роботи з документами. Адже перед тим, як очолити єпархію, потрібно вивчити, як правильно оформляти різні церковні папери, листи, звернення та тому подібне. Тому ті дев’ять місяців, протягом яких працював секретарем, дали багато корисних знань. Після цього на Синоді прийняли рішення висвятити мене на єпископа. Обряд відбувся на велике свято – того дня відзначали 1700-річчя мучеництва Святої Варвари, чиї мощі знаходяться у Патріаршому кафедральному соборі у Києві. Ще один цікавий збіг – я був сороковим архієреєм, висвяченим у Київському патріархаті, і став сотим єпископом за весь час, як Патріарх рукополагав єпископів. Ось таким, «ювілейним», було моє освячення.

– Зараз ви повернулись на Володимирщину, звідки колись починали свій шлях, як священика…

– До речі, таке дуже рідко трапляється, коли єпископ повертається у те ж середовище, звідки починав. Досі за всю історію патріархату було лише два таких випадки. Хоча і мене спершу призначили на Дрогобицько-Самбірську кафедру, де пробув п’ять років, а потім ще стільки ж працював на посаді помічника митрополита Михаїла у Луцьку, втім цього року Синод і Патріарх призначили мене єпископом Володимир-Волинським і Турійським, керуючим відновленою єпархією. Чесно кажучи, не сподівався, що колись повернусь сюди. Радію з того, що добре володію ситуацією у Володимирі та районі, знаю майже все духовенство. Тож мені не потрібен адаптаційний період, одразу увійшов у робочий процес.

Хочемо зробити найкращу в Україні недільну школу.

– Понад два місяці минуло відтоді як створено Володимир-Волинську єпархію УПЦ КП. Що вже вдалось здійснити за цей короткий час, з якими труднощами стикаєтесь та які маєте перспективи щодо розвитку?

– Важко у тому плані, що єпархію доводиться піднімати з нуля, адже досі тут не було ані єпархіального правління, ані структури. А це, звісно, великі видатки та проблеми матеріального плану. Але наразі найголовніше те, що вже організовані всі структурні підрозділи, секретаріат, призначені керівники єпархіальних відділів – благодійного фонду, соціального служіння, капеланської, паломницької служб та відділу по роботі з молоддю та дітьми.

До речі, дуже задоволений, як працює капеланська служба. Священики опікуються 14-ю бригадою та постійно підтримують військовослужбовців на Сході, а це дуже важливо, бо якщо бійці не матимуть підтримки, то в них не буде мотивації захищати нашу державу.

Роботи вистачає щодня і планів на майбутнє теж чимало – хочемо невдовзі підняти купол над вівтарем Собору Святого Юрія, який має його лише над дзвіницею. У цьому храмі нещодавно встановили і освятили новий престол. Маємо також великі плани на недільну школу, яку хочемо зробити однією з кращих не лише на Волині, а й в Україні. Для неї плануємо виділити увесь другий поверх монастиря Різдва Христового, який з’єднаний із собором і нині стоїть пусткою. Там будуть просторі класи, в яких займатимуться діти. Наразі це поки моя мрія, яку з Божою поміччю втілимо у життя.

Незабаром паломницька служба організовуватиме багато цікавих поїздок та паломництво до святих місць. Тож запрошуємо усіх, хто хоче відвідати Святу землю, гору Афон чи інші держави, де є великі православні монастирі, храми. Оголошення про поїздки розміщуємо як у соборі Різдва Христового, так і на нашому сайті, який нещодавно створено. Широко висвітлюємо діяльність і на офіційній сторінці єпархії у мережі Фейсбук. Запрошуємо усіх долучатись і до наших проектів – для прикладу, зараз збираємо речі для поїздки на Схід, яка відбудеться 1 травня. Радо приймаємо від усіх консервацію та дитячий одяг для вихованців інтернату у місті Щастя.

– З чим пов’язані «кадрові» зміни у жіночому монастирі Різдва Христового? І як ви бачите його розвиток?

– Ігуменя Анна починала тут від самого початку і коли змінилось керівництво, повернулась сюди, де колись розпочинала таке служіння. Надіюсь, що обитель теж не стоятиме на місці, а працюватиме і розвиватиметься. Бо всі знають про Зимненський монастир і лише небагатьом відомо, що у Володимирі є ще один зі своєю цікавою історією.

Допомогти людині з’єднатись з Богом – у цьому полягає праця священнослужителя.

– Щонеділі ви відправляєте службу як настоятель по черзі у двох кафедральних соборах єпархії – Різдва Христового та Юрія. З якими проповідями виступаєте перед прихожанами, як підтримуєте їх у такий скрутний час, коли є загроза зневіритись?

– Стараюся весь час проповідувати, адже треба пам’ятати слова Апостола Павла, який казав: «Якщо я не проповідую, то горе мені». Священик повинен проповідувати як словом, так і своїм життєвим прикладом. А щодо скрутних часів, то не варто забувати, що легко жити в Україні ніколи не було, адже уся наша історія – це одвічна боротьба із загарбниками, поневолювачами та внутрішніми міжусобицями. Через подібний шлях пройшов увесь цивілізований світ, де була і корупція, і економічні кризи.

Те, що зараз відбувається в країні – це ще одне випробування, адже якщо хочемо чогось досягнути, повинні доказати, що дійсно гідні цього, що Господь недарма дав нам незалежність, яку потрібно берегти та шанувати. Як і українську мову, церкву та школу, адже війна нині точиться на тій землі, де з цим були проблеми. Через цю війну гинуть найкращі наші сини, генофонд нації, адже їм ще тільки жити, одружуватись та народжувати дітей. І хоч важко, але нам, священикам, потрібно виходити до людей, проповідувати, тому що «Христос є життя», і якщо даватимемо це життя від Бога людям через віру, молитву та причастя, то їхнє життя змінюватиметься на краще. Саме у цьому праця священнослужителя – допомогти людині з’єднатись з Богом. Якщо цього вдасться досягнути, тоді і припиниться війна та скрута. Головне, щоб люди не впадали у відчай, бо це найгірше, що може з нами бути. Треба вірити і пам’ятати, що ми все одно переможемо.

– На вашу думку, що заважає українському православ’ю об’єднатись?

– Гордість і зухвалість. Якби усі більше думали про Бога і про те, як привести людей до нього, то менше було б суперечок та протиріч. Тому що канонічних чи богословських причин для роз’єднання немає. Є лише горде і зухвале ставлення один до одного.

– У місті нині діють дві єпархії православної церкви – київського та московського патріархатів. Чи відчуваєте ви якусь конкуренцію?

– По-перше, єпархія МП створена ще у 1996 році. По-друге, ми ніколи нікого не поборювали і, думаю, не будемо цього робити, бо силою ніхто не повинен переманювати на свій бік, це має бути усвідомлене власне бажання. Люди зараз самі визначаються з ідентифікацією – якщо ти українець і православний християнин, то є достатньо церков Київського патріархату, куди можна прийти помолитись, а не купувати свічки і не ставити їх у храмах, де панує зовсім інший дух. Тож усі, хто хоче України та українського православ’я, йде до наших храмів. Через це виникають проблеми у деяких селах, де лише одна церква Московського патріархату.

– Чи бувають у владики вихідні та відпустки? Чи можна вас десь побачити у звичайному мирському одязі поза церковним середовищем?

– Немає у мене ані відпусток, ані вихідних. Хіба можу часом вирватись на день, щоб провідати маму, яка хоч і живе недалечко – у Сокалі, але бачимось дуже рідко. Ще одна причина, яка може вирвати мене із звичайного ритму життя, – профілактичне лікування. А як такого відпочинку не маю – жодних курортів для власного задоволення. Навіть якщо подорожую, то лише по святих місцях, коли здійснюю паломництво. І тільки для мандрівок обираю для зручності звичайний одяг. В решті випадків мене можна побачити лишень у чернечому одязі – підряснику та рясі. Адже мене повинні ідентифікувати як церковнослужителя, а не світську особу.

– Щоб ви хотіли побажати читачам газети з нагоди Великодніх свят?

– Усім читачам газети «Слово правди», усім жителям міста та району, прихожанам нашої єпархії бажаю усіляких гараздів, Божого благословення, укріплення у вірі, пам’ятаючи, що Христос воскрес із мертвих і дав людям велику можливість вірити, надіятись, любити. Нам треба тільки більше довіряти Богу і все у нас буде гаразд. Пам’ятайте, що Христос страждав на хресті заради людини. Бажаю також усім кріпості, сили духу, великої любові. Хай воскреслий Господь Спаситель усіх нас благословить і подасть нам мир, якого так довго чекаємо.

Тетяна ІЗОТОВА.

comments powered by HyperComments
- реклама -