На головну Новини Невидимий Володимир: дві школи й сиротинець на Острівецькій

Невидимий Володимир: дві школи й сиротинець на Острівецькій

Дерев’яними тротуарами вулиці Острівецької крокували гарно вбрані дітлахи з повшехної школи. Маленька Наталочка милувалася хлопчиками в кашкетах і дівчатками у беретах, ловила сонячних зайчиків, які відбивалися від значків на їхніх піджаках, і мріяла про той день, коли нарешті і сама піде на навчання. А коли черниці, які опікувалися дівчатками з тутешнього сиротинця, вели своїх вихованок, вбраних у білосніжні серпанкові сукні і ніжні віночки, до Першого причастя, серце маленької Наталочки тріпотіло від захвату.

Тепер доросла Наталія Назарівна Грабарчук згадує той час, аби допомогти нам зрозуміти, якою була у міжвоєнний час вулиця Острівецька, нині 20-го Липня, де тоді мешкала їхня велика родина – родина Цинкаловських. До її затишного будиночка, що притулився під височенними соснами, ми з науковою співробітницею ДІКЗ «Стародавній Володимир» Орисею Вознюк завітали у рамках проекту «Невидимий Володимир».

- реклама -

На цій вулиці жили прості міщани – працьовиті і чесні родини. Всіх прізвищ Наталія Грабарчук не пригадає, але пам’ятає Здіховських, Ліщуків, Стемпковських, Черановських, Антонюків. Євген Черановський у нестабільних і складних 1918-1919 роках був бурмістром Володимира, брав активну участь у громадському житті міста. А перед цим працював вчителем. Саме Євгену Черановському прийшов на руки дозвіл з Відня на відкриття української школи, про який поклопоталися представники Українських Січових Стрільців.

Школи – українська і «повшехна»

Як і нині щоранку сходяться до гімназії імені Олександра Цинкаловського на вулиці 20-го Липня школярі, так і в міжвоєнний час сюди, до школи на Острівецькій, поспішали діти. Тут, у п’ятикімнатному будиночку, розмістилася приватна українська школа, заснована місцевим комісаріатом Січових стрільців на чолі з чотарем Миколою Саєвичем,  якій згодом присвоїли ім’я Тараса Шевченка. Керувати школою доручили молодій, але досвідченій учительці зі Львова Савині Сидорович.

Викладати у ній приїхали учительки-галичанки, до колективу долучилося й дві місцеві – Надія Мосюк та Антоніна Савич. І 20 травня 1916 року школа гостинно відчинила перед дітьми двері.

То було справжнє свято, яке надовго  запам’яталося і дітлахам, і їхніх батькам. Три стяги майоріли над будинком – австрійський, угорський та український. Шкільну залу й вітальню прикрасили килимами та зеленню, на стінах розвісили портрети Тараса Шевченка, Івана Франка, Бориса Грінченка й картини на козацьку тематику. Образ Кобзаря заквітчали білим бузком і вишитими рушниками.

Крім великої радості – адже нарешті у місті з’явилася можливість навчати дітей українською мовою! – зі школою були пов’язані і великі труднощі: на перших порах не вистачало навіть крейди й паперу для занять. Але, як згадують сучасники, молода енергійна директорка Савина Сидорович швидко навела лад, залучила до спільної роботи батьків школяриків, мотивувала вчительок не кидати роботу і долати труднощі. У переповнених класах кількість учнів доходила до 70 – діти прагнули учитися. У школі імені Тараса Шевченка вивчали письмо, читання, українську мову, Закон Божий, математику, співи, історію України, німецьку мову, малювання й каліграфію, були в дітей руханка(фізкультура) і ручна праця. Дітей з бідних сімей у школі безплатно годували, а також видавали їм одяг та взуття.

Згодом українську школу перевели у краще приміщення – в двоповерховий будинок на Устилузькій. На її місці поляки пізніше створили «повшехну» – тобто загальноосвітню школу. Школярі, які її відвідували, мали носити форму. Наталія Грабарчук описує її по пам’яті: «Дівчата вдягали чорні сатинові халатики з білими комірцями, темно сині беретики, а на них металеві позначки – емблеми класу і школи. Панчішки в резинку, черевички, ранці на спинах. На хлопчиках – форма на кшталт військової: темно-синього кольору мундир з накладними кишенями, «конфедератка» з козирком. Сміючись, жителі міста говорили: «Чотири губернії і п’ятий уїзд». Облямівка «конфедератки» сірого кольору, на ньому «ожелек» та «кубічки» – емблема класу та школи. Штанці до колін, панчохи в резинку, черевики». Якщо в класі були діти, батьки яких були неспроможні купити чи пошити форму, їм допомагали доброчинні організації та батьки заможних школярів.

У будинку сестер-терезіанок піклувалися про дівчат-сиріт

Далі по вулиці, там, де згодом побудували консервний завод, був невеликий сиротинець. В ошатній садибі мешкали католицькі черниці, сестри-терезіанки, які піклувалися про осиротілих дівчат. Щонеділі разом з вихованками вони простували на службу до костелу. Вдома дівчатка не лише навчалися молитов, а й вивчали основи садівництва – вирощували городину, квіти, збирали фрукти.

Згромадження сестер-терезіанок у Володимирі очолювала черниця Бернарда Надомська. Про неї відомо лиш те, що в роки війни вона отримала серйозні ушкодження від вибуху бомби – їй скалічило ногу. Але, кажуть, згодом змогла одужати – не інакше, як завдяки силі молитов.

 

По Другій Світовій війні, під час якої Острівецька відчутно постраждала від бомбардувань, від будівлі сиротинця не лишилося й сліду. Та й про черниць-терезіанок мало хто пам’ятав. Але їхня історія отримала продовження нещодавно, коли до історичного музею імені О.Дверницького завітав польський архітектор та історик з Хелма пан Кшиштоф. У розмові з науковим співробітником музею Богданом Яновичем поцікавився, чи відомо щось дослідникам-краєзнавцям про католицьких черниць, які мешкали у Володимирі на Островоцькій ще перед війною. Дещицю інформації вдалося пригадати Наталії Назарівні Грабарчук.

А незабаром завдяки цій зустрічі, через більш ніж 80 років після того, як перестав діяти сиротинець, до Володимира знову прибули сестри-терезіанки – Давида і Сабіна. Вони поспілкувалися з музейними працівниками, захоплено слухали розповідь Наталії Грабарчук і побували на місці, де колись розташовувався будинок їхніх сестер по ордену, розповідає Богдан Янович. А також поділилися історією заснування їхнього ордену.

Його засновницею була Тереза Мартен (1873 -1897), як народилася у місті Алансон у Франції у набожній багатодітній сім’ї. Всі доньок подружжя родини Мартен, які вижили, стали черницями. Тереза – теж. Але окрім чернечого послуху, вона займалася духовним наставництвом, організовувала будинки для дітей сиріт, дітей з бідних сімей,притулки для  хворих, інвалідів, літніх людей, яких навчала основам Святого Письма, поширювала католицьку віру.
Тереза померла від туберкульозу дуже юною – у віці 24 років, і похована у французькому місті Лезьє. Щороку її  могилу відвідує багато паломників з усього світу, а на планеті є 1700 церков, присвячених їй.

На жаль, про те, які діти виховувалися у сиротинці, як склалася доля черниць та їхніх вихованок, чи вдалося їм пережити лихоліття війни, не відомо музейникам, ні працівникам заповідника, ні тим старожилам, з якими нам вдалося поспілкуватися. Однак якщо наші читачі з розповідей родичів старшого віку знають якісь факти, пов’язані з цим місцем, запрошуємо їх поділитися з нами цією історією.

Віталіна МАКАРИК.

comments powered by HyperComments
- реклама -