Від початку року у Володимирі відновлюють зенітно-ракетний полк, розформований ще у 2012 році. По крупинці збройні сили нарощують те, що було втрачено. Утім навряд чи колись відновлять розформовану ще у 1993 році в/ч 52228, адмінбудівля якої колись розташовувалась на вулиці Устилузькій і котру місцеві досі називають «Мідянкою». У радянські часи це була одна із так званих секретних частин, яка займалась зберіганням ядерної зброї. Зараз ніхто так багато не знає про таємні сховища володимир-волинських ракетників, як останній командир цієї військової частини  полковник Віктор Малофєєв. 

– Давайте спершу проведу вам екскурсію територією частини, – пропонує 70-річний ракетник, який знає колишні військові володіння, як своїх п’ять пальців. Зізнаюсь, хоч і місцева, але досі не знала, що у теперішньому кафе «Фортеця» колись був КПП військової частини, у колишньому медико-технічному коледжі розташовувалась казарма, а у будівлі, яка стоїть поруч і глипає вікнами без шибок,  – командний пункт.

– Ось тут на другому поверсі був мій кабінет, – показує Віктор Олександрович і прямує до будівлі, аби продемонструвати цікаві артефакти – на старій будівлі, збудованій на початку 20 століття, збереглись викарбувані польськими військовими надписи, які вони робили, коли заступали тут на чергування. На окремих цеглинах можна прочитати надписи з іменами датовані 1928-м та 30-ми роками минулого століття.

Вже більше двадцяти років Віктор Малофєєв у відставці, але без діла не сидить – керує нині ВАТ «Сільгоспенерго». Але недаремно кажуть, що колишніх військових не буває – друзі та знайомі і досі звуть його Полковником, а підлеглі напівжартома віддають йому честь. Усе в Олександровича мусить бути чітко та в порядку. У кутку його кабінету висить справжній раритет – шинель полковника радянських часів, а на стінах розвішені карти, роздруківки із зображенням ракет та великий синьо-жовтий стяг. Попри своє російське походження, колишній військовослужбовець вважає себе справжнім патріотом України, а з початком війни на Сході через розбіжності у поглядах навіть перестав спілкуватись з доньками, які мешкають в Казані.

Народився Віктор Малофєєв у Калінінграді в родині військовослужбовця. Тож  не дивно, що після того, як його дитинство минуло у військових містечках серед людей у формі, вирішив і собі піти по стопах батька. Вступив  до військового училища в Казані, яке закінчив за спеціальністю «військовий інженер-електрик», після чого потрапив на Далекий Схід, а далі була служба в Німеччині, Ленінграді, Жмеринці і, зрештою, у Володимирі. Командував ракетною частиною на Волині з 1986 по 1993 роки.

Якщо адмінбудівлі колишньої частини на Устилузькій бачили усі володимирчани, то на основній ракетно-технічній базі, яка знаходилась у лісі поруч з селом Новосілки, бував далеко не кожен – давно уже не має дороги, викладеної бетонними плитами, давно нема колючого дроту та сигналізації, котра сповіщала черговим, якщо хтось із цивільних раптом унадився до забороненої території. Упродовж тридцяти років, поки тут знаходилась військова база, у лісі, який місцеві називають «Довгою лозою», було заборонено полювати, збирати гриби чи ягоди, адже це був режимний об’єкт і скрізь стояли знаки, що сповіщали про заборону входу. Більше того – навіть літакам було заборонено пролітати над цією зоною.

Час від часу Віктор Олександрович навідується сюди, аби провести комусь екскурсію, зачасту для журналістів. Востаннє бував тут чотири роки тому і з тих пір, каже, ліс просто не впізнати – стежинки, якими раніше можна було їздити  навіть на автомобілі, позаростали чагарниками. Тож, під’їхавши на авто, довелось залишити його у полі обабіч лісу на  пішки пробиратись нетрями до колишніх ракетних ангарів – мовчазних свідків ядерного минулого Волині.

– Це була рухома ракето-технічна база, – розповідає пан Віктор, поки ми простуємо лісом, – тож після сигналу тривоги вже за годину нас тут могло не бути разом із ракетами. На базі була дуже серйозна охорона та два КПП, на останнє з яких не впускали навіть генералів. Першим з цивільних, хто потрапив на цю територію, став головний санітарний лікар Володимир-Волинського району, який приїхав аби перевірити, що за жовтий дим клубочеться над лісом, адже місцеві хвилювались, чи, бува, у нас щось не вибухнуло. Насправді ж це був абсолютно нешкідливий для людини дим, який утворюється внаслідок нейтралізації азотної кислоти водою. Перевірив лікар і радіаційний фон, адже ходили чутки, що він тут дуже високий, утім на приборі показники були у нормі.

Під час служби у ракетній частині полковник Малофєєв щотижня навідувався на базу, аби проконтролювати несення караулу, чисельність якого налічувала не менше 25-ти чоловік. Утім, окрім охорони території і несення служби, була у тамтешніх військовослужбовців і невелика віддушина – ставок, який вони самі вирили неподалік першого КПП і постійно підживлювали глибинними насосами. У щедро зарибненій водоймі аж кишіло від коропів і карасів, а нині вона перетворилась на болітце, де мешкають лише жаби і бобри. Утримували ракетники в лісі і невелике господарство, де вирощували свиней.

Поблукавши з добру годину лісовими манівцями, нарешті потрапляємо на те, заради чого і забрели до «Довгої лози» – перший напівкруглий ангар з півтораметровими бетонними стінами заглибленими в землю. У цьому величезному приміщенні зберігались ракети типу «земля-земля», які мають ядерний заряд і долітають на відстань до 300 кілометрів, вагою майже шість  тонн кожна, а також тактичні твердопаливні ракети, котрі вражають ціль  на відстані до 100 кілометрів.

Як влітку, так і взимку тут підтримувалась постійна температура +14, яку вдавалось встановлювати завдяки спеціальним пристроям. Якщо температурний датчик відхилявся бодай на один покажчик, спрацьовувала тривога. За кілька метрів знаходиться аналогічний ангар, а ще трохи далі – наймоторошніші підземні приміщення із лабіринтами коридорів, де зберігали головне ракетне «начиння» – ядерні боєголовки. Про те, що цю базу давно облюбували любителі гострих відчуттів, свідчать розмальовані стіни, купи сміття і місця від розпалених багать.

Свого часу у ракетній частині служили близько двох сотень офіцерів і майже півтисячі солдатів. З проголошенням незалежності України більшість офіцерів, з яких майже усі були росіянами, повернулись на батьківщину, а полковник Віктор Малофєєв присягнув на вірність землі, яка стала для нього по-справжньому рідною. Каже, що шкода було прощатись з частиною, коли її розформовували у 1992-му.Три ешелони з ракетами, які десятиліттям зберігались на Волині, було тоді відправлено на Росію. Ядерну зброю вантажили та перевозили на пункт прийому, який знаходився в Овадному, лише вночі, адже це була надзвичайно секретна операція. Колишній ракетник вважає, що відмова від ядерного статусу – велика помилка керівництва країни, адже тоді, можливо, і війни в Україні не було б.

 Тетяна ІЗОТОВА.

comments powered by HyperComments
- реклама -