На головну Блоги ОСТАННІЙ РАНОК З ТІФФАНІ

ОСТАННІЙ РАНОК З ТІФФАНІ

Дорога бігла через ліс. Осінь парувала вранішнімтуманом. Я їхала у  село, де народилась, скуштувала перших років життя  зі смаком материнського молока, дикого меду,  суниць  і бабусиного лункого сміху.

Бабуня Оксеня сміялась майже завжди, усюди і над усіма. Над живими й мертвими. І хоч одяг  любила  яскравий,  її світ, напевно, був чорно-білий, бо люди там поділялись лише на «фігур» і «дурнів». За це  півсела  носило Голубиху на руках, четвертина – ненавиділа, а ще четвертина –  заздрила чи не розуміла. Але знали усі,  боялись бути осміяними.

Бабуня і я, мала Голубиха, воліли спілкуватись з першою половиною. Інколи ходили за свіжими новинами в інші, а заодно – щоб якусь Маньку, Параску, Мартоху, Гальку, Петра чи Димитьора відбілити чи очорнити. Залежно від поведінки щодо бабуні, як сказали б нинішні політтехнологи –  управляючої інформаційними потоками.

У своїй частині сільської громади ми сяяли як дві артистки на сцені: одна вправно жонглювала  плітками, а інша –  концертиками. Нас тут чекали й добре частували, бабуню – наїдками та чаркою, мене – «праніками» й цукерками.

Материця, саме так бабуня називала мою матір, тобто свою невістку, не дуже вітала такі походеньки по хатах, сердилась, забороняла малій дитині прощатись з небіжчиками, бути присутньою під час омовіння. «Була людина молодою, файною, всі лізли цілуватись, а як здрахліла й вмерла, то що? Любити, востаннє пригорнути таку вже не треба?», – гримала на матір свекруха.

Мама хотіла виховати з мене тиху й розумну  дівчинку з мереживним комірцем, таку, як сама.  Але через свою фельдшерську цілодобову варту не завжди  встигала. Дідуньо цілими днями рятував худобу по дворах, а потім ще й за столом, коли  бичка чи кабанчика таки дорізали. Батька ніколи не було вдома, «командировки», «заготовки», «циліна», друзі. Руку на моєму дитячому пульсі здебільшого тримала бабуня Оксеня, у перерві між доїнням колгоспних і власних корів. Словом, росла дитина сама по собі, як  квітка в полі, як лісова ягідка чи зеленичка у піску. От тільки бабині гени перли, як струм по дротах. Досі сміюсь на півміста, не завжди можу стриматись від чорно-білих коментарів у бік ворогів, інколи й друзів.

Моє  дитинство було  поліським серіалом, тому свій перший фільм я зняла саме з тією актрисою, котру знала з першого подиху.У короткометражці «Ранок з Тіффані» бабуня грала саму себе. А Тіффані – то її  кішка, названа так на честь знаменитої стрічки  з Одрі Хепберн. Мій фільм переміг у національному конкурсі, здобув бронзу на всесвітньому кінофестивалі у Болгарії.  Про Оксеню і її кішку дізналась уся Волинь, а село випило бідон могоричу.

Бабуня  бачилась собі у дзеркалі саме такою  розкішно красивою, як героїня Одрі Хепберн. Стоячи у подертих кішкою рейтузах, з порепаними важкою працею п’ятами, вона старанно підмальовувала сірничком губи, видобуваючи ним залишки ще радянської червоної помади. В люди, на косовицю чи на город завжди носила нитку штучних перлів. Інколи мастила обличчя кремом. Проста поліська жінка  з усіх сил тяглась до прекрасного з телеекрану, одночасно граючи роль селянки.

Минали роки й десятиліття,  бабуня посивіла, постаріла, взяла у руки палицю, а от характером не змінилась, так само любила посиденьки, нові «убьори», лунко сміялась.  Без неї в околиці не обходились ні хрестини, ні мерлини. Зуби мала  як у голлівудських зірок, тільки  у тисячі разів  дешевші.

Років десять тому бабуня назбирала грошей і замовила собі дорогий надгробок. Роботу контролювала особисто, хотіла впевнитись, що виглядатиме пристойно. Коли майстри таки догодили, то водила у клуню екскурсії. Під захоплене «Ох!» односельчан, рвучко скидала  рядно з гранітного постаменту самій собі. Це був лише один з її авторських атракціонів. Залицяння до молодого «батюшки» після дідової смерті заслуговує роману. «Гарний як Бог!», – не раз замріяно зітхала бабуня.

На похороні я вперше побачила того живого бога. Був справді красивим, доглянутим дядечкою-священиком. І хитрим, як дідько, поводирем закоханої у себе пастви.   Бог у рясі  торкнувся краю  труни, мовив: «Прощавай і прощай, подружко Ксеніє».

Крізь туман визирнуло сонечко. Бабуня лежала як нова порцелянова лялька в подарунковій коробці. Велика маленька жінка, крізь яку до мене прийшло життя і кіно. Це був її останній ранок. І мій перший день без неї.

Світлана ФЕДОНЮК.

comments powered by HyperComments
- реклама -