На головну Новини Патріотичний рейд із Ярославом Царуком: Де   славні  вояки  УПА  спочили

Патріотичний рейд із Ярославом Царуком: Де   славні  вояки  УПА  спочили

   Поїздку за місцями поховання вояків УПА, мирних жителів Володимирщини, загиблих під час міжнаціонального протистояння 1943-1944 років та від рук радянських енкаведистів у 41-му й повоєнні роки здійснила група патріотів минулої п’ятниці. Зініціював і очолив її місцевий краєзнавець, почесний громадянин міста і району Ярослав Царук, власним бусом возив групу Володимир Гулюк, про пальне подбала голова РДА Наталія Василець.

Першим у маршруті став цвинтар села Яковичі, де Ярослав Царук показав символічну могилу сім’ї  Радчуків. Брати Дмитро і Гордій Тимофійовичі  та їхня мати Горпина Микитівна, вивезені з рідної землі, померли далеко від неї – у Сибіру, на Уралі та Воркуті. Монумент встановили їхні родичі.

- реклама -

Є  у Яковичах і могила, де лежать тридцятеро вояків УПА, які загинули 3 вересня 1944 року. Щойно війська Червоної армії перейшли за Буг, цей загін повернувся із Польщі на Волинь. Та через зрадника, який видав енкаведистам маршрут, упівці потрапили у засідку. «Це побоїще сталося на нашу біду, на наш сором і на зраду», – розповідає Ярослав Царук, котрий зустрічався із учасником того бою. Тоді загинуло і кілька молодих цивільних чоловіків із Якович, адже енкаведисти були дуже озлоблені, убивали й мирних людей, нічого не питаючи. Могилу відновив житель Якович, патріот України Григорій Ганжа, який уже відійшов у Засвіти. Займався цією справою разом із Олексієм Новосадом та його братом. Жителька Якович, начальник відділу з питань внутрішньої політики та інформаційної діяльності апарату РДА Наталія Лазар розповіла про вже покійного жителя Якович, тернополянина за походженням, Харитона Дрозда, котрий також служив в УПА й до останнього подиху залишався патріотом України.

У Микуличах ми вклонилися могилі розстріляних у володимирській в’язниці 22 червня  Кіндрата Голюка, Павла Кульби, – усього тут лежить шестеро чоловік із Микулич і один із Бегети, розповіли Ярослав Царук та Володимир Гулюк, котрий родом із цього села і, за словами якого, тут похований і брат його бабусі Сергій Лукашук. Квіти поклали на могили розстріляних того дня у міській тюрмі і у Яковичах та Зимному. За словами Царука, на жаль, у старих Березовичах такі могили позаростали, бо родичів загиблих уже не залишилося. Усього краєзнавець встановив прізвища 36 осіб, знищених у тюрмі в перший день війни.

Побували й на могилі Володимирового батька, Івана Гулюка, патріота-краєзнавця, багаторічного активного дописувача газети «Слово правди».

У Фалемичах Ярослав Царук нагадав описану у одній зі своїх книг історію по-звірячому вбитих і спалених батька і двох дочок з родини Юхно. Влітку 43-го року вони не ховалися від польських бандитів, сподіваючись, що їх, протестантів, ніхто не зачепить… Обеліск споруджено на кошти, які згодом надіслав із Америки один із десяти дітей загиблого Полікарпа Юхна. Дуже доречно прозвучали вірші, прочитані над цієї могилою союзянкою Любов’ю Храновською, присвячені міжнаціональному конфлікту.

Ярослав Царук показав місце, де у цім селі енкаведисти 17 січня 1945 року  показово стратили двох повстанців. Тіла висіли, кажуть, днів чотири, поки хтось уночі їх зняв і закопав у траншеї, яку німці викопали для оборони. На жаль, місце поховання вояків так і не вдалося розшукати. Тими ж днями, 19 січня, подібний жах стався у Зимному, там для залякування населення на майдан зігнали усе село. Любов Храновська пригадала розповідь  матері, котра саме йшла від тітки і не хотіла дивитися на повішення. Дівчина зігнулася й опустила очі, та солдат так вдарив прикладом по голові, що аж впала на коліна. У архіві КДБ Царук знайшов час цієї страти з точністю до хвилини. У центрі Володимира 17 січня 1945 року страчено Дмитра Лижника і Анатолія Падаша, біля автостанції, де зараз стоянка таксі, є пам’ятна дошка про цю подію, архівні документи її підтверджують.

У Зимному Любов Гордіюк-Храновська показала могилу з обеліском, на якому викарбуваний цілий список її родичів, та насправді лежать тільки двоє братів її мами. Студента Івана, який знав шість іноземних мов і приїхав зі Львова на канікули, радянська влада звинуватила в українському буржуазному націоналізмі, а старшого, Федора, звичайного сільського господаря, від плуга забрали лише за те, що був його братом. Сідаючи у «чорний ворон», сказав дружині: «Звідти, куди мене беруть, не повертаються, бережи дочку». Обох братів розстріляли у володимирській тюрмі. Найгірше енкаведисти катували Івана, обварювали окропом, вирвали язика… Навіть німецька влада була вражена звірячою жорстокістю радянської в’язниці і дозволила людям забирати тіла своїх родичів. Братів Хвещуків поховали у Зимному, на могилі встановили і освятили пам’ятник з написом «Загиблим за волю України», а хлопці з УПА відсалютували урочистим залпом. Однак, як тільки у 1944-му повернулися «визволителі», вони підірвали могилу і зробили на її місці сміттєзвалище. Пані Люба пам’ятає, як бабця просила її малу на Проводи: «Йди, кинь в те зіллячко яєчко, цукерку…» – так старенька хотіла пом’янути своїх синів.

…Влітку 44-го, пам’ятаючи, що вчинили зі старшими братами, молодші Хвещуки, Надія і Андрон, пішли в ліс. Андрон поліг під Свинарином, родина знає, де його могила. А про долю Наді, яка хотіла перейти кордон, довгий час близьким не було відомо і вони дуже сподівалися, що вона проживає у іншій країні. На жаль, доля дівчини склалася трагічно. Її життєвий шлях дослідив Ярослав Царук. Надія Хвещук, котра ще на похороні братів, у 41-му, поклялася за них відомстити, залишилася у підпіллі зв’язковою, вийшла заміж за керівника районного проводу ОУН Зиновія, у якого була машиністкою. Якийсь час подружжя переховувалося у Риковичах Іваничівського району, потім у селі Хорів. В обласному архіві краєзнавець дізнався, що при спробі арешту енкаведисти знайшли у схроні однієї із садиб Хорова молодих жінку й чоловіка, котрі покінчили життя самогубством. Підпільницю ідентифікували як Панасюк Надію Сидорівну із Зимного. Співставивши факти, розповідає краєзнавець, звернувся до старожилів цього села, згодом зрозумів, що упівка змінила прізвище аби відвести небезпеку від своєї родини. А фото Надії Хвещук змусило плакати дідуся Петрука із села Хорів, у хаті якого переховувалася Надія із чоловіком. Невдовзі дала про себе знати і донька Надії та Зиновія Ярослава, котру, як виявилося, удочерила вихователька дитбудинку. Дівчинка потрапила до сиротинця після арешту селянської родини, що взяла її на виховання, адже рідні батьки не могли ростити дитину у схроні. Ярослава виросла дуже схожою на матір й коли завітала до Володимира й до Зимного, родичі казали – «Надя приїхала».

На той час, родина, розповідає Любов Храновська, відновила могилу Івана й Федора і встановила їм новий пам’ятник. А дізнавшись про долю Надії, викарбували на могильній плиті імена її та Зиновія. Їхня дочка підтримала ідею, аби батьки мали хоча б символічну могилу. На жаль, через невиліковну хворобу, кілька років тому померла і Ярослава, свій прах заповіла поховати також у Зимному. Її останню волю родичі виконали (газета «Слово правди» про це розповідала).

   У Ласкові ми поклали квіти до могили-кургану, насипаної на місці поховання вояків УПА, які загинули у найбільшому на Володимирщині бою з німецьким військом, що відбувся 23 червня 1943 року. За словами Ярослава Царука, напередодні вночі, відділ «Батька» у складі 69 бійців з кількома ручними кулеметами напали на фільварок у Шистові. Німецька охорона втекла без жодного пострілу, а упівці за ніч роздали населенню більшість продуктів, що зберігалися на фільварку. Та вранці німці організували погоню й догнали українських вояків у Ласкові. У тому бою загинуло 18 повстанців, дев’ятеро німців, шестеро місцевих жителів, згоріло 13 селянських дворів. Частину загиблих повстанців забрали рідні, четверо учасників бою поховані у Суходолах, один у Черникові. За словами краєзнавця, йому вдалося встановити прізвища 14-ти вояків, четверо залишилися невідомими. Коли, у 1991 році, поряд із сільським цвинтарем відновили цю могилу, яку червоні колись зрівняли з землею, на мітинг приїздили рідні полеглих упівців. Організував насип могили, виготовлення плити й хреста місцевий житель Анатолій Давидюк.

На цвинтарі у селі Стенжаричі, в якому під час міжнаціонального протистояння загинуло 147 українців і 17 поляків, вдалося розшукати не всі їхні могили. Підійшли до обеліску з написом: «Тут покоїться 53 душі, замучені бандитами  у грудні 1943 року. Пам’ятник  Мацьосі Євдокії  від мами і брата». За словами  пана Царука, тут є і могила чотирьох вояків УПА, які загинули у Залужжі, натрапивши на німецьку засідку, двоє з них родом зі  Стенжарич, один, «Зух», із Краті. На жаль, групові поховання, в яких за свідченням Царука поховані ще 16 і 11 осіб знайти не вдалося.  Тому в майбутніх подорожах доцільно буде просити допомоги місцевих жителів.

   Останнім пунктом маршруту стало урочище Капітулка. Колись на цьому місці, за Вербою, що заросло зараз густим лісом, стояв однойменний хутір, де налічувалося близько 13-ти хат і мирно й дружно проживали поляки й українці. Зараз лише обеліск  нагадує про трагедію 26 лютого 1944 року, коли тут були убиті й спалені 28 мирних жителів сіл Капітулка, Охнівка, Верба, Блаженик, Сіраківка, Ставки. «Калиш Степан, 51 рік, Калиш Марія, 51 рік, Калиш Капітуля 31р., Калиш Василь, 12 років…» – це лише початок довгого списку невинно убієнних жовнєжами 27-го  ВДП Армії Крайової. «Вздовж траси треба встановити вказівники про такі пам’ятники, аби люди бачили, куди можна пройти, аби віддати шану загиблим, – зауважила  союзянка Антоніна Солодуха. – Інакше молоде покоління не знатиме правдивої історії свого народу». Підтримали її і член Братства ОУН-УПА Василь Рижук та  «свободівець»  Олександр Куцик. Обеліск на місці хутора Капітулка встановлено коштом Михайла Каляпуха та його сестри Марії. Їхні імена, помилково зазначені на пам’ятнику загиблим біля Охнівської церкви, з болем обурювався Ярослав Царук.

Біля кожної могили, про яку розповідав краєзнавець, ми вшанували пам’ять полеглих молитвою, поклали осінні чорнобривці й хризантеми. Й висловлювали впевненість, що у сьогоднішній мирний, але дуже непростий і повний суперечностей час слід пам’ятати жорстокі уроки минулого. Аби не допустити подібних гірких втрат у майбутньому.

Ірина НАДЮКОВА.

 

comments powered by HyperComments
- реклама -