Ця назва викликає теплі почуття. Подібний проект ще й як прижився би у Володимирі-Волинському. Втім, він знайшов місце аж за 155 кілометрів звідси – у маленькому містечку Радивилів, що майже на межі Рівненської та Львівської областей, запрацювала етнорезиденція «Ладомирія», у якій протягом трьох тижнів вирувало чарівне дійство зі створення нових українських брендів одягу. Серед майстринь, що успішно пройшли студіювання та склали творчий іспит у цій майстерні моди та дизайну, була володимирчанка Мар’яна Олещук, відома у нашому місті та й за його межами вишивальниця.
– Мар’яно, розкажи детальніше про сам проект та його учасників.
– Подати заявку на участь у майстерні етнобрендів настійно радили друзі, і не помилились. Приємно, що мої попередні досягнення у створенні вишитого одягу зацікавити команду організаторів. Згодом розповіли, що надійшло більше тридцяти анкет, але до участі запросили лише 13 людей. Кожна учасниця прийшла з власною історією. Для когось дизайн одягу був черговим захопленням, а для когось – справою життя. Одні мали відповідну освіту, інші творили на рівні інтуїції. Ми представляли різні регіони України, різні стилі, підходи до роботи, та, власне, у кожної був напрацьований і біль-менш відомий бренд. Колег з вишивки стрічками у мене там не було.
Але у «Ладомирії» усі розпочали з чистого аркуша: спочатку лекції дизайнерів, маркетологів, дослідників прикладного мистецтва, «мозгові штурми», психологічні ігри та вправи, майстер-класи, відвідування музейних експозицій у Луцьку та Рівному, домашні завдання, наче у школі, і лише після цього – власна розробка та самостійне виготовлення жіночого одягу під новою, унікальною назвою.
– Кому належить ідея проекту і завдяки якій фінансовій підтримці він реалізований?
– Ідейним натхненником та головним організатором «Ладомирії» став Володимир Дзьобак. Історик за освітою, керівник громадської організації “Центр дослідження і відродження Волині” і романтик у душі, він багато років присвятив відродженню українських традицій. Зокрема, у Радивилові, звідки родом, років десять тому відкрив ткацьку майстерню «Серпанок». Розпочалось із того, що він із командою однодумців узялись за дослідження строїв українців, які мешкали на Великій Волині на зламі минулих століть. Знайдені у далеких селах автентичні речі абсолютно реально вивчити, дослідити, а от для їхнього відтворення, максимально наближеного до оригіналу, потрібно повторити і технології виготовлення. Так виникла майстерня, у якій із простих ткацьких верстатів сходять унікальні речі, а повністю втрачене у 50-х роках минулого століття серпанкове мистецтво відродилось завдяки ентузіазму Володимира Дзьобака.
В останні роки у зв’язку із масовим поширенням вишиваного одягу, який у більшості дуже далекий від справжніх українських традицій, у Володимира визріла ідея просвітницького, навчального проекту, такого собі стартап-інтенсиву, завдяки якому серед вітчизняних дизайнерів з’являться нові імена. За фінансової підтримки Українського фонду культури буквально за місяць занедбане приміщення перетворили у арт-простір, де, власне, проходили усі заняття майстерні етнобрендів. У рамках проекту для навчання та роботи були створені необхідні умови, нас забезпечили швейними машинами, столами для розкроювання тканини. Кошти на придбання тканини, матеріалів та фурнітури також виділили – кожна майстриня мала можливість придбати усе необхідне у спеціалізованих магазинах у Львові, сума у п’ять тисяч гривень для цього була більш ніж достатньою. Та що казати, учасників забезпечили житлом та навіть сніданками, а усі побажання враховувались та неодмінно виконувались, причому відхилення від кошторису брав на себе пан Володимир. Тож попри майже безперервне навчання протягом 21 дня, враження від проекту залишились лише позитивні, а наснаги та ентузіазму вистачить на рік вперед.
– Усе ж, досвід у створенні етнічного одягу у тебе є. А що цікавого дізналась, такого, про що раніше навіть не здогадувалась?
– Усього не розкажеш, дня не вистачить. Але так, деякі стереотипи лектори дійсно спростували. Наприклад, загальне уявлення, що вишивка – це винахід сільських дівчат та жінок. Бо у давні часи мода розвивалась і вертикально, і горизонтально, та ще й мінялась кожні 10 років. Законодавцями її були багаті вельможі, вони змагались між собою у пишності та вартості оздоблення одягу. Зовнішній вигляд шляхтичів ставав взірцем стилю для міщан, купців, пани намагались наслідувати побачене у місті, а селяни вже переймали якісь елементи стилю у пана та по сусідніх селах. Так і формувались традиції у оформленні одягу на різних територіях. Дослідники також вважають, що величезний вплив на формування культури українського одягу у першій половині ХVІ століття мала польська королева, а до того принцеса Міланська Бона, тож деякі елементи нашої вишивки мають італійське походження. А ще дивно, що так само, як зараз цінується ручна робота, колись цінувались фабричні тканина і нитки: виміняти метр фабричного полотна можна було за 10 метрів домотканого.
Фактично модні тенденції в усі часи задавали міщани, а на довгі роки вони зберігались саме у селянському одязі, який перешивали, латали до максимального зношування. Багате, але застаріле вбрання шляхтичі ніколи не дарували слугам чи наймитам, вони жертвували церкві, а вже там знаходили застосування кожному клаптику дорогоцінного шитва. Та й сільське населення відрізнялось винахідливістю. Скажімо, весільну намітку нареченої згодом використовували як сповивання для новонародженої дитини, а на голову жінки могли майстерно пов’язати рушник.
Стосовно сучасної модної індустрії, то лектори найбільше наголошували на антитрендах. А вони є у всьому, навіть….в манекенах. Хто б здогадався, що манекен, на якому виставляють на вітрину дизайнерське вбрання, за останнім словом моди має бути без намальованого обличчя. А модні у тому чи іншому сезоні кольори визначаються на рік вперед і тримаються в суворому секреті, дізнатись який вдається лише обраним? Або про те, що існує заборона на демонстрацію будь-яких елементів колекції одягу до її офіційного виходу. І ще багато нового, цікавого, магічного зі світу дизайну і моди вдалось почути за ці три тижні.
– Про намітку. На сторінці проекту я бачила тебе в чудовому образі з шедевральною пов’язкою на голові….
– Це була фотосесія у музейному вбранні ткацької майстерні «Серпанок». Сорочки кроєні без врахування вигинів тіла, а замість виточок тканина просто призбирана, а вив’язати довжелезну намітку – це справжнє мистецтво, якому треба довго навчатись. Звикнути до такого одягу непросто, рятує лляна тканина, яка все ж згодом пристосовується до фігури. Та усі ці незручності знівельовані неймовірними відчуттями, коли тобі дозволено не просто доторкнутись до прекрасної роботи майстрів, а одягнути шедевр, музейний експонат, яким раніше доводилось милуватись лише на картинках.
– Для своєї розробки на заключний показ ти теж обрала льон…
– Так, це натуральна тканина, на якій гарно лягає вишивка стрічками. Але для рукавів та низу плаття обрала тонку бавовняну марлівку. В результаті вийшла доволі святкова сукня з вишивкою у волинських кольорах – червоному з синім.
– Хіба можна одночасно, ще й за такий короткий термін, освоїти і пошив, і оздоблення вбрання?
– Якщо вишивання мені дається легко, то з пошиттям довелось потрудитись. Дистанційно з дому мене підтримувала сестра Олена Бабійчук – з нею постійно радились. З пошиттям допомагали куратори на місці, ескіз у кольорі робила сама. Крім того, Олена передала мені з дому і стрічки, з якими звикли працювати і в якості яких упевнені. Це надважливий елемент, адже тон і поєднання відтінків має ключове значення для загального образу.
– Ну і про головне: створена на проекті сукня – перша у майбутній колекції нового бренду. То яке воно, оновлене творче ім’я Мар’яни Олещук?
Разом з маркетологами довго працювали над назвою. Оскільки увесь процес моєї діяльності у «Ладомирії» був так чи інакше пов’язаний з ткацтвом, до слова, я таки освоїла ткацький верстат і навіть зробила триметрову крайку, а основою для своїх виробів обрала лляне полотно, то врешті зупинились на назві «Кrosna». Літеру «о» обіграли зображенням клубка червоних стрічок. Під цим брендом відбувся перший показ. Але не єдиний. За умовами проекту, усі учасниці і надалі співпрацюватимуть з етнорезиденцією «Ладомирія», наша колекція залишилась там для подальших демонстрацій, а протягом наступного року очікує ще безліч цікавих завдань і заходів, і, звісно, підтримка організаторів у просуванні марки одягу.
Юлія ПАШКОВА.
