На головну Інтерв'ю Під надійним захистом «Жовтої парасолі»

Під надійним захистом «Жовтої парасолі»

Уже більше року минуло відтоді, як у Володимирі-Волинському відкрився перший на Волині інклюзивно-ресурсний центр. Колишнє приміщення районного управління освіти нині не впізнати – у затишних та просторих кімнатах створені усі умови для всебічного розвитку особливих хлопчиків і дівчаток. Нині «Жовту парасолю» відвідують близько 65 дітей, з якими тут займаються спеціалісти. У володимир-волинському центрі надають ширший спектр послуг, аніж це передбачено у положенні, адже спочатку заклад планувався як реабілітаційний центр. Про те, як минув тут перший рік роботи,  розмовляємо із  директором Оленою Токарєвою.

– Пані Олено, з якими проблемами вам, як першопрохідцям, довелось стикнутись на початку своєї роботи?

- реклама -

– Були певні труднощі, адже спершу був задум створити у місті реабілітаційний центр для дітей з особливими потребами. Мене брали на конкурсній основі як директора саме такої установи. За місяць після реєстрації реабілітаційного центру вийшла постанова про створення по всій Україні інклюзивно-ресурсних центрів, котрі мали прийти на зміну ПМПК. Утім, як працюватимуть такі центри, до кінця не було відомо. Тому довелось шукати власний напрямок діяльності, виходячи з того, що батьки та діти, котрі вже чекали на створення у місті реабілітаційного центру, потребували не одноразової консультації чи обстеження, а системної допомоги. Звісно, комплексна оцінка, яку ми повинні проводити усім дітям з особливими освітніми потребами, є нашою основною метою, проте не відміняємо постійних групових та індивідуальних занять.

– Серед уже створених інклюзивно-ресурсних центрів області ви є справжніми реформаторами, адже не лише проводите постійні заняття з дітьми, а ще й даєте можливість батькам залишати своїх дітей зі спеціалістами на декілька годин…

– Коли ще тільки планували відкрити реабілітаційний центр, батьки просили про групу із тривалішим перебуванням, адже їм надзвичайно важко бути прив’язаними до хворої дитини 24 години на добу, не маючи можливості ні працювати, ані вирішувати особисті справи. Добре, якщо в мами є кому допомогти, але нерідко таких дітей виховують у неповних сім’ях, і лишити їх на когось не має можливості. Тому справжнім випробуванням стає банальний похід у магазин чи до якоїсь установи, де потрібно вистояти у черзі. Відтак пішли на зустріч батькам і тепер вони можуть лишати своїх дітей у центрі на чотири години – з 9-ї до 13-ї.

– Які за цей рік облаштували виділене  приміщення?

– Спочатку центр мав лише дві кімнати, де до відкриття зроблено капітальний ремонт – поміняли опалення, вікна та двері. Придбали необхідне реабілітаційне обладнання, спортивний комплекс, сухі басейни та меблі. Пізніше нам виділили ще декілька кімнат у протилежному крилі будівлі – тут зробили вбиральню для дітей, що відповідає всім вимогам. І нині ведуться ремонтні роботи у майбутній ресурсній кімнаті, де наші вихованці проходитимуть соціальну адаптацію, зокрема  вчитимуться різним побутовим справам, завдяки чому зможуть самі про себе подбати – варити їсти, прасувати, користуватись електроприладами тощо. Як на мене, то це ще важливіше, аніж знання математики чи інших наук. Тож будемо займатись у ресурсній кімнаті із навіть дошкільнятами. Поки завершується ремонт, розробляємо програму занять для різних категорій дітей.

– Чи важко було знайти спеціалістів для роботи у центрі?

– Усі спеціалісти, а це – два психологи, два дефектологи, два реабілітологи та два логопеди проходили конкурси, які оголошувались на ці посади. Адже люди мають бути обізнаними, куди вони йдуть, що таке інклюзія, орієнтуватись в нозологіях тощо. Задоволена командою фахівців, яких нам вдалось зібрати. Причому, майже всі вони місцеві, лише двох «переманили» з Нововолинська. Наші працівники отримують зарплатню із державної субвенції. А віднедавна маємо ще й двох асистентів вчителя, яким зарплатню виплачують за кошти міського бюджету. Це прохання  подавала на розгляд сесії міської ради і депутати його підтримали. Таких спеціалістів немає у типовому штатному розписі інклюзивно-ресурсного центру, втім, вони нам необхідні, адже виконуємо функцію ще й реабілітаційного центру, який потрібен місту.

– На дітей якого віку розрахований центр?

– Приймаємо дітей віком з 2 до 18 років. Для групових занять розділяємо їх за віком та рівнем  розвитку, адже коли формується програма, то в групі повинні бути діти, котрі приблизно однаково засвоюватимуть матеріал. Також  починаємо із так званого раннього втручання, адже чим раніше почати займатись із дитинкою, котрій поставили діагноз, тим кращі будуть результати. Коли приводять семирічну дитину із розладами аутичного спектру, то це вже втрачені 2-3 роки. Тому просимо лікарів-педіатрів, аби направляли батьків з такими дітьми якомога раніше.

Щодо підлітків, то їх меншість, адже і запропонувати їм теж наразі можемо небагато. Є надія, що зможемо зацікавити молодь ресурсною кімнатою, де зможуть не лише навчитись чистити картоплю, а і просто поспілкуватись. До речі, велику роботу у цьому напрямку робить ГО «Берег надії», чиї вихованці дуже соціалізовані, мають справжніх друзів і затишне та надійне місце у цьому світі.

– Дітей з якими діагнозами найбільше?

Переважна більшість наших вихованців, а це близько 60 відсотків, мають розлади аутичного спектру. Можна сказати, що це справжня катастрофа, адже щороку таких дітей  стає все більше. Буває, що лікарі ще не поставили діагнозу, а мама з дитиною приходить до нас і за певними ознаками я вже бачу, що у неї розлади аутичного спектру  (Ознаки РАС). Таким чином діагноз підтвердився у трьох  дітей. Окрім цього, центр відвідують діти із ДЦП, синдромом Дауна та з такими мовленнєвими порушеннями як алалія.

– Окрім занять із дітьми на базі центру проводяться різні семінари та тренінги для фахівців, котрі працюють у сфері інклюзії..

– У центрі має бути зібрана база усіх методичних та практичних знань для роботи із дітьми з особливими освітніми потребами, якою залюбки ділимось зі спеціалістами, котрі працюють у школах та садочках. На базі центру проводяться і семінари, і практикуми, і тренінги. Лише в січні відбулось три таких заходи для практичних психологів, дефектологів та асистентів вчителів. На весняних канікулах планується семінар для реабілітологів. Усі  такі заходи для місцевих спеціалістів  – на безплатній основі.

–  Центр має цікаву назву – «Жовта парасоля». Чи усі подібні установи беруть собі якісь назви чи це, знову ж таки, ваше нововведення?

– Ми самі захотіли якось називатись, практично одразу після створення. Ідея належить мені. Ще коли у Нововолинську очолювала громадську організацію, то хотіла назвати її «Біла парасоля», адже парасоля – це той предмет, що ховає від негоди та сонця, а білий колір уособлює чистоту. Натомість, жовтий колір більш радісний та теплий, тому хочеться, аби усі, хто переступає поріг нашого центру, більше усміхались, перебуваючи тут наче під затишною парасолею.

– Попри те, що вже понад рік очолюєте цей центр, серед користувачів Фейсбуку знаходяться такі, що називають вас нелегітимним директором нелегітимного закладу…

– Я проходила конкурс, оголошений міськрадою, на заміщення вакантної посади новоствореного реабілітаційного центру, який невдовзі реорганізовано в інклюзивно-ресурсний. Нова установа є правонаступником попередньої, тому якщо комусь цікаво подивитись документи та переконатись у моїй «легітимності», то завжди відкриті до діалогу.

– Пані Олено, які маєте плани на розвиток центру?

–  Дуже хочеться,  аби  тут був сконцентрований увесь спектр послуг для хлопчиків і дівчаток з особливими освітніми потребами, аби батьки довіряли нам своїх дітей, котрі отримуватимуть тут реальну допомогу. Найголовніше – бути справді потрібними і функціональними, а не лише черговою установою «для галочки».  Щодо розвитку то мріємо про сучасний тренажерний зал із невеликим скалодромом, вже навіть  маємо для цього підвісну систему для страховки. Мріємо і про хореографічну та театральну студії для дітей, серед яких багато хто має артистичні здібності. Хотілося б також застосовувати у роботі дороговартісні методики, які з успіхом використовують за кордоном, але наші спеціалісти поки що їх не вчать саме через високу вартість. А ще очікуємо своєї черги на «особливий» ігровий майданчик для наших дітей.

– Як специфіка роботи, чи кожному під силу працювати з особливими дітьми?

–  Більше десяти років працюю з такими  вихованцями  і вже просто не знаю, як з дітьми в нормі. І ті спеціалісти, які до нас приходили на роботу і спочатку боялись, перше, що розуміли, що ці діти такі ж, як і решта – з такими ж емоціями, бажаннями і фантазіями. Головне створити для них умови, аби вони росли в атмосфері щастя. Так склались життєві обставини, що протягом року довелось працювати в Іспанії. На роботу добиралась автобусом, за кермом якого був молодий чоловік із синдромом Дауна. Спершу було навіть лячно сідати на такий транспорт, але потім  побачила наскільки він класний водій. Дуже хочу, аби і наші діти, коли виростуть, знайшли своє місце в житті і змогли себе реалізувати. До цього нашому суспільству ще потрібно дорости, адже про це свідчитиме і кількість пандусів, і доступний громадський транспорт та інші публічні місця. Сподіваюсь, що ми вже на правильному шляху і інклюзія в навчальних закладах – лише перший крок.

Тетяна ІЗОТОВА.

*Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно! Живи позитивно!» ініційований благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.

comments powered by HyperComments
- реклама -