На головну Новини Пізнє зізнання: на весіллі вони наче допивали одну на двох гірку чашу…

Пізнє зізнання: на весіллі вони наче допивали одну на двох гірку чашу…

Саме спогади мають унікальну властивість повертати нас у найкра­ще минуле – юність, де на краєчку годинникової стрілки присіло кохан­ня. Хай тримало воно у своїх доло­нях і гіркі краплини, зате за сутністю своєю було чистим, таким справж­нім, що хотілося потім нести його через десятки літ. І воно стало ви­стражданим…

… Вона і зараз кохає його, хоч сама уже бабуся. Спогади, наче спалах фотоапарата, повертають її у 70-ті. І перед внутрішнім зором постали двоє друзів – Володя та Сашко із Нового Двору. Обидва були студен­тами сільськогосподарського техні­куму, жили на приватній квартирі не­далеко від свого навчального закла­ду. Вони чи не водночас помітили гарне молоде дівчатко, яке жило ра­зом із хазяйкою і мало ніжне ім’я Галинка. Почали витися довкола неї. Та вона з першого погляду вподо­бала Володю. Мало-помалу позна­йомилися, здружилися, невдовзі тепле почуття приголубило обох. Уранці він біг на пари, вона – на ро­боту, а всі вечори проводили гуртом, іноді навіть запрошували до своєї гамірної компанії хазяйку. Що то ре­готу було, сміху, розгаданих кросво­рдів, цікавих історій, написаних «у чотири руки» курсових робіт. Тоді ніхто не робив з інтиму ідола, тож посиде­ньки ті мали характер щирого спіл­кування, яке, утім, обіцяло щасливе продовження.

- реклама -

Коли Галина у вихідні працюва­ла, Володя їздив додому. Від маминих очей годі було приховати, що син, схоже, закохався. Невдовзі познайомилися, і дівчина своєю щирою вдачею припала Володиній мамі до душі. Вона навіть дозволила собі помріяти, що Володя після закінчення навчання та служби в армії одружить­ся саме з цією дівчиною.

Так воно й мало би бути, повинно було б бути, бо закохані здебільшого вірять у силу свого почуття. Але…

Певно, щось магнетичне було в Галині. Може, вчувалася у ній справжня жіночність, що так притягувала сильну половину, якась особлива не­захищеність та ніжність. Микола, хло­пець із сусідньої вулиці, щойно повернувшись із «місць віддалених», ви­рішив узяти її під своє крило. Почав назирці ходити за Галиною, освідчу­ватися. Попросту переслідувати. «Я люблю Володю», – захищалася Га­лина. «Якщо не вийдеш за мене, – раптом пригрозив Микола, – я його уб’ю…» Зляканим пташеням зайшлося серце, невідомо, чого повірила тій погрозі. Що тому Миколі втрачати? А для неї, якщо не буде на світі коханого Володі, скінчиться життя. «У тебе на роздуми кілька годин», – на прощання холодно кинув Микола… А Володя якраз поїхав додому і по­вернутися мав пізно ввечері, надто пізно. І порадитися з ним ніяк, і по­передити… Хвилини падали свинцем на плечі, тяжко билося, рвалося на шматки серце у грудях. Так і просиділа, склавши руки й опустивши го­лову. У голові гуло, і одна тільки дум­ка свердлила мозок: «Що робити? Як урятувати»… Рипнули двері. На по­розі стояв Микола. «Ну що, надума­ла?» – спитав, як ударив. І вона від­повіла: «Так…»

Микола прожогом вискочив з хати, і за якийсь час повернувся разом зі своєю матір’ю, яка, ще й не ступивши до кімнати, защебетала: «Ой моя дорога невісточко, ходімо до нас на снідання, а потім поїдемо

до твоєї матері та й зробимо зару­чини, поговоримо про весілля…» Мов у тумані, йшла за цими чужими їй людьми. Майбутня свекруха до­рогою не замовкала. Авжеж, вона, як і кожна мати, раділа, що син од­ружується. Галина уявляла собі замкнутий трикутник, який раптово затиснув її у свої лещата, і тепер вона змушена робити жахливий ви­бір: йти заміж за нелюба, щоб уряту­вати того, кого кохає до нестями.

Ледь не знепритомніла Галинина мати, коли, не сподіваючись ні на чий приїзд, раптом змушена була приймати сватів. Але не від Володі, про якого не раз розповідала доня, а від Миколи. Та Галинка нічого не пояснювала і була немов з каменю. «Хай там що, але буде врятоване життя. А я звикну. Буду терпіти, буду Миколі вірною дружиною…» – мірку­вала Галя.

…Цілу ніч бачила уві сні Володю…

«Дитино, побійся Бога», – крича­ла Володі мати, коли син схопив ножа і хотів собі заподіяти смерть. Не тямив хлопець, що робить, бо тіло мучив біль. Ще вчора все було так добре, він не ходив по землі – літав. Усе вдавалося, усе йшло як треба. Несподівано сестра народила поза­шлюбне дитятко. А поки ходив до­дому глянути на нежданого, але та­кого тепер любого племінника, діз­нався, що його дівчина, яка ще вчо­ра горнулася й казала, що любити­ме все життя, виходить заміж за ін­шого. Учора казала одне, а сьогодні вчинила інше. Хіба так може, пови­нно бути? Жити не хотілося, але здо­ровий глузд поволі перемагав. Най­гірше було те, що вона нічого не пояснила. З горя Володя схуд і почорнів…

А Галина й Микола готувалися до весілля. Микола запросив на радощах аж 200 гостей, а Галина хоті­ла відбути все якнайскромніше: з її боку приїхало тільки 70.

«Ти наполіг на тому, щоб я розійшлася з Володею, – сказала Галина Миколі напередодні весілля, тож тепер я наполягаю бодай на тому, щоб Володя в нас був на весіллі» – «Ні, – блиснув очима Микола, – цього не буде…» – «Побачимо», – спокійно відповіла Галина.

Володя був у них на весіллі… ста­ршим сватом. Сумний та невеселий, сидів, спостерігаючи за гостя­ми та зажуреною Галинкою. Микола запізнювався на дві години, і вкрай знервована Галина мати не знала вже, що й думати. «Не журіться», – уперше за день усміхнулася наре­чена, – горілка є, їжа також, будемо пити й гуляти…» Цей діалог почув і Володя…  «Хай краще і не приїздить зовсім, – стрепенувся він. – Я маю при собі па­спорт…»

Але наречений приїхав. Треба читати корону, торгуватися за мо­лоду. Володя, довго не думаючи, «за­ламав» за наречену таку ціну, що шоковані гості позамовкали. «Не треба, Володю, запізнимося в загс», – просила Галина. «Я тебе дешево не віддам», – відповідав Володя… Ось таким було це невеселе весілля…

Минав час. Володя закінчив технікум, відслужив армію, так і не віда­ючи причин Галининої зради. Відчу­вав тільки, що вона кохає його, незважаючи на відстань і соціальний статус. У Галини народилася донь­ка, але доброго життя з Миколою вона не знала: чоловік пив і гуляв.

Аж тут вісточка від Володі: «Приїдь, Галинко, до мене на весілля…» Знову здригнулася; зайшлася болем душа: «Благослови його, Боже, хай  буде щасливий. Але як же вона може їхати? Там його дружина, батьки. .. Але більше такої нагоди може й не бути. Так хочеться ще хоч раз побачити його, коханого…» А вночі бачила уві сні Володю разом з нарече­ною. Запам’яталися його слова: «Я тебе дуже чекаю, Галинко, приїдь…» Уранці прокинулася з твердим намі­ром їхати. «Після цієї зустрічі більше ніколи не турбуватиму його, – подумалося мимоволі, – тож хай вона буде остання…»

О, тільки тепер вона зрозуміла, як боляче було йому на її весіллі. Ось і його садиба, музики заграли марша. Назустріч вийшла Володина мати. Вона одразу ж упізнала перше Володине кохання, підійшла, обня­ла, поцілувала. Аж тут і Володя назу­стріч, і наречена його. Зовсім такі, як уві сні. Він кинувся до Галини, поцілував. Гості, мов гуси, ледь шиї не поскручували: хто така? Що за одна? Володина мати відповіла про­сто: «Це його перша дівчина».

Боже… Хай не спиниться моє серце… «Як ти, Володю?» Бийся ж, бідне моє… «Добре доїхала…» Зара­ди нього мусиш ганяти кров по жилах, мусиш, бо підкосяться ноги і впаду… «Ой, Володю, а що ж мої фотокартки тут роблять? Стільки часу минуло…2

Підійшов Сашко, Володин друг, познайомив зі своєю дівчиною, взя­вся опікуватися Галинкою, щоб не було їй серед чужих самотньо. Оголосили танець. Володя відшукав по­глядом Галинку і попрямував запро­шувати. «Це буде єдиний наш, Во­лодю, танець. Не смій більше запро­шувати мене, не давай приводу мо­лодій дружині для сліз та пережи­вань…» А він пригортав її і засипав нескінченними «чому». І вона розпо­віла усю правду. Володя стиснув так боляче руку, що мало не скрикнула. «Що ж ти наробила? – ледь вимовив. – Чому мовчала, адже зараз пізно щось змінювати…» – «Пізно, – пого­дилася. – Видно, така наша доля…»

Сашко бачив, що з обома щось коїться, і намагався, як умів, відво­лікати увагу нареченої. Усе, скінчи­лася музика… Протягом весілля ще не раз крадькома вдивлялися одне в одного, наче допивали одну на двох гірку чашу, келих вина не їхнього спільного весілля. Хотілося на­дивитися одне на одного вдосталь, щоб ті дорогі серцю риси ніколи не забути.

«То добре, доню, що ти приїха­ла, – сказала потім Галині Володина мати, – бо дуже вже хотів побачити тебе бодай ще раз…»

… Відтоді минуло майже тридцять літ. Стала Галина бабусею, може, і Володя бавить онуків. Відтоді біль­ше ніколи не схрестило життя їхніх стежок. Але ще й досі живе Галина мрією (чи ж здійсненною?) зустріти перед смертю любу серцю людину.

Катерина ПАВЛЮК.

comments powered by HyperComments setImmediate$0.9264260836484925$1
- реклама -