Новини

«Поет без правил» Артем Полежака: «Я б залишився у Володимирі пожити»

Архів
29 переглядів

Яскравий, іронічний, самобутній і трохи скандальний поет Артем Полежака вже багато років збирає на своїх виступах якщо й не стадіони, то принаймні великі зали. Але свою першу книжку віршів видав щойно позаторік. Нещодавно він відвідав Володимир із презентацією уже другої своєї збірки – і ми не оминули нагоди поговорити з ним про творчість, сучасну поезію і про те, яке враження на харківського письменника справило наше місто.

   – Артеме, для сучасного автора, насамперед поета, важливо мати друковану  збірку своїх поезій? Чи можна без цього обійтися, як це робили багато років ви?

– Для мене факт видання книжки ніколи не мав особливого значення. Але часом можуть виникати труднощі з підтвердженням свого статусу. Скажімо, люди цікавляться: «От ти поет, та? А в тебе є книжки?». Ну, кажеш, що нема. Якось виглядає несолідно. То хоча б для цього варто мати одну-дві книжечки (сміється). А якщо серйозно,  я в принципі ніколи нічого не видавав би, бо був до цього байдужий. Мене цікавить творчість як така, а не її документальне підтвердження. Але якось гуглив, що про мене пишуть в Інтернеті, і знайшов один свій віршик, перероблений до непізнаваності, ще й у декількох варіантах, – і з моїм підписом. Тоді подумав, що треба випустити книжку хоча б заради того, щоб не перекручували мої тексти. Та з’явилася перша:  щоб було  з чим звіритися у разі чого і підтвердити, де тексти Полежаки, а де – ні. А другу видав уже за інерцією, бо накопичилося текстів і треба було з цим щось робити. Та й відчуття це сподобалося. Бо до цього можна було казати « я – автор книжки», а тепер – «автор книжок».

   – Ви перемагали у багатьох фестивалях слем-поезії. Але виглядає так, що поетичний слем, який був дуже популярним перформативним жанром років десять тому, відходить у минуле. Чи ні?

– Слем, у який я грав десять років тому, – це був треш, угар і свято життя водночас. Молоді поети на сцені витворяли таке, що потім соромно було дітям розказувати, – дівчата знімали білизну і кидали в зал, хлопці билися. Точно пам’ятаю такий харківський слем, який закінчився великою бійкою. А що зараз? По-перше, слеми перестали називати слемами, а називають баттлами. Слово, може, і правильне, бо перекладається як «битва», а суть цих перформенсів якраз у «змаганні», «боях» поетів. Але звучить воно якось м’яко – і це впливає на його наповнення. Публіка поводиться інтелігентно, рідко матюкаються, ніхто не б’ється, дівчата перестали роздягатися… Такий слем нам не потрібен! (Сміється). По суті, все стало якось формально і спокійно, учасники  аж надто чемно поводяться: прочитав віршика – йому подякували, і так всі по черзі. У цьому всьому немає слему – він однозначно переродився.

   – Наскільки для сучасного письменника важливо спілкуватися з колегами і загалом бути частиною так званої «літтусовки»?

– Зазвичай це відбувається якось невимушено, безпосередньо. Це зараз  я уже півроку живу в Харкові, а до цього десять років провів у Києві. І в столиці хочеш-не хочеш, сам по собі опиняєшся у цій тусовці. Тепер живу більш усамітненим життям, рідко показуюсь на людях. Хоча можливо просто нема з ким поспілкуватися. Чи такі тусовки важливі для творчості? Мабуть, так.  Завжди треба, щоб поруч були люди, які зможуть тебе підправити, оцінити, покритикувати, порадити тобі щось. Таке безпосереднє спілкування з хорошими авторами, за пивом чи кавою, дуже важливе. Під час нього відбуваються професійні розмови – можна підказати колезі, де добре вийшло, де не дуже, що підправити, що переписати. Отака невимушена цехова атмосфера, в якій, коли перебуваєш, цього не усвідомлюєш, але вона позитивно впливає на твою творчість.

   – Чи потрібно цілеспрямовано вчити(ся) писати?

– Чи потрібно це всім підряд? Хтозна. Але якщо ти вже пишеш, то дуже добре, коли в тебе є хороший учитель. Для мене це  Євгенія Чуприна. Кілька років тому вона почала зі мною проводити отаку м’яку творчу роботу. Я показував свої тексти, так само, як і іншим, а вона переглядала і вказувала на помилки: отут підправити, тут метафора заяложена, тут рима нікуди не годиться, це поки що забути і повернутися через кілька років. Вона говорить дуже корисні речі. Радить, яких авторів почитати. Я багато чого навчився завдяки її порадам.

   Артеме, на афішах ваших виступів часто стоїть обмеження «18+». Чим воно зумовлене і чи  можна приходити на них, наприклад, в 16?

– Зумовлене темами і лексикою текстів, які на них звучатимуть. Але якщо батьки дозволяють – можна! (сміється). Насправді все ж від людини залежить. Є такі, що їх і в 30, і в 40 від цих текстів варто обмежити, бо не сприйматимуть. Деякі батьки приходять з маленькими дітьми, ми їх завжди попереджаємо, що можлива ненормативна лексика, вони кажуть – ми в курсі, нічого страшного. Тоді ок. Але звичайно, якщо в залі є діти, то я не буду говорити зі сцени речей, яких дітям чути не варто.

   – Слухач Полежаки – який він? Хто ходить на ваші виступи і кого б ви не хотіли на них бачити?

– Та я всім радий. І мій слухач різний. Зараз багато виступаю перед військовими. А колись читав вірші і  в будинку престарілих, і в тюрмі, і перед маленькими дітками в інтернаті. Для наймолодших слухачів маю окремий невеличкий цикл дитячих віршиків. Багато виступаю перед студентами. Буває, приходять і  дорослі люди, і зовсім юна молодь, і бабусі-дідусі. Тож нема такого поняття «публіка Полежаки». Але репертуар, звичайно, варіюється. Коли виходжу і бачу, хто прийшов на виступ, то приблизно вже собі уявляю, що саме читатиму, що краще зайде. Орієнтуюся за внутрішніми відчуттями, але знаходжу вірші для всіх.

   – Якщо люди вас сприймають суто як «отого поета, який пише вірші з матюками», вас це ображає чи не дуже?

– Ну, на такі закиди я просто кажу, що в мене не тільки вірші з матюками… А що тут можна сказати? Значить, отакий в них внутрішній світ, що вони слухали-слухали поезію, а запам’ятали лише матюки.

   – Кого з поетів читаєте ви?

– Насамперед оту «літ тусовку», про яку ми згадували, бо вони всі у мене в друзях у фейсбуці. Зранку відкриваєш стрічку і маєш порцію віршів – Дмитро Лазуткін, Євгенія Чуприна, Вано Крюгер, Аня Малігон, і так далі. Це найбільш сучасна поезія, яка пишеться тут і зараз. І ти можеш бути її першим читачем – це найгостріше відчуття.

   – Ви вперше у Володимирі. Як вам місто?

– Красиве. Я б навіть тут залишився на довший час. Не знаю, чи зміг би на все життя, – бо надовго ніде не затримуюся. А якийсь період із задоволенням би пожив. Можливо, в теплу пору року, коли все розцвіте і зазеленіє.

Розмовляла Віталіна МАКАРИК.

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up