На головну Новини Правда життя Альберта Новікова  для спецслужб виглядала сумнівною

Правда життя Альберта Новікова  для спецслужб виглядала сумнівною

   Два місяці тому у нашій газеті вийшов матеріал про Степана Фугу та його однодумців, антирадянська діяльність яких у 50-х роках минулого століття лягла в основу кримінальної справи, внаслідок чого кожен з чотирьох націоналістів тоді отримав свої терміни у виправних таборах. Розповідаючи історію хлопців, ми згадували і володимирського поета Альберта Новікова, який присвятив Фузі одну зі своїх поезій.

   Після цієї публікації до редакції звернулися читачі із проханням написати про діяльність самого Новікова, адже пильне око КГБ і його увагою не обділило.

- реклама -

Спільні читання із хлопцями Степана Фуги

Вони і справді були знайомі. Перша зустріч Фуги і Новікова відбулась у суді, де слухали справу якогось селянина, що, мовляв, крав у колгоспі зерно. Саме там ці два чоловіки зійшлись на спільності своєї антирадянської позиції. Щоправда, Фуга був націоналістом і бачив проблеми України у її залежності від Росії, але поет у цьому його не підтримував, а виступав суто проти самої системи. І викладав свої думки у поетичних рядках.

Альберт Новіков не є корінним володимир-волинцем. Росіянин, за офіційними документами, народився на Смоленщині, з батьками та братами переїхав у наше місто у 1946 році. Йому тоді було 14. По закінченні школи № 6 поступив на навчання у Харківський автодорожний інститут на інженера-техніка, після першого семестру звідти поїхав і більше не повернувся. Йому не сподобалось.

Натомість у 1953 році вступив до Львівського університету на факультет іноземних мов, французьке відділення. Але і тут його вистачило ненадовго. Екзаменів за перший курс Новіков уже не складав. Виключили звідти нібито за академзаборгованість. Хоч, може, тут вже зіграли роль і його антирадянського спрямування вірші (писати почав із 1951-го).

Повернувся у Володимир, працювати пішов на заготзерно. У силу свого заняття мав зустрічі із селянами, часто доводилось чути про їхнє нелегке життя, про державні займи, які вважав натуральним грабунком, великі податки, низькі заробітки… Про це не міг не писати. А потім показував результат своєї творчості Степану Фузі та його хлопцям, зокрема, Григорію Резнику, що працював художником у кінотеатрі. З цими людьми Новіков приятелював, вони поділяли його антирадянські погляди, визнавали, що у віршах він відображає життя правильно. А не викривляє картинку соціалістичної дійсності, як стверджували йому на допитах слідчі.

Саме як свідка по справі Фуги-Зиня-Пасічника-Данилюка Альберта Новікова вперше допитали співробітники КГБ. Дуже цікавились їхніми зустрічами на березі Луги чи то у старому сквері, їхніми планами боротьби, спільними читаннями антирадянської літератури, зокрема, їх цікавив і  творчий доробок самого Новікова. У розмові зі слідчим поет не приховував, що потерпає від несправедливої долі тих же селян, і, «як колись російський поет Некрасов», свідомо про це пише.

Після арешту четвірки хлопців на чолі з Фугою у серпні 1954 року кагебісти Новікова попередили, чим це може для нього скінчитись. Після профілактики – поки що відпустили.

Та це подіяло ненадовго. Зупинитись не міг. Писав і далі. І йому хотілось із кимось ділитись творчими результатами.

Свідчила навіть вчителька проти учня

Так, у листопаді 1955 року він необачно «виступив» зі своїми віршами перед незнайомими людьми. Був якось на вечері у одного зі своїх знайомих, з яким жив тоді по сусідству на вулиці Леніна (тепер Шевченка). Гостей трохи назбиралось, спілкувались, танцювали, своє зробив і алкоголь – Альберт раптом звернувся до всіх за дозволом почитати їм свою поезію. Розпочав із невинних віршів про любов, а потім перейшов на політичні.

Його понесло. Став казати, що мораль розтоптано, молодь нічого в житті не бачить, крім гнилизни, що свободи слова і совісті в країні немає, що казати про побудову комуністичного суспільства – це «бред сумасшедшего», зізнався, що його за вірші і вигнали із Львівського університету. «Ви мене не зрозумієте. Бо для цього слід бути належно підкованим. А як зрозумієте – за мною не підете, бо на шляху зустрінете танки, гармати й  штики». Розгорілись суперечки, дехто з ним не погоджувався, дехто встав і пішов. Невдовзі усі ці люди давали свідчення кагебістам.

На початку 1957 року до справи цькування Новікова долучилась і його колишня вчителька Тетяна Сергіївна. До її оселі на Островецькій він якось завітав із товаришем. Він її поважав як педагога, сподівався на розуміння. Отож Новіков у якийсь момент став читати вірші. Через кілька днів вчителька напише заяву в КГБ, у ній розповість, що у своєму вірші життя колгоспників її учень порівнює із «подыхающей, замученной лошадью», що він виступає проти збройного втручання СРСР у справи Угорщини і введення туди радянських військ.

Вчителька йому тоді заперечувала, казала, що він не знає життя колгоспників, що все насправді не так, як він описує. Мовляв, вона вірить, що якби він реалістично змальовував дійсність, то міг би стати справжнім поетом, його б друкували. А він усміхався і казав їй на те: «Якщо так, то для чого? Адже писати треба тільки те, що відчуваєш…» «Письменники, що писали правду, ніколи не визнавались сучасниками, але потім залишались у віках…» – додавав.

Отож слідчі легко отримали у прокурора санкцію на обшук і арешт Новікова. У нього вдома знайшли кілька зошитів із потрібними їм записами. Усе це спрямували на криміналістичну експертизу. У науково-дослідному інституті зробили висновок, що усі вірші написані однією рукою. Рукою Новікова. Цікаво, що висновки по кожному з віршів починались фразою «спорный стихотворный текст…» Справді, для працівників спецслужб його правда життя виглядала сумнівною. Адже за їхньою логікою, Новіков у своїх віршах наводив наклеп на радянську дійсність.

На судовому засіданні Альберт не відмовився від своєї політичної позиції. «Ніколи людина із твердим кругозором не може перемінити свої погляди за дві-три години», – казав. І йому все одно, яку йому міру покарання обере суд.

Тож суддя дав йому 10 років у виправно-трудових таборах із забороною проживати в УРСР протягом п’яти років після звільнення. Щоправда, згодом Новіков написав касаційну скаргу, у якій винним себе таки визнав, але частково, натякав на свою молодість, навіть про дівчину написав, яку любив без взаємності – що навіть це вплинуло на те, що він дивився на світ через чорні окуляри і нічого доброго не міг довкруг помічати. Він просив пошкодувати його старих батьків і його як людину, яка нічого доброго в житті не бачила.

І йому вирок пом’якшили. Прибрали заборону жити в Україні опісля обов’язкових десяти років табору.

Він відбув рівно десять років у Дубравлагу (республіка Мордовія).

 

Бідове посттабірне життя

Повернувшись у Володимир, Альберт Новіков потрапив на роботу на меблеву фабрику, де пропрацював багато років, розповідає один із його приятелів аптекар Юрій Бражніков, який серед числа інших наших читачів також висловив сподівання, що ми напишемо про справу поета. Вони в аптеці і познайомились. Той зайшов якось і попросив чашечку кави. Розговорились, роззнайомились, а потім час від часу зустрічались і часто й багато говорили про літературу.  «Саме він познайомив мене з творчістю Марини Цвєтаєвої, Анни Ахматової, Ніколая Гумільова, а також Саші Чорного», – каже Юрій Іванович.

Поет розказував, з якими високоосвіченими людьми йому довелось сидіти разом у таборі. Професори, письменники, священики… Вони мали традицію: раз на тиждень збиралися і кожен із них читав в’язням лекцію по своєму профілю. Багато хто вийшов із табору із досконалим знанням іноземних мов…

Новікову навіть деякий час пощастило там жити поруч із видатним кардиналом Йосипом Сліпим, який відбув у радянських таборах 18 років.

«Яким я Альберта пам’ятаю? Майже завжди ходив у кирзових чоботях, навіть улітку, в старомодних окулярах. Бідував, часто був голодний… Але завжди , як би не виглядав, із нього струменіла його інтелігентність», – розповідає Бражніков. Поетову «Лагерную тетрадь» він якось у нього викупив. Та хтось її поцупив з аптечної стійки. Пан Юрій розповідає, що навіть писав про товариша відомому радянському поету Євгену Євтушенку – той не відізвався.

Новіков, бувало, заходив до Бражнікова додому, вони разом снідали, пили каву, а потім Альберт починав щось розповідати – можна було заслухатися.

Я запитала про поета й у краєзнавця Ярослава Царука. «Так, – каже, – були знайомі, але не близько. Грали не раз із ним у шахи. Новіков завжди вигравав».

У нього була дружина, народились два сини і дочка. «Один із синів, здається, й тепер проживає у місті, – говорить Юрій Бражніков. – Останні роки життя Новіков прожив у притулку для престарілих, помер там у січні 2003 року, працівники центру його й поховали… Я навіть не знав, що він помер. Дізнався випадково, пішов замовив залізного хреста й поставив йому на могилу…»

Завдяки благодійникам у Володимирі видали брошурку із віршами Новікова – «И тоска моя, и печаль…»

 

«Радио врет, от лжи надрывается,

Бедный народ обмануть собирается.

Вышло правительства постановление

Деньги занять у вас для укрепления

Мира, свободы и социализма,

Для построенья основ коммунизма…

 

Драли жестоко большие налоги

Власти за всякий пусток.

И ободрала народ наш убогий

Свора продажних собак…

 

Займами мучили нас ежегодно,

Драли з зарплаты изрядную часть.

И заявляли: «Живи как угодно

Да не ропщи на Советскую власть».

(Із вірша «Заем» Альберта Новікова).

 

Світлана КОШИРЕЦЬ.

P.S. Дякуємо працівникам музею імені Омеляна Дверницького за можливість попрацювати із копіями кримінальної справи Альберта Новікова.

 

 

comments powered by HyperComments setImmediate$0.9264260836484925$1
- реклама -