Віра Євстафіївна вивчає проблеми діагностики і лікування гіпоімуноглобулінемій. Запропонувала класифікації дисфункцій імунної системи та герпесвірусних нейроінфекцій. Довела ефективність імуноглобулінотерапії у профілактиці інфекційних ускладнень при гіпоімуноглобулінеміях у дітей раннього віку.

Доктор медичних наук, професор Віра Казмірчук – директор інституту імунології та алергології та реабілітації. Вона вивчає проблеми діагностики і лікування гіпоімуноглобулінемій. Запропонувала класифікації дисфункцій імунної системи та герпесвірусних нейроінфекцій. Довела ефективність імуноглобулінотерапії у профілактиці інфекційних ускладнень при гіпоімуноглобулінеміях у дітей раннього віку.

За цими складними медичними термінами – тисячі врятованих людських життів. До професора Казмірчук звертаються хворі з усього світу. Навіть уперше потрапивши до Києва, знаходять «лікаря Віру» з допомогою таксистів чи випадкових перехожих. Часто серед її пацієнтів є й такі, хто вже лікувався у десятків визначних фахівців. Та до зцілення приходять завдяки допомозі української професорки, яка приймає на третьому поверсі звичайної київської дитячої поліклініки на затишній Турівській вулиці, де розміщений її кабінет. А перед ним, у фойє, оселилася справжня галерея кімнатних рослин. Вишукані і найпоширеніші, звичні для більшості наших осель, усі, незалежно від своєї ботанічної ієрархії, почуваються тут суперкомфортно – доглянуті, умиті, свіжі – вони заспокоюють, налаштовують на довіру до їхньої господині, на перший погляд, суворої, прагматичної, рішучої жінки, до якої люди приходять за надією відновити найдорожче у житті – здоров’я.

Часто серед її пацієнтів є й такі, хто вже лікувався у десятків визначних фахівців. Та до зцілення приходять завдяки допомозі української професорки, яка приймає на третьому поверсі звичайної київської дитячої поліклініки на затишній Турівській вулиці, де розміщений її кабінет.

Чому обрала саме цей напрям медицини?

Зацікавилася, бо тоді, у 70-х роках, імунологія була цілком новою, невідомою цариною. Їздила до Москви, Ленінграду на лекції академіка Рема Петрова, багато працювала сама.

Тепер ця галузь – одна із найактуальніших. Через забрудненість навколишнього середовища, напружений ритм життя, відмову від фізичної активності й простої, здорової їжі, а інколи й через генетичні збої ми втрачаємо імунітет, організм не протистоїть хворобам, інфекціям, тому страждають дуже багато дітей і дорослих.

Серед моїх пацієнтів – не лише українці, була піаністка російського походження з Канади, ізраїльтяни, американці… Часто наші співвітчизники недооцінюють можливості української медицини. Коли повертаються із-за кордону, пояснюю, що у нас імунологічні обстеження у десять чи й більше разів дешевші, ніж, наприклад, в Ізраїлі. Навіть, коли окремі аналізи надсилаємо у Німеччину. Тим більш, усім пишуть призначення «лікуватися за місцем проживання».

Перед прийомом ночую у клініці.

Заздалегідь вдома наготую їсти чоловікові. Помолюся, рано лягаю, щоб спокійно виспатися. Встаю о шостій, приймаю душ, налаштуюся і о сьомій годині вже приймаю першого пацієнта. Після кожного запалюю свічку, замінюю на свіжу воду у вазочці (у ній для краси плаває скляна кулька – ред.), що стоїть на столі, бо хворі приходять із пробитою кармою, поганою енергетикою. Час від часу збризкую кабінет свяченою водою.

Найсильніша моя берегиня – ікона Божої Матері Семистрільна (висить у кабінеті на стіні, за спиною), її подарував один із врятованих пацієнтів, історик. Він єдиний, хто вижив із відомих мені 85-ти хворих з таким діагнозом. Є тут ще кілька образів, вишитих бабусею, сестрою, священиком із монастиря.

Поважаю Хаяла, азербайджанського ясновидця, учасника популярних телепередач. Чула від нього багато мудрого.
Вважаю за обов’язок – домогтися повернення нашої Турковицької ікони Божої Матері Українській православній церкві Київського патріархату. Зараз вона у Вінниці, у Московському, а це не їхня святиня. Треба це довести. Сподіваюся на допомогу у цім київських холмщаків.

Народилася у 1940 році у Турковичах Грубешівського повіту. Про життя за Польщі знаю лише із маминих розповідей. У моєму дитячому мозку лишилася картинка – я на руках у мами, а перед нами – рівненьке зелене поле… У 1944-му таємно, уночі на плотах батьки з нами, двома малими дітьми, перебралися через Буг. Оселилися спершу у селі Поромів. Батька відразу забрали на фронт, ми виживали завдяки маминому шиттю.

Господь до мене прихильний. Очевидно цього заслужили мої предки. Завжди молюсь за них і пам’ятаю.

Планую потрапити до польських архівів, щоб дослідити свій родовід.

Вірю, що у моєму роду ні з одного, ні з другого боку не було людей жадібних на гроші, славу та злочинців. Є, навпаки, багато обдарованих і талановитих, як, наприклад, мамин двоюрідний брат Микола Грицюк, який став видатним скульптором, він – автор пам’ятника на могилі Пікассо.

Дід по татові лінії Роман Казмірчук був старостою православного монастиря у Турковичах. Коли поляки грабували цей монастир, він сховав славнозвісну чудодійну ікону Турковицької Богоматері. Коли вийшов із підпаленої поляками обителі, йому поцілили пострілом ззаду у голову. Ще зміг трохи бігти, тоді його побачила моя мама, яка теж утікала зі мною на руках. Дідусь поцілував мене і сказав: «Бережи її, вона буде дуже великою людиною». Це його останні слова.

Мамине дівоче прізвище Гапон, з цього роду священик, відомий з історії про першу російську революцію 9 січня 1905 року. Цей рід походить із Франції, одна з його гілок пішла у Польщу, Петербург… Знаю, що дідусь Федір, мамин батько, був дуже освіченою людиною, помер десь у років 45-48. Коли він одружився з бабусею, їй було трохи за 20. Батьки дали їй у спадок землю. Спершу молоді збудували у полі солом’яну халабуду, а за кілька років розжилися на великий маєток. Мали п’ятеро дітей, сіножать, багато землі, велику стайню, коні, корови. У наймити до діда просилися ще за кілька місяців до сезону, бо добре платив і годував. У своєму будинку відкрив школу для сільських дітей, виписав вчительку української мови, надав хату для проживання вчителів. Дід Федір Гапон передплачував і одержував газету аж із Канади. У маєтку ставили театральні вистави.

Своїх дітей спрямовував відповідно до здібностей. Найстаршого сина послав у Варшаву в університет, той закінчив математичний факультет і став директором школи. Іншого, який з дитинства постійно щось собі підшивав, послав вчитися на шевця, він шив і ремонтував чоботи. Дочка Олександра, вважав, буде доброю господинею, няньчитиме дітей – вона мала четверо синів. А мою маму віддав до Грубешова, вчитися на швачку. Їй добре давалося це ремесло, згодом і працювала за цим фахом.

Через багато років ми з мамою побували на місці, де стояло дідове обійстя – ще застали яблуні, які вона садила, лишався тоді ще підмурівок нашого маєтку…

Господь до мене прихильний. Очевидно цього заслужили мої предки. Завжди молюсь за них і пам’ятаю. А ще якось одна жінка сказала, що серед них, у сьомому коліні, була свята, на яку я подібна, і Бог дав мені здібності, такі, як мала вона.

За шостим заходом вступила до медінституту. Працювала лаборантом у школі, вечорами – касиром у будинку культури. А потім, заробляла стаж уже у Києві, також лаборантом, але в онкоінституті. І знову щоліта – вступні іспити. Маючи п’ять років стажу, здала всі екзамени на «четвірки» і таки пройшла. На першому курсі стала найкращою студенткою педіатричного факультету і студентським деканом – була тоді така громадсько-комсомольська посада.

Училася легко. Напевне мої предки випросили у Бога мені феноменальну пам’ять. На лекціях рідко писала, переважно тільки слухала . Латина давалася, як двічі по два, як казка. Запам’ятовувала матеріал із першого разу, зубрити не мала потреби.

Володимир – місто тисячолітньої давнини, розташоване на самому кордоні, тут, крім його жителів, постійно дислокуються великі військові з’єднання. Докладаю всіх зусиль, щоб у Володимирі був центр госпітального округу.

Бабуся Марія, мамина мама, була цілителькою.

Вона жила у Микуличах зі своєю дочкою, моєю тьотею Сашею. Нам було дуже голодно, як приїхали з Польщі, і тьотя приносила нам із села варені буряки і шматочок сала – продуктами люди віддячували бабусі за лікування. Пригадую випадок, свідком якого стала сама. Сусідський хлопчик від переляку втратив мову. Принесли його до бабусі, вона поставила свічки до ікони, помолилася, перехрестила дитину, викачала й вилила яйце. І тут він встає й кричить: «Мамо, де я? Що це було? Пішли додому». Ми, всі діти, це бачили. Бабуся знімала переляк, знала кожну травинку, на горищі мала масу сушеного зілля.

Коли я була маленькою, вона чомусь казала, що буду схожою на Наталі Пушкіну. Звідки проста селянка знала про Пушкіна?

У дитинстві дуже хотіла грати на скрипці – вона так зворушує душу! Сяду, було, біля радіоприймача й слухаю. Однак тато заробляв 45 рублів за місяць, а музична школа коштувала 35…

Могла стати актрисою. Грала в юності у народному театрі будинку культури, писала вірші. Моїм партнером по сцені був Володимир Андрощук, котрий згодом став кінорежисером. «Тягнув» і мене до театрального інституту, запросив до себе на дипломну виставу, посадив у першому ряду: «Дивись, скажеш, як я граю!». Популярні тоді актори Духовичний і Слободський, котрі гастролювали по всьому Союзу, написали мені характеристику для вступу в театральний. Але була дуже самокритичною дівчиною і вдома, оглянувши себе у дзеркалі, вирішила, що моя зовнішність не відповідає мистецьким стандартам. Зараз, у понад 70, переглядаючи колишні світлини, розумію, що не лише у 20, а й після сорока мала вигляд тендітної моделі.

Заплакала, почувши, що отець Євген Рябець береться будувати церкву Віри, Надії, Любові й Софії. Надією звалася моя мама, чоловікова внучка, з якою ми дуже близькі (своїх дітей не було) – Любов, я – Віра. Перший грошовий внесок надала, коли ще навіть не було плану землевідведення. Але у мене рука щаслива – он який храм за два роки піднявся!

Люблю землю, квіти – їх завжди було багато у мами. Вона казала: «Людина повинна прикрашати світ». У землі не риюся, бо не маю коли, але огірки-помідори маємо свої, а буряки, моркву, картоплю – купую. На дачі, куди їздимо на вихідні, другий рік рясно родять дев’ять кущів лохин, є велика, без колючок, ожина, до глибокої осені плодоносять малина, ремонтантна полуниця, суниця.

Обурилася безмежно, почувши від Петра Саганюка, як на Волині реформують медицину. Володимир – місто тисячолітньої давнини, розташоване на самому кордоні, тут, крім його жителів, постійно дислокуються великі військові з’єднання. Докладаю всіх зусиль, щоб у Володимирі був центр госпітального округу.

Перспективи малих міст? Шкода, що не вся молодь повертається після навчання. Я й сама приїхала до Володимира лише на три роки, але переконалася, що не зможу там реалізувати те, що можу й хочу. Працюватиму або у пологовому будинку педіатром, або бігатиму по дільниці до пацієнтів. А коли ж наукою займатися? Тому повернулася до Києва.

comments powered by HyperComments
- реклама -