На головну Новини Писанковий майстер-клас в Абу-Дабі

Писанковий майстер-клас в Абу-Дабі

Видається абсолютно фантастичною ідея запровадження Міністерства щастя і толерантності, але в Об’єднаних Арабських Еміратах це – реальність, як і реально те, що усім, кому випало там жити, і справді створені найкомфортніші умови для проживання. Хіба що із кліматом та його піщаними бурями замість життєдайних дощів не посперечаєшся. Але і з цим люди там приловчилися жити і не нарікати.

   Які враження ОАЕ залишають по собі, про це говоримо із мисткинею Іриною Надюковою, заступником директора нашої художньої школи. Цій жінці доводиться там щороку бувати. Бо там – дочка.

- реклама -

У ГОСТІ ДО ДОЧКИ

Її Іруся, як лагідно називає мама дівчину, уже сім років проживає у Еміратах. Нині їй лишень 25, а закинула доля туди спочатку на навчання. Дізналась про Нью-Йоркський університет в Абу-Дабі, заповнила в електронному варіанті необхідної форми документи, продемонструвавши свої знання та досягнення, а потім її запросили туди на співбесіду та вступні іспити. Конкурс був надзвичайно високий – понад сто охочих на одне місце. І Іра його пройшла. Дівчина не просто вивчилась, а й лишилась там згодом працювати. Три останніх роки вона займається науковою роботою у галузі дитячої психології, на основі досліджень вона та її колеги готують висновки, які поширюються через наукові журнали та конференції. На рахунку Ірини виступи на наукових конференціях, приміром, у Балтиморі (штат Меріленд) і Остіні (штат Техас) у США та в інших країнах. Був період, коли їй доводилось і в Україну прилітати не просто додому, а за збором потрібних їм даних у дитячих садочках: ходила на заняття, спостерігала за дітьми, спілкувалась із вихователями.

   Спочатку Іра жила у кампусі, такому собі університетському містечку. Щоправда, Ірина Юріївна, розповідаючи, наголошує, що дочка завжди у мовленні послуговується словом «кемпус», на англійський манер. Вона вільно володіє не тільки англійською, а ще іспанською. Останнім часом поглиблює свої знання з арабської – все-таки це мова народу, серед якого живе. Арабська не легка до вивчення, з мінімумом голосних звуків, що незвично для вимови тому, хто зростав у мовному середовищі української милозвучності. Читати і писати теж треба інакше: справа наліво.

Нині молодша Надюкова може собі дозволити винаймати квартиру у центрі еміратської столиці, живе на 31 поверсі 50-поверхового хмарочосу, має шикарний вигляд зі свого вікна. На останньому поверсі – басейн, джакузі, тренажерний зал, ігрова зона для дітей, які можуть відвідувати усі, хто на даний час проживає в будинку. Вочевидь, міркує Надюкова-старша, це входить в оплату за житло. Вона не цікавилась. А у басейн, поки дочка на роботі, могла ходити досхочу. А ще – малювала.

ПИСАНКИ ЯК ЕКЗОТИКА

Під час недавнього свого візиту в ОАЕ, який у часі збігся із Великодніми святами, Ірині Юріївні випало й там трохи побути викладачем. Річ у тім, що у доччиному університеті є традиція щорічно представляти свої країни (а навчаються там, звісно, студенти з усього світу). Українці цього року приурочили свою презентацію саме до Великодня, куди й запросили пані  Ірину, як майстра у писанкарстві. Це  був незвичний майстер-клас. Вона просто сиділа, малювала писанки, за цим усі охочі спостерігали, хто мав бажання – пробував і собі писати, хоча б проводив пару ліній, потім міг забрати собі готовий виріб. Для багатьох, хто із цікавістю стежив за дійством, цей вид народного мистецтва є справжньою екзотикою. Люди розпитували, цікавились, які застосовуються барвники, в яких пропорціях. Барвники, привезені з України, якраз дуже згодились – Ірина Юріївна везла їх, щоб розписувати яйця разом з дочкою.Писачки у Ірусі уже були – торік вона сама робила писанки.

   Ходили вони ще разом і в українську громаду міста, де збираються щороку, зокрема, й для розписування пасхальних яєць. Звичайно, кожен це робить, як уміє. Тож і тут Ірині Юріївні довелось щось радити землякам, консультувати, ділитись секретами. «Мала можливість поділитись нашим сокровенним, написання писанки налаштовує людину на добрий лад, дає можливістьзосередитись, отримати позитивний результат. Це свого роду арт-терапія…» – розповідає Ірина-старша.

   Хоч уже не перший раз в Еміратах, але вперше була така тісна зустріч саме з українською громадою. На батьківщині саме проходив другий тур президентських виборів. Тому відвідала українське посольство, проголосувала, та ще й несподівано потрапила того ж дня у випуск новин каналу «Україна» – хоч думала, що пан Євген Семенов, голова українського осередку, так просто знімає її на телефон.

В українців там є своя недільна школа, до свят вони збираються, проводять різноманітні культурні заходи. Цьогоріч у парку спеціально для української громади організували вечірку. А перед тим, рано-вранці, і паски святили, запрошували на проведення обряду православного священика з української церкви. Раніше, коли її не було, священику з України спеціально купували квиток – і він прилітав, на Різдво й на Великдень.

КОНДИЦІОНЕРИ НА ЗУПИНКАХ

Є в українців ностальгія за рідним, та є і радість від комфортного проживання кожного свого дня, про що ми в Україні можемо поки що мріяти. І цей комфорт – у дрібницях.

Усі вулиці просто всипані камерами відеоспостереження, тож коли треба пізно увечері вибігти в магазин – за свою безпеку можна не хвилюватись. Довкола все ідеально освітлено, навіть дороги за межами міст. Такої темені, як у нас, не зустрінеш. У цьому переконалась Ірина, повертаючись із дочкою пізно вночі з поїздки у Дубай.

Усі магазини облаштовані ескалаторами, які працюють за принципом безконтактних дверей: підходиш до нього – транспортерна стрічка (причому не традиційна – зі сходами, а рівна, щоб зручно і легко було туди возик поставити) вмикається, а коли охочих їхати немає – ескалатор відпочиває, даремно не працює.

   До речі, цікаво, як в Еміратах уміють уживатись зі своїм складним кліматом. З самого ранку у травні там уже понад 30 градусів тепла, вологість висока, тому тамтешню спеку непристосований організм витримує важко. Однак там скрізь – кондиціонери: в установах, магазинах, транспорті, в таксі, навіть на автобусних зупинках – мешканці Абу-Дабі чекають автобуса у герметично закритих приміщеннях.

Коли туди прилетіла, пригадує свій перший візит в Емірати Ірина Юріївна, не могла зрозуміти, що то за така дика спека. Це був травень, шоста ранку, а відчуття були такі, немов тебе помістили в духовку. Ось і тепер вона старається їздити до дочки узимку чи навесні, бо влітку, коли й з відпусткою легше, та переважає страх потрапити у немилосердну жарінь.

Зимою найхолоднішоютемпературою там може бути плюс 18 градусів – це вночі так. Вони ходили містом у футболках, водночас індуси, яких у країні надзвичайно багато, виходили на вулицю у зимовому взутті, куртках і шапках – для них і це мороз.

Очевидно, саме через кліматичні особливості, в Абу-Дабі в основному будують так звані моли: великі споруди, де всередині і магазини, і перукарні, кав’ярні, ресторани, розважальні заклади, словом, коли ідеш туди, то не обов’язково за покупками. Усе це знадвору, звичайно, зачинено – у приміщенні працює маса кондиціонерів. Двері, до речі, не тільки там, а й скрізь безконтактні. Ірина Юріївна не пригадує, щоб під час перебування в країні їй доводилось десь щось відчиняти руками.

МИСТЕЦЬКІ ПОХОДИ

В Абу-Дабі є свій Лувр, у якого тісна співпраця з паризьким. Там і постійні експозиції (викуплені в Парижі), і такі, що розміщуються тимчасово. Цього разу пощастило побувати на виставці робіт Рембрандта – для художниці подивитись на всесвітньовідомі шедеври – справжнє свято. Захопилась так, що, лише вийшовши з виставки, зрозуміла, як сильно замерзла, розповідає пані Ірина. Бо ж – кондиціонери.

До речі, в Луврі є не тільки виставкові зали, а й кінозал, де демонструють кіно про художників, лекторій, є ігрова зона для дітей: поки батьки насолоджуються прекрасним, малі граються у спеціально розроблені розвиваючі ігри, де також знайомляться з мистецтвом – розмальовують контурні заготовки з картин відомих художників або, у відповідності до епох, добирають і розклеюють елементи одягу різних часів тощо.

Територія поруч з виставковими залами прекрасна: великий сад, доріжки, чудова над усім цим мережана сферична стеля – усе гарно зроблено, з розмахом. «Ходиш скрізь – і мимоволі порівнюєш із рідним містом. Звичайно, розумію, що в нас просто немає таких коштів. А там шейх цього року зміг собі дозволити додатково виділити на розвиток культури два мільйони дирхамів…»

   Усі простори там продумані, чудово організовані, скрізь дбають, щоб вам було зручно й затишно. Дві Ірини разом ходили у Центр національної культури на виставку декоративно-прикладного мистецтва, не встигли зайти, як їх запросили на презентацію кави. Ірина Юріївна із захопленням розповідає про побачене: при них посмаживши і потовкши кавові зерна, араб на тліючому вугіллі довго варив їм ароматну каву, хвилин 10-15 вона має мліти, у неї додається купа різноманітних трав, назви всіх і не знати. Українка впізнала знайомий  їй кардамон, бачила, як туди додається настояна на пелюстках троянди вода. А наливають кави зовсім трохи – це ознака, що ти бажаний гість , вип’єш – наллють тобі ще, щоб ти не пішов. А якщо вже не хочеш пити – маєш у повітрі своїм горнятком покрутити із боку в бік – тебе зрозуміють.

Запам’ятався і похід у Каср аль-Ватан. Це президентський палац (так званий Палац націй), де ніхто не живе, лишень шейх працює, а для відвідувачів, як музей, відкрито центральну його частину. А також в Каср аль-Хосн, залишки фортеці першого шейха, заснованої ще 1761 року. Це найстаріша будівля в Абу-Дабі, вважається, що звідти почали будувати і саме місто. Побували також в мечеті шейха Заїда, її вважають сьомою за величиною мечеттю у світі, там, кажуть, найбільший на планеті килим. Звичайно, туди можна зайти тільки роззувшись, як це і прийнято у таких храмах. До речі, скрізь: чи то в палацах, чи мечеті, чи музеях – треба проходити через металошукачі. Довкола завжди все суперохороняється.

КРАЇНА ТРУДОВИХ МІГРАНТІВ

Запитую, чи бувають у них традиційні для українців «вилазки на природу». Виявляється, з Абу-Дабі організовано їздять… в пустелю. Там теж є всілякі приміщення з кондиціонерами… Сама столиця ОАЕ, по суті, і міститься майже  в пустелі –  в Руб-ель-Халі. На вулицях можна зустріти зелені насадження, яким потрібен постійний рясний полив.

Але на доччин день народження, а їй саме виповнилось 25, Ірина Юріївна отримала можливість побувати на зеленому острові. Це приватна земля, там все теж добре організовано і облаштовано, є супердорогі готелі, пляжі і – ліс! Він там можливий тільки тому, що величезні кошти вкладаються у його зрошування.

Об’єднані Арабські Емірати незвичайна країна в усьому. Цікаво, що, за оцінками ООН, на 85% її населяють трудові мігранти, найбільше їх з Індії, Непалу, Пакистану, Шрі-Ланки. Не-азіатів у ній відсотків вісім. Приїжджі мають право проживати там лише поки працюють. Як тільки людина втрачає роботу, вона мусить виїхати з країни. Ірина Юріївна розповідає, що готувався спеціальний закон, вона не знає, чи він уже прийнятий, який дозволив би у країні залишатись пенсіонерам – але тільки у разі, якщо вони можуть довести, що мають достатньо коштів для проживання там і не розраховують на жодні допомоги.

Відкрити бізнес іноземець має право лише у спілці із місцевим жителем і з ним згодом ділитись своїми доходами – по суті, це й дозволяє арабам не працювати й безбідно жити.

Еміратці ніколи не поспішають. Традиційно, якщо початок якоїсь події призначено, приміром, на 13.00, то добре, якщо усе почнеться о 14-ій, у кращому випадку за півгодини, не раніше.

У країні, в якій приблизно 70% чоловічого населення, чи є якісь обмеження в одязі для жінок?Місцеві жінки там ходять в абаях (чорних одежах), обов’язково в хіджабі , чимало хто ходить, маючи лише прорізи для очей, є, що все закрито. Решта ж жінок можуть ходити у чому хочеш. Однак є певні негласні правила, яких також усі стараються дотримуватись і не привертати зайвої уваги. «Ось, наприклад, якщо Ірусі треба зайти в якусь школу, вона мусить вдягати одяг, який прикриває лікті і коліна. Не пам’ятаю, чи й бачила на вулицях якісь відверті наряди. Майка мусить мати шлейки завтовшки як на три пальці, не вужче», – розповідає пані Ірина.

Цікаво, що для туристів у них є так звана «ladynight». Це означає, що у визначені дні і години, у деяких ресторанах і кафе  жінка може отримати безплатно не більше шести бокалів якогось алкоголю і 30% знижки на їжу. А щоб взагалі мати можливість купити щось алкогольне, людина має не просто досягти  21-річного віку, а й отримати спеціальну ліцензію.

Чи доводиться Ірині-молодшій спілкуватись з арабами? Переважно вона підтримує стосунки з тими, із ким разом працює в університеті. Та якось, під час Рамадану, її запросили на іфтар – таке собі нічне розговіння. Араби зранку і цілий день нічого не їдять і не п’ють, а ввечері і вночі – наїдаються. Причому їжі готується дуже багато. Перед ранком снідають – і потім знову цілий день нічого, навіть води. Іноземці можуть не дотримуватись цього, але для того щоб поїсти і попити, мають ховатися. І ось у такі дні по всій країні запроваджується скорочений робочий день, навіть для іноземців. Вважається, що людина без їжі занадто виснажується.

До речі, у місцевих ресторанах відвідувачам, які зробили замовлення, пропонується така собі щедра «зачекайка»: хліб, оливки, огірки, олія, соуси – цих закусок вистачає, аби наїстися, не дочекавшись замовлення. А є у місті ресторани з різними кухнями, як-то ліванською, корейською тощо. А з українською, запитую? «Є, але в такий ресторан ми не ходили, – відповідає Ірина Юріївна. – Я і сама дочці український борщ готувала».

«Добре там, але за два тижні перебування мені все-таки додому захотілось. Та тут так прохолодно, що вже про Абу-Дабі я знову думаю», – додає, усміхаючись, пані Ірина.

Світлана КОШИРЕЦЬ.

 

 

comments powered by HyperComments setImmediate$0.9264260836484925$1
- реклама -