Новини

Письменник Остап Дроздов: «Якби ми свою країну обирали, вона мала би для нас значно більшу ціну»

Архів
10 переглядів

– Можете запитувати, що хочете, – на початку зустрічі сказав Остап Дроздов, найвідоміший медійник західної України і автор двох художніх романів. Мовляв, з його досвіду презентацій випливає: хоч як не починай їх з обговорення книжок, рано чи пізно хтось обов’язково спитає про вибори або Саакашвілі. Ми з колегою з АТМ «Володимир» спробували втримати баланс і поговорили з гостем як про політику, так і про письменництво.

– Остапе, ви плануєте говорити на презентації про дві свої книги. Чи пов’язані вони між собою?
– «№1. Роман-вибух» – це був мій дебютний роман, з яким я «вибухово» зайшов у літературу, а «№2» – роман, з яким я у ній зафіксувався. Вони не пов’язані сюжетно, лише певною стилістикою і харизмою автора. Їх можна читати і не в хронологічному порядку. Багато читачів так і роблять – ідуть від більш насиченого другого тексту до більш сповідального першого.

– «№2» – роман книга про те, як лишатися патріотом попри випробування, які кладе на твої плечі держава?
– Ні, тут не про патріотизм йдеться. Таких пафосних, кон’юктурних тем я взагалі боюся. В українському варіанті вони дуже невимогливі. У нас спрацьовує сентенція Семюеля Джонсона, який сказав, що патріотизм – це останній притулок негідника. Він «вимикається» тоді, коли більше нічим крити. В Україні поняття патріотизму повністю девальвоване, а патріотами часто є найбільші негідники. Інколи по ширині візерунка на вишиванці можна зрозуміти ступінь корумпованості особи. Я вже звик жити у цьому королівстві кривих дзеркал, де люди бавляться у патріотичні речі і собою дискредитують їх. Тому роман «№2» спрямований радше на власну громадянську відповідальність. Я б хотів, щоб мій читач бачив перед собою дзеркало, і в ньому питав не когось, а самого себе: «Чи не я часом є автором або співавтором всіх національних поразок? Чи не в мені справа?».
Це літературний текст – не публіцистика, не політологічні чи якісь інші роздуми. Чиста література, де діє сюжет, персонажі, епохи, історичні декорації. Але все воно зводиться до усвідомлення того, чи є я щасливим у своїй країні. Якщо не є – то чи маю я право соромитися цього? У тексті я виходжу на тему вибору: я все ж таки її оберу, попри своє нещастя, чи шукатиму деінде.

– Як автор, у цьому романі ви максимально дистанціювалися від України, намагалися писати з точки зору когось, хто перебуває поза її межами. А наскільки для письменника взагалі важливо мати зв’язок зі своєю країною? Може, навпаки – ліпше, коли можеш дивитися на неї збоку і любити її на відстані?

– Як журналіст, я постійно перебуваю в епіцентрі усіх подій. Це мій нерв, моє глибоке заземлення те, що відбувається у країні. Як письменнику, мені це не подобається. Я мушу і хочу бути над цим. Хочу бачити країну на відстані, і вона має бути моєю санітарною зоною, яка відділяє від інфекцій, від сліпоти, від невміння аналізувати. Перебуваючи всередині процесу, ти не можеш його проаналізувати, це можна зробити лише дистанційно.

Усі мої персонажі, включно з оповідачем, можуть говорити про країну як про третю особу, яку, коли вона на це заслуговує, можна обняти і залюбити до кінця життя, але можна і дати кілька копняків, і послати «на три букви». З цією країною треба вести діалог саме як з особою. Країн є дуже багато, глобус один, життя – одне. І кожна людина вільна вибирати місце свого щастя. Тому я про свою країну хотів би говорити з такої холодної, правильної дистанції, звідки можу всю її побачити у повен зріст. Коли я надто близько,то зачаровуюся дрібницями.

Письменник все ж таки повинен бути на вищому рівні, літати над об’єктами. І я собі хотів надати право про свою країну судити збоку. Коли персонажі дивляться на неї зі сторони, то реально знаходять у ній те, що її можна любити. Перебуваючи всередині, ти цього не вибираєш, сприймаєш як автоматичну дію. Ти вже народжений з любов’ю до країни. Вона безцінна, тобто не має ціни, отоє її можна викинути на смітник, бо її ніхто не вибирав. А я за ту любов, яку вибереш. Вона тебе буде зобов’язувати.
Таке моє ставлення трошки розвертає прийняту в нашому суспільстві парадигму, бо в нас так звикли, що все відбувається на автоматичному рівні. Я цей автоматизм уже із себе вихолостив. І через текст пробую вихолощувати навколо себе.

– Тобто ви, так би мовити, заперечуєте Василю Симоненку, який казав, що «можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину»? По-вашому, і її обирати можна?

– Не можна, а треба. Постійно треба вибирати Батьківщину. Якщо вона для тебе є кліткою, з якої ти нікуди не дінешся, у тебе опускаються руки і не хочеться нічого робити. Бо клітку можна лише покращувати. Якщо твоя країна для тебе – безвихідь, на яку ти приречений, звідси таке зневажливе ставлення до неї. Якби ми свою країну обирали, вона мала би для нас значно більшу ціну.

– Як журналіст ви, все-таки, змушений перебувати всередині цієї країни і в епіцентрі її подій. Як письменник – прагнете дистанціюватися. А як ви це розмежовуєте?
– Допомагає те, що, як журналіст, я трохи розрісся за межі своєї професії. Те, чим я займаюся, – це навіть не журналістика як така, а телевізійна публіцистика, інтелектуальна провокація. Це трохи інший жанр, ніж просто інформаційність. Тому жодного конфлікту не відчуваю. Навпаки, письменницьке начало почало відчутно допомагати – я можу мислити глобальніше, ніж просто журналіст. Це іпостась, яку я довго в собі зупиняв, бо, як професіонал, керувався професійними стандартами. Але коли дозволив собі вийти за межі цієї особистості і став письменником, який вже й не зовсім собі належить, це зовсім інший стиль мислення. Дороги назад немає – з літератури вже ніхто не повертається.

– Ось ви говорите про любов до України. А коли наші політики її полюблять? Коли почнуть виконувати свої обіцянки – зокрема, ту, яка звучить давно, про зняття депутатської недоторканності?
– Я б ніколи не запитував політиків про любов до України, бо цим питанням ми їм одразу відчиняємо двері у їхній популізм і демагогію. Я цю тему завжди для них закриваю і від них не очікую любові. Політик – це для мене професія зі сфери обслуговування. До них треба ставитися як покоївки чи офіціанта – дав чайові і випровадив за двері. Там же не питають, чи любиш ти витирати пил або розносити напої. Це твоя функція. Політиків треба ставити у рамки їхніх функціональних обов’язів – створення комфортного життя для усього суспільства. А оці всі пафосні, напрацьовані роками промови – це вічна, але абсолютно зайва тема.

Більше того: не розумію, як політик може любити свою країну, якщо його робота – робити їй боляче. Це дуже неприємна річ. Хороший політик – це та людина, яка буде систему ставити у стан дискомфорту. В тому проблема у нас з професійними політиками – ми їх надто часто помічаємо в показній любові. Якби вони країну побільше не любили, з них була б і більша користь. Саме ця «нелюбов» спонукає людей проривати горизонти і змінювати країни.

Стосовно недоторканності – я розумію, що для політиків це є почуття політичної захищеності, належності до класу обраних. І вони ним надто дорожать, щоб так легко від нього відмовитися. Робитимуть що завгодно, аби цю тему забалакати. Мені здається, без рішення «знизу», воно ніколи не буде прийняте. Недоторканність у нас є і буде – і на цьому, певно, поки треба поставити три крапки…

– Більшість нардепів, вибраних за «мажоритаркою», займаються лобіюванням інтересів своїх громад, «заводять» кошти в округи. Це добре чи погано?
– Державних грошей не існує – є наші з вами. І коли якийсь депутат за певну суму з держбюджету робить заміну металопластикових вікон у школі чи садочку, то робить це за кошти людей, які на це скинулися, і це є ми з вами. Не треба цієї смішної помпезності. Насправді все, що зробив депутат, – зумів гроші платників податків лишити на місці. Це його пряма функція, і в принципі за таке не дякують. А люди настільки зневірені в тому, що може бути добре, що привчені бути вдячними за звичайні речі. Разом з тим, я ще не бачив жодного депутата, який би вклав у свій округ семизначну суму із власної кишені. А нашу з вами – легко.

– На носі вибори, і це пора випробовувань не тільки для тих, хто веде передвиборчу кампанію, а й для регіональних ЗМІ. Де та межа, яку журналіст і ЗМІ в цілому не можуть переступити, коли йдеться про політичну агітацію?
– Можна робити все – журналістика меж не має. Треба хвалити – беріть гроші і хваліть, треба мочити – беріть гроші і мочіть. Вибори – це та стихія, в якій заробляються гроші. Так воно є у світі, і так повинно бути і в нас. Просто треба бути чесним зі своїми читачами і глядачами. Ми надаємо ефіри і площу – і це входить в основні функції мас-медіа. Ми маємо займати якісь свої позиції, і вони завжди будуть корелюватися із позицією власника – така об’єктивна реальність. Тому на кожних виборах треба максимально заробити, і я раджу робити це відкрито, опублічувати замовність ефірів. Це жодним чином не принижує журналістику, особливо в регіонах, де вибори – це часто останній шанс покращити фінансовий стан своїх ЗМІ. То навіщо нехтувати такою нагодою?

– Перед кожними виборами час від часу з’являються заклики заборонити певним категоріям людей, зокрема, пенсіонерам голосувати – бо, мовляв, в інший спосіб ми не змінимо тих, хто при владі роками.
– Це дуже цікава тема! Ми живемо в країні електоральних калік. Треба бути глухим, сліпим чи дурним, щоб голосувати за тих, за кого голосують люди останні десять років. При відкритості інформації, коли всі знають, ху із ху, хто як кнопкодавив, хто на чиїй зарплаті сидить, люди своїми бюлетенями підтримують відкритих негідників. Вони не вміють розбиратися в політиках і не хочуть робити цього.

Я часто думаю про те, як унеможливити такий стан речей. Весь світ стоїть на порозі усвідомлення, що виборець має бути кваліфікованим. Якщо ти маєш паспорт, це не значить, що ти виборець. Я вважаю, що право вибору може мати лише той громадянин, який прочитав кількасот книжок за своє життя, а не тільки відривний календар, який має певного рівня інтелектуальні здібності.

Нам треба відділити добру половину населення від бюлетенів, хоч як не демократично це звучить. У нас електоральна культура не виховувалася, навпаки – розчавлювалася, людей присаджували на повний популізм, тупий і примітивний. Я в цьому плані дуже радикальна людина. І всім молодим людям сказав би: у день виборів вкрадіть паспорт своїх бабусь, мамів, які ціле життя голосують за тих самих. Як може бути виборець легітимним, якщо він навіть комп’ютер ввімкнути не вміє? Не повинна непродуктивна частина населення обирати владу для продуктивної. Якщо ми відсічемо від права вибору значну частину людей, які не вдупляють, що вони роблять, взагалі не аналізують, не мають внутрішнього громадянського чуття, ані самокритики, ні критичного ставлення до кандидатів, то ми отримаємо іншу країну.

На жаль, це утопія, і я свідомо говорю про це перебільшено і з гумором. Але це привід задуматися, чому ті, що вже нічого не хочуть від життя, мають право обирати владу для тих, хто від життя чогось іще хоче, але знаходяться у меншості. Це питання треба ставити, нехай не на політичному, а на морально-етичному рівні.

 Ви згадували про те, що професія політика овіяна надмірним пафосом. Але професія письменника – теж. Їх здавна сприймають як моральних авторитетів, візіонерів, носіїв духовник цінностей. І лише недавно українські автори почали говорити про себе, як про фахових літераторів, які писанням заробляють собі на життя. Який з цих підходів ближчий вам? Як ви себе позиціонуєте?
– Ми живемо у третьому тисячолітті, де письменництво є гуманітарним покликанням. Існує ціла індустрія, і загалом абсолютно нормально, що письменники повинні жити зі своїх творів, бо це інтелектуальна праця. Вона дуже соціально відповідальна, адже, пишучи художній текст, ти оперуєш певними меседжами, які є універсальними. Це не кожному під силу. Як письменник, я маю бути тим кінчиком пера, який розрізає горизонти очікувань. Для мене важлива немейнстрімність, неналежність до більшості, до модних, популярних течій. Я прагну реалізувати через літературу своє право вийти з натовпу.

– Якось в інтерв’ю для одного поважного медіа порталу ви сказали, що успішним на всеукраїнському рівні може стати лише той львівський телеканал, який збереже свою «львівську» душу. У чому вона полягає? І чи вважаєте ви, що кожен регіон має свою «душу»?
– Так, я прихильник регіоналізмів, для мене локальна ідентичність є моєю вітриною, моя львівськість – моїм капіталом. Я дуже трепетно ставлюся до того, аби кожний регіон культивував і розвивав власну неповторність. Інколи Україну я розглядаю як якийсь такий загін, куди зганяють усі регіони і намагаються уніфікувати. Цього не потрібно робити взагалі. Кожен регіон має наголошувати на своїх відмінностях. Це нормальна практика всього світу. Уся Європа є сумою міст, а не країн. Тому свою львівськість я розцінюю як певний дар. Я щасливий виростати і жити в тій неповторній атмосфері. Всі регіони повинні виходити за рамки загальнонаціонального і говорити своїм голосом. Набагато цікавіше, коли твоя країна є барвистим печворком, зітканим з різних шматочків, а не одноманітним полотном.

Львів для мене – це певний феномен, моя крайня межа Європи. За нею починається Євразія. Я якраз на цьому пограниччі. Євразія, з домінуванням російського і православного, мене не цікавить. Нехай це провінційність, зате – європейська. Пам’ять про Ґабсбургів і Австро-Угорщину я проношу з собою як пам’ять про свою історичну батьківщину. Тому не розумію, чому багато регіонів віддають свою історію на користь якомусь примарному спільному майбутньому.

– І останній штрих до портрета Остапа Дроздова-письменника: що читаєте, чим надихаєтеся?
– Різне і багато. Керуюся таким правилом: читаю до 19-ї сторінки, і якщо книга мене не зачепила смачність слова, метафорика, глибока думка, цікавий епітет, то спокійно її відкладаю. Часом у такий спосіб я закриваю нобелівських лауреатів і не розумію, за що їм цю премію дали. Закриваю багатьох сучасних письменників. Бо треба шанувати свій час і не витрачати його на те, що тебе не чіпляє. Люблю я польську літературу, вона для мене дуже близька ментально. У поляків дуже чітко виражена національна ідентичність, але разом з тим вони себе мислять як європейців у широкому сенсі. Це те, що цікавить і мене: як наша українськість може бути європейською. З української літератури я читаю своїх колег – правда, декого лише до 19-ї сторінки або трішки далі. Що мене лякає, так це виразна коньюктурність. Тому я не раджу, що саме читати, а кажу просто – читайте. У цьому є не тільки інтелектуальна, а й комерційна вигода. Чим більше ти культурно підкутий, тим більше маєш можливостей заробити гроші.

Розмовляла Віталіна МАКАРИК.

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up