На головну Новини Ребеці з вулиці Поштової все життя снилося лише гетто

Ребеці з вулиці Поштової все життя снилося лише гетто

До Другої світової війни  у будинку № 18 на Поштовій жила єврейська родина. Люди вони були заможні, частину свого будинку здавали у найм, тримали коней для виїздів, розповідає сусідка Анна Матвійок.

Про це вона чула від своїх рідних, сама народилася у 1945-му. Газета «Слово правди» уже розповідала, як її батьки рятували євреїв, дружин і дітей радянських прикордонників та в’язнів концтабору «Норд-365».  Ще одна трагічна й зворушлива історія, що розпочалася у страшні воєнні роки мала своє продовження у наші дні.

…Літо 1942 року. Уже кілька ранків Дормидонт Шуровський (батько Анни) помічав прим’яту траву під розкидистою грушею. Зрозумівши, що напевне у садку, який ріс поміж його хатою і будинком євреїв, яких погнали в гетто, хтось підночовує, вирішив прослідкувати. Вийшовши уночі на ганок, помітив під грушею на траві тендітну, майже дитячу постать.

– Хто тут? Це ти, Ребеко? – Пізнав сусідську дочку. – Як тут опинилася? Ходімо тихенько до хати, все розкажеш.

Як виявилося,та уже кілька днів переховується у батьківській хаті. Уночі боялася спати у порожньому домі, тому прокрадалася у сусідський садок. Розказала страшну правду: її мама, розуміючи, що із гетто один шлях – на розстріл, аби врятувати її, 16-річну, домовилася із поліцаєм – лягла під нього, аби «не помітив» втечі дівчини. Вирвавшись із пекла, вона, нажахана  не знала, куди їй іти, тому прийшла до своєї домівки.

Шуровські залишили Ребеку у себе, точніше у домі сестри господаря Наталії, що на одному подвір’ї, де вже переховувалося по три-чотири єврейські родини. За кілька днів Дормидонт завів дівчинку у Шистів до бабусі Пріськи (прізвище встановити не вдалося), де та проживала, поки  старенька не померла   –  вже перед відступом німців.

Повернувшись до Шуровських, Ребека знала, що уся її родина розстріляна у П’ятиднях. Тому твердо вирішила пробиратися до Німеччини, звідки сподівалася дістатися до двоюрідного діда, котрий перед війною приїздив із Америки. Як не відмовляли її від небезпечної подорожі, наполягла на своєму.

Дормидонт Наполеонович змайстрував їй дерев’яні шльопанці – за час війни взуття стало недоступною розкішшю – і молода рішуча єврейка рушила у дорогу. Завдяки допомозі радянських солдатів, які шкодували й часто годували дівчину на похідних кухнях, дісталася Німеччини. Однак надії знайти сліди родича не було, а відчувати на собі криві погляди і шипіння «юде»  було несила. Тож пішла назад.

Листопадовий холод проймав до кісток, помітивши якогось вечора у полі стіжок сіна, залізла у нього й скрутилася калачиком, аби хоч трохи зігрітися. Там її хвору, без свідомості, зі страшною гарячкою, знайшло немолоде подружжя поляків. Отямившись, не могла зрозуміти, як потрапила у теплу хату. Поки виходжували знайду, хазяї звикли до неї і стали просити, щоб залишилася у них назавжди. Адже нещодавно втратили дочку. Та дівчина розповіла свою історію і пояснила, що у неї залишився єдиний родич, якого попри все мусить знайти. Тоді господарі, які мали знайомих у Австралії, написали туди листа й розповіли про єврейську дівчину, котра пройшла вже пів-Європи у пошуках двоюрідного дідуся.

А далі у житті Ребеки почали нарешті відбуватися дива. Спершу – по неї у Польщу приїхав дід, бо  якісь чуйні люди передали йому інформацію із Австалії у США. А  забравши онуку-сироту до Америки, допоміг їй одержати освіту й забезпечив матеріально.

Уже маючи дорослих дітей Бетсі, так її почали називати у Штатах, приїхала до Володимира. Анна Шуровська-Матвійок розповідає, як на їхній тихій вуличці зупинився бус,  із нього вийшла немолода жінка. Вона впала на землю біля свого колишнього будинку і  повзла навколо нього, цілуючи землю. Цілувала і кладовище – так називала П’ятиднівський меморіал, де лежить її мама й усі інші родичі.

-Знаєш, зізналася Анні, – протягом усього життя мені не сняться жодні сни, крім гетто. – А коли прощалися наступного дня, попросила: «Можна, називатиму тебе сестрою? Приїзди до мене…».

У дорогу Анна Дормидонтівна дала Бетсі трилітрову банку молока і володимирську булку-ромашку. Коли  діти спитали, навіщо стільки, стара єврейка відповіла: «Це мій сніданок на дорогу». Вона хотіла взяти з собою по жмені землі від свого дому і з П’ятидень.  Але через хвилювання забула. Так і поїхала. А  невдовзі прийшов лист від її дочки зі словами: «Мами більше немає»…

Після закінчення Другої світової  у вісімнадцятому будинку, що стоїть перпендикулярно до дороги і який передали спершу у власність ЖЕКу,  змінилося кілька поколінь мешканців. На місці старої бере, під якою ховалася ночами Ребека, у садку онука Дормидонта Шуровського дозрівають плоди на молодій  груші. А перед входом до колишньої єврейської хати цвіте кущистий жовтий лілійник.

   Ірина НАДЮКОВА.   

comments powered by HyperComments
- реклама -