На головну Новини Рідне Чермно на Холмщині і досі являється у снах…

Рідне Чермно на Холмщині і досі являється у снах…

85-річний Євген Леонтійович Цизь тремтячими руками перегортає сторінки сімейного альбому – на пожовтілих світлинах закарбовані найяскравіші моменти його життя: одруження з красунею Галиною, народження синів, родинні свята, відпочинок на курорті та робота у сільській школі, якій він віддав не один десяток літ. На найстарішому фото Євгену уже за 20, адже в дитинстві та юності було не до фотографування. Проте роки дитинства назавжди лишились у пам’яті – воєнне лихоліття, примусова депортація з рідного села у Польщі та поневіряння у чужому краю. Усе, що залишилось від його рідної домівки умістилось у кількох рядках евакуаційного листа із описом майна та складом родини, яку у вересні 1944 року переселили на Дніпропетровщину.

Через війну довелось рано подорослішати

- реклама -

Народився Євген Цизь 15 вересня 1933 року у селі Чермно, що належить нині до  гміни Тишовце Томашівського повіту Люблінського воєводства, що у Польщі. Ця місцевість над річкою Гужва має давню та цікаву історію, адже на території Чермно було одне з найбільших ранньосередньовічних міст —  Червен. Від нього до наших днів лишилось городище, схоже на володимирське.

Більшість жителів села були українцями, але з поляками, які також мешкали у Чермно, жили мирно та дружно. Пан Євген пригадує, що навіть свята у селі відзначали разом, як католицькі, так і православні. «На польський Великдень усі йшли до костелу, а на український поляки відвідували наш храм. Колядувати також ходили один до одного», – розповідає чоловік.

У сім’ї він був старшою дитиною, тому багато обов’язків по господарству лягало саме на плечі хлопчика, а воно у Цизів було чимале –  корови, коні, свині, птиці і, звісно, гектари землі, яка і годувала родину. Українську школу, в яку пішов семирічний Євген, відкрили у селі уже «за німця», коли розпочалась Друга світова війна. А до цього часу в селі можна було опанувати лише польську науку. Втім, перша школа в його житті запам’яталась не вивченим алфавітом, а одним випадком, який закарбувався на все життя.

«Одного дня під час уроку у клас зайшов чоловік і почав щось говорити з вчителем німецькою мовою. Одразу після цієї розмови дітей відпустили додому. Але нам, хлопчакам, звісно, було цікаво, що відбувається, тому спостерігали за чужинцями на шкільному подвір’ї за рогом. Німці розмовляли з місцевими жительками-полячками, про щось довго сперечались, аж, врешті, дістали зброю і розстріляли бідолашних. Як виявилось, жінки відмовились віддавати більше продуктів для армії, за що і поплатились життям», – розповідає Євген Леонтійович.

Хоч і нелегко жилось простим людям у роки війни за німецької окупації, адже з них регулярно знімали різні податки та побори, утім, саме в цей час українцям не забороняли навчатись рідною мовою та господарювати на своїй землі, на відміну від радянських «визволителів», котрі як у 1939-му, так і у 1944-му роках, проводили масові «чистки» серед «нелояльного» до радянської влади населення. З їх приходом почали забирати чоловіків на фронт. Під мобілізацію потрапив і батько Євгена, котрий ще встиг зібрати врожай, змолоти пшеницю та ще хотів лишитись вдома у зв’язку з сімейними обставинами, адже в родині Цизів якраз народилась третя дитина. Та не зважаючи на це, багатодітного батька відправили на фронт.

«Залишився я вдома за старшого, адже допомогти чи заступитись за молодшу сестричку, маму з новонародженим братиком та стареньку бабцю, більше не було нікому. Тому довелось рано подорослішати. Незадовго після того, як батька забрали на війну, у вересні 1944 року селом почали ширитись чутки, що всіх українців евакуйовуватимуть з Польщі до України. Наше село планували вивезти у Дніпропетровську область. Готувались до цього заздалегідь – описували  та оцінювали своє майно і землю, записуючи дані в евакуаційний лист, збирали збіжжя та худобу у довгу дорогу.  Люди, звісно, не хотіли лишати рідні домівки, утім, тоді навіть гадки не мали, що покидають їх назавжди», – розповідає чоловік.

Малий Євген сам оцінював  своє майно – житловий будинок площею 108 м. кв., комори 74 м. кв., складські приміщення 102 м.  кв., землі 7, 10 га було оцінено у 33 з половиною тисячі карбованців.

Виїжджали за тепла, а приїхали, коли сніг випав

Кілька десятків українських сімей покидали рідне Чермно погожого вересневого дня. Поляки приїхали на фурах, аби відвезти селян на залізничний вокзал у Замості. Родина Цизів разом із коровами та всіма своїми пожитками їхала одразу на трьох возах. Коли прибули на вокзал, довелось не один день ночувати просто неба в очікуванні потяга. Через це заслаб найменший братик Євгена, якого врятувала місцева жителька-полячка, яка впустила бабусю і матір до себе додому, аби викупати немовля. На щастя, дитина швидко одужала і пережила разом з усіма членами своєї сім’ї довгу кількатижневу дорогу на Дніпропетровщину.

«Посадили нас у товарні вагони, де, звісно, не було жодних комфортних умов. Я їхав у вагоні з худобою, наглядаючи за нашими корівками. Спав на сіні, не доїдав. Потяг часто зупинявся, адже в першу чергу потрібно було пропустити військові ешелони. Пам’ятаю, як зупинились на вокзалі в містечку з цікавою назвою Чортомлик, де до наших вагонів підійшла молода дівчина в куфайці, просячи їсти. Люди почали її розпитувати, чому ж вона така молода і здорова не заробила собі за літо на кусень хліба. А та розповіла, що проробила ціле літо в колгоспі, проте не отримала ні зернинки, ні копійки. Наші люди не могли у це повірити, адже не розуміли, як можна не заплатити людині за роботу. Та вже невдовзі самі переконались наскільки це реально…», – ділиться спогадами Євген Леонтійович.

Якщо з дому чермнівці виїжджали ще коли на деревах було зелене листя, то приїхали на Дніпропетровщину у село Капулівка ,  вже коли біліло від снігу. Поселили Цизів на квартиру до жінки, яка жила сама із двома дітьми. Євген з сестрою пішов до школи, а бабусю з коровами забрали на роботу до колгоспу.

«На той час місцеві жителі розмовляли виключно українською, бо російську, яку на той час я навіть не чув, просто не зрозумів би. Якось бавились з хлопцями в якусь гру, де призначили мене суддею, бо, мовляв, я переселенець, а тому ще поки чесний. Ті «совєти» настільки довели людей, що навіть діти стали брехливими та хитрими… Пам’ятаю, як мама з бабусею напекли на квартирі хліба, то наша хазяйка, пані Бабенко, брала той хліб у руки, цілувала і плакала, адже востаннє випічку з білого борошна вона куштувала ще в дитинстві», – розповідає пан Євген.

Влітку 1945-го, коли закінчилась війна, свою родину на Дніпропетровщині відшукав Леонтій Цизь, якого демобілізували з війська. Невдовзі чоловік  поїхав на Волинь до родичів. А коли повернувся в Капулівку, вирішив забрати сім’ю і втікати на західну Україну, хоча це і було суворо заборонено. Допомогли дістати воза цигани з Нікополя, яким Цизі продавали молоко. Дорога була важкою і небезпечною, адже кілька разів віз, запряжений двома коровами, з шістьма членами родини, зупиняла міліція. Та допомогло те, що батько фронтовик, а відтак ставились до нього з більшою повагою.

В травні 1946-го Цизі, врешті, дістались Волині і оселились у вже неіснуючому  хуторі Ружа Володимир-Волинського району, де перезимували у льосі родичів. А вже навесні  почали господарювати на землі, придбали коней і потрохи стали на ноги.

Вчительська династія  

В дитинстві Євген Цизь не мав можливості регулярно відвідувати школу, зате значну частину юності та молодих літ присвятив здобуттю освіти – після  закінчення школи робітничої молоді у Володимирі три роки відслужив у війську в авіації, де двічі хворів на дифтерію, а після одруження разом з дружиною  здобував освіту вчителя початкових класів у Бердичівському педінституті. З отриманими дипломами молоде подружжя повернулось до батьків Галини у село Хмелів, де почали вчителювати у місцевій школі. А коли побудували нову школу у Хмелівці, перейшли працювати сюди. Через 9 років пану Євгену запропонували посаду директора Хмелівківської школи, від якої спершу навідріз відмовлявся та, врешті, пропрацював очільником навчального закладу аж 16 років.

По стопах батьків пішли і двоє їхніх синів  – старший викладає історію в Хмелівці, а молодший, хоч і зарікався стати педагогом, нині декан однієї з кафедр у Луцькому політесі. Вчителює у сільській школі і невістка Євгена Леонтійовича, яка навчає дітей початкових класів. Вісім років тому через важку хворобу не стало дружини Галини. Тож мешкає пан Євген разом із родиною старшого сина у Хмелівці. У його світлій охайній кімнаті на стінах старі сімейні світлини та ікони, а на полицях багато книг без яких колишній вчитель не уявляє свого життя.

Уперше після депортації на малу батьківщину Євген Цизь потрапив 15 років тому. Та колись рідне село видалось йому зовсім чужим, адже від знайомих місць лишилась лише будівля колишньої школи, яка знаходилась посередині спорожнілого населеного пункту. А від будинків переселених українців тепер і сліду немає – на  зміну їм виросли кілька сучасних будинків. Таким, як було 75 років тому рідне Чермно з’являється нині йому лише у снах.

Тетяна ІЗОТОВА.

 

comments powered by HyperComments setImmediate$0.9264260836484925$1
- реклама -